Друга чеченська війна, вторгнення у Грузію, окупація Криму та альянс росії із сирійським президентом Башаром аль-Асадом, спрямований на знищення опозиціонерів, та врешті повномасштабне вторгнення в Україну — ось список воєн, які розпочав або до яких долучився за час свого правління президент росії владімір путін. У кожній із них путін та російське військове командування дотримувались однакової тактики — систематично обстрілювали критичну інфраструктуру та житлові райони. Мішенню армії рф кожного разу ставало цивільне населення. Режисерка документальної стрічки «Маріуполь — Алеппо — Грозний» українська журналістка Ангеліна Карякіна ретельно проаналізувала російські методи ведення війни під час попередніх конфліктів та нині в Україні на прикладі випадків обстрілів пологових будинків у трьох не пов’язаних між собою, на перший погляд, містах. Однак у трьох російських війнах саме ці три міста найбільше постраждали від російської агресії.
На початку розмови я запитала в Ангеліни Карякіної, чому вона вирішила зайнятися саме цією темою — обстрілами пологових будинків:
— Ми в проєкті The Reckoning Project загалом займалися російськими воєнними злочинами. Я для себе обрала Маріуполь. Досліджувала те, що відбувалось у Маріуполі. Я не могла не звернути увагу на масштаб ударів по цивільних об’єктах: драмтеатр, лікарні, зокрема пологовий. Я вирішила сфокусуватись на цивільних об’єктах, а потім дізналася, що я сама вагітна. Пологові стали для мене, зокрема, особистою історією. Поглибила своє дослідження, зокрема, з особистої причини.
Режисерка розповіла, як побудований фільм, та хто став його героями:
— Оскільки я все-таки записувала свідчення, то мене цікавили безпосередні свідки цих ударів, цих подій. У Маріуполі це жінки, які пережили цей удар по пологовому будинку, і були на той момент вагітні. Це персонал лікарні, який міг розказати, яка кількість людей була в лікарні, що там знаходилось, в яких умовах народжували жінки на той момент, станом на 9 березня 2022 року, взагалі, всі, хто були свідками й допомагали, скажімо так, ліквідовувати наслідки цього жахливого злочину, допомагали жінкам, розвозили їх по лікарнях. Мене цікавили ті люди, які були на місці подій. Не всі ці люди, з якими я говорила, увійдуть у фільм, але ми спілкувались, зокрема з патрульними, які допомагали перевозити жінок до інших лікарень.
В Алеппо ми говорили з засновником лікарні та його дружиною, відомою документалісткою Ваад Аль-Катіб, яка народжувала в Алеппо під час облоги. Вона як вагітна жінка має безпосередній досвід.
В Грозному — два свідки. Одна з них — правозахисниця, яка документувала наслідки цього удару. Вона на власні очі бачила жертв удару у пологовому. Друга — це чеченська журналістка, публіцистка, яка під час війни сама була вагітною. Вона теж переживала досвід вагітності під час війни.
Загалом під час цього дослідження я опитала багатьох людей в різній формі. Не всі вони увійдуть у фільм, тому що це дуже багато матеріалу. Доволі складна структура плюс паралельно є моя історія, яку мені хочеться розказати з персональної перспективи й досвіду.
Довелося поговорити з багатьма людьми для того, щоб сформувалася якась думка.
