В інтерв'ю для Польського радіо для України Войцех Ґжендзінський розповів про важливість роботи репортера для висвітлення війни, а також поділився деякими історіями українців, які йому вдалось закарбувати у формі фотографії.
— Я хотіла розпочати нашу розмову інакше, але після того, як побачила ці фото, цю виставку, то хочу запитати про емоції, бо саме вони мене переповнили, коли я стояла у цій темній кімнатці й дивилась на відео з України охопленої війною. Я дуже перейнялася, хоч і активно слідкую за новинами й подібними кадрами вже не раз, проте тут це якось сконцентровано, і вибрані теж різні моменти — від одних мурахи по шкірі, сльози на очі навертаються, а вже наступне відео — радісні кадри з визволеної частини Херсона. Це така градація емоції, яку переживає Україна, тож про емоції війни хочу запитати, бо, як на мене, ви добре передали реалії, в яких неможлива пряма лінія, це постійний рух згори вниз.
Війна — це повний спектр емоцій, це не тільки боротьба, бо і між моментами боїв на лінії фронту є моменти очікування. Поза лінією фронту це моменти очікування обстрілів, чи буде, чи ні, і між цим триває життя, і воно має повний спектр емоцій, які, звісно, міцніші через війну, більш відчутні та інтенсивні.
— А які є стереотипи про війну, бо в описі виставки йдеться, що фотографії показують війну справжню, не стереотипізовану. Про що саме йдеться? Чи це про романтизацію війну, про що зрештою й текст, який відкриває виставку?
Існує чимало різних уявлень про те, чим є війна, від літератури, яка дуже її романтизує, це ж роблять фільми, часом репортажі, проте вони висвітлюють лиш певну частину війни. Цю ж виставку ми намагались зробити більш приземленою, показати ширше те, чим війна є. Звісно, неможливо показати все, проте ми намагались показати повний спектр емоцій, які має в собі ця війна і не тільки драматичних, поле, часом, і кращих емоцій. Війна це, без сумніву, страждання, і це також дуже видно у виставці.
— І теж дуже важливо, що ви показуєте війну ще від 2014 року.
Так, бо ця війна не почалась 24 лютого 2022 року, вона почалась 2014 чи навіть 2013 році, адже початком національного самоусвідомлення став Майдан, і не тільки останній, йдеться про всі протести від 90-их років формували українське суспільство. А сучасна війна почалась у 2014, і ми намагаємось підкреслити її коріння, показати те, як вона виглядала раніше, щоби не множити міф, що повномасштабне вторгнення Росії в Україну сталось неочікувано. Війна з 2014 ігнорувалась Заходом, очільники країн вважали що з Росією можна співпрацювати, й це призвело до повномасштабної війни, і решта виставки саме про неї. Але це не гаряча фаза, бо що таке взагалі гаряча фаза? У 2018 році я був свідком обстрілів, загинуло 2 людини. Чи це гаряча фаза? Для цих людей — без сумнівів. Впродовж 8 років ця війна не була у холодній фазі, я б сказав, що вона була тиха, бо про неї не говорили. Вона навіть була гаряча, бо в охоплених війною областях не можна було нормально жити, від 2022 року війна набрала ще ширшого значення, в тому сенсі, що вже не було якихось зелених чоловічків, тепер все більш прямо.
— Як за цей час, поки ви висвітлюєте війну в Україні, змінилось українське суспільство, з ваших спостережень?
З речей, які помітні одразу, це гордість за свої національні символи. Вишиванка, народні мотиви, які увійшли в широкі маси, і ці мотиви, наприклад, тої ж вишитої сорочки, вплітають у військову форму, хірургічні халати, татуювання. Тож дуже змінилась суспільна свідомість. Я пам’ятаю, як у 2016 му я говорив зі знайомим в Краматорську, і він мені сказав, що ця війна, як видалення ракової пухлини — все зле з рани має виплисти, й після цього організм буде здоровішим. Саме це, як на мене, зараз в Україні й відбувається. Україна будиться зі сну, я сподіваюсь, що цей процес привчатиме до кінця і перейде в дії, аби знижувати рівень корупції, наприклад. З найпомітніших змін, цес аме гордість за те, що ти є українцем.