Я запитала в режисерки документальної стрічки, чи під час роботи вона розглядала можливість того, що картина може бути використана як доказова база під час трибуналу над військовими злочинцями з росії:
— Нам потрібно усвідомлювати, що не буде проведене щось подібне до Нюрнберзького трибуналу. У нас насправді працює судова система в Україні, у світі. За ці два роки відбулась і відбувається доволі велика кількість судів, в яких судять, зокрема заочно російських військових. Це теж одна з реалізацій нашого права на справедливість, нашого завдання — притягнути до відповідальності злочинців. Тому нам варто нагадувати собі, що ми не чекаємо якогось великого показового трибуналу. Справедливість й правосуддя можуть відбуватися тут і зараз, тому ми з колегами з The Reckoning Project збираємо два роки ці свідчення. Ми на них не сидимо. Ми їх передаємо в Офіс Генеральної прокуратури. Всі свідчення, які були зібрані стосовно удару по Маріупольському пологовому, вже давно передані у Генеральну прокуратуру, оформлені відповідним чином разом з юристами в такий спосіб, щоб вони могли бути використані у судах. Зокрема, частина свідків погодилася на це. Цей матеріал вже знаходиться в Генеральній прокуратурі. На жаль, для Сирії й Чечні правосуддя складніше питання. Саме тому, що в нас є можливість шукати правосуддя, є можливість його реалізовувати, зокрема через наші національні суди, я вважаю, що наше завдання — це робити. В Чечні такої можливості немає, в Сирії такої можливості немає. Якраз вони можуть розраховувати на цей час тільки на міжнародні інстанції. Однак, враховуючи терміни, які минули, враховуючи і кількість свідчень, і доказову базу, зрозуміло, що це надто важке завдання. Тому, зокрема, своїм фільмом я б хотіла підкреслити, що можливість правосуддя, реалізованого руками українців сьогодні або за участю українців, — це пам’ять, нагадування про ті злочини, які були вчинені росіянами в інших країнах, там, де люди, на жаль, не можуть добитися справедливості.
Крім роботи над фільмом, Ангеліна Карякіна стала співорганізаторкою зустрічі медиків з Алеппо та Маріупольської обласної лікарні, яка приймала жінок з обстріляного полового. Вона розповіла про цю емоційну зустріч колег з різних країн:
— Минулого року до Києва приїхала делегація сирійських лікарів, правозахисників. Вони мали тут свою певну кількість зустрічей з українським громадянським суспільством, з представниками української влади і правосуддя. Ми, зокрема, допомогли організувати зустріч з лікарями обласної Маріупольської лікарні. Історія цієї лікарні, історія цих лікарів розказана у фільмі моїх колег Мстислава Чернова і Євгена Малолєтки «20 днів у Маріуполі». Це лікарі, з якими я спілкувалася та записувала. Це лікарі, які рятували породіль, рятували вагітних жінок після удару по третьому пологовому. Це була доволі емоційна зустріч. Колеги з Сирії ділилися своїм досвідом, розповідали, як їм доводилося оперувати людей в абсолютно жахливих умовах, під обстрілами, без електрики. Дуже добре було видно, що і одні, й другі розуміють одне одного без зайвих слів. В якийсь момент, мені здається, там бракувало слів. Наші маріупольці слухали, були в трохи складному емоційному стані, а наприкінці зустрічі були сльози, мушу сказати. Ця зустріч змусила багатьох згадати дуже складні речі, напевно, найскладніші дні свого життя для багатьох з них. Лікарі з Сирії допомагали, зокрема рятувати жертв хімічних атак. Вони бачили перед собою жахливі картини: і діти, і жінки, й цілі родини, яких неможливо було врятувати. Це була дуже емоційна зустріч. Однак вони були вражені тим фактом, що маріупольські колеги змогли відбудувати лікарню. Я маю на увазі як інституцію. Звісно, вона в рази менша, ніж вона була в Маріуполі. Там і менше працює людей і, звісно, менше пацієнтів. Фактично зараз ця лікарня обслуговує пацієнтів з усієї країни. Туди приходять різні пацієнти, які опинилися в Києві. Частина з них – пацієнти з Маріуполя, які пам’ятають своїх лікарів, які теж тут опинилися. Це також пацієнти з Донбасу, тому що це була обласна лікарня, але і з Києва туди так само приходять пацієнти. Це дуже круто, що маріупольські лікарі, керівництво цієї лікарні змогли зібрати колектив, велику його частину, вони зараз знову можуть разом працювати, бути разом. Це дуже особливий кейс. Тому сирійські колеги були вражені тим, як все-таки вдається далі жити, працювати й виконувати своє основне завдання.
Дар'я Юр'єва