— Повертаючись до фотографій, а насправді до людей та їхньої історії, бо вам важливо саме те, щоби показати війну через історії, чи могли б ви розповісти одну із тих, яку ви закарбували за допомогою фото?
Ми над виставкою працювали більше ніж пів року, тож всі історії, які тут це відображення війни, виставка збудована на розповідях про героїв, і мені важко вибрати одну чи дві історії. Проте одну розповім. Є таке фото, можливо, не найяскравіше, на ньому чоловік, який чистить чашку в будинку, який частково знищений, його звати Сергій. Мати його дружини у цьому домі загинула, вони втрьох жили біля лінії фронту на Харківщині, їхній син ще до війни працює за кордоном, проте вони відмовились їхати до нього, вони дуже прив’язані до свого місця. І два будинки — один їхній, інший сина — російські обстріли зрівняли з землею, залишився єдиний будинок батьків, проте він теж посічений уламками. Історія цього батьківського дому така: ракета пробила дві стіни в домі, мама дружини Сергія тоді сиділа на ліжку, їй пошкодило ноги, і вона загинула від втрати крові. Її чоловік ще трохи пожив у домі, а потім його евакуювали росіяни, він помер, напевно, від старості. Тож для мене ця сцена і ця історія неймовірно болюча, коли я заходжу в будинок, і дружина Сергія Ірина каже мені: «На цьому ліжку загинула моя мама». А сама Ірина мішає глину зі зруйнованих стін з водою і латає нею ж ці зруйновані стіни — для мене це символ розповіді про цю війну. Українці з цим багажем болю і страждань відновлюють життя. Для мене ця історія дуже символічна.
— Ще хочу запитати про тексти, які супроводжують виставку. Їх написав Павло Решка, проте це не ті самі історії, про які йдеться на фотографії.
Я з Павлом працюю вже понад 10 років, і коли ми сиділи в готелі в Краматорську і говорили, ми дійшли до певних висновків. Ми описуємо війну, історії людей давно і помітили, що багато цих історій повторюються, все йде наче по колу. Тому ми вирішили створити ці тексти, щоби показати, наскільки історія повторюється. Тож ми описуємо одну й ту саму долю, яку людина спіткала, і робимо ми це за допомогою фото, зображуючи один досвід та ідентичний досвід іншої людини з іншого регіону і моменту війни, ми розповідаємо в тексті, бо ця така ж трагедія, яка торкнулась різних людей в різний час і торкається інших постійно за тим самим сценарієм.
Також є два коротких відео, одне з них показує реальності роботи служб після обстрілів, а інші відео — це радше такий слайд шоу з 2018 року, який описує історію одного дому і родини. На жаль, це універсальні історії, бо вони щодня повторюються. Обстріляний дім, загиблі мешканці — це щоденна реальність в Україні, щодня гинуть мешканці й руйнуються доми. Ми зобразили одну історію від моменту обстрілу до моменту поховання.
— І на сам кінець попрошу, щоби ви щось сказали українцям, можливо, маєте якісь слова, які їм варто почути.
Я хотів би мати змогу спокійно працювати в Україні з військом, мати змогу правдиво показувати цю війну, на жаль, багатьом журналістам обмежать доступ показувати лінію фронту, частково це через корупцію, багато моїх знайомих репортерів та я сам зіштовхнулись із цим, працюючи в Україні, і я хотів би, щоби кожен був ідеалістом і боровся із поведінкою, яка шкодить усім. Можливо, такі випадки поодинокі, проте це все ж дуже невтішні сигнали на майбутнє, це можна зупинити, але для цього необхідні радикальні дії. Бо Заходу треба показувати війну, звичайні люди в Європі мають знати, як це відбувається, бо вони визначають поведінку політиків і підтримку.
Розмову можна почути в доданому аудіофайлі.
Анастасія Купрієць
