- Дарʼє, ви зараз знаходитесь в Сполучених Штатах Америки. Який вже раз після початку повномасштабного вторгнення ви там? З ваших соцмереж я знаю, що ви там знаходитеся не у приватних справах, а активно дієте у місцевих культурних колах, ходите на акції протесту проти російської агресії. Розкажіть, будь ласка, про це.
Культурна активістка та діджейка Дар'я Коломієць. Anastasia Krasheninnikova
- Я сюди приїжджаю з конкретними цілями, задачами і бачу з цього результати — це моя п'ята культурна дипломатична поїздка за часи повномасштабного російського вторгнення. 24 лютого 2022 року, ховаючись в Києві — я живу в центрі в Києві — від обстрілів, я почала документувати історії початку російського вторгнення. І таким чином я збирала голосові повідомлення з усієї країни й зробила з цього подкаст, який називається Diary of War – Щоденник війни. Голосові повідомлення в мене є від людей з Маріуполя, які пережили облогу, це і, до речі, глухі люди, які не зрозуміли, що почалося вторгнення; це і люди, які були в окупації в Київській області. Коротше, я ці всі історії збирала методом голосових повідомлень, я їх монтувала та укладала в подкаст. Вже десь на шостий місяць вторгнення паралельно я використовувала всі свої соцмережі, перейшовши одразу на англійську мову, аби долучати іноземців. Чому для мене було це важливо? Тому що ми знаємо, що в російську пропагандистку машину вкладаються мільярди доларів, так, щоб розказати їхню сторону міжнародній аудиторії й світу. І я все це робила англійською мовою для того, аби світ бачив реальність. От молода дівчина, яка живе в Києві, ось «Київ за три дні», і таке інше, я розказую, як та що відбувається, як виглядає побут, і це просто розвінчує всю пропаганду. Звичайно, мене в інстаграмі банили, тому що ми знаємо, що алгоритми інстаграмські не давали проходити далі і таке інше? - я через шість місяців зрозуміла, що мені потрібно їхати до світу і розказувати йому прямо як людина, яка живе у війні. І я першу поїздку здійснила влітку 2022 року, усього на п'ять тижнів, це був Нью-Йорк. Нью-Йорк, тому що я вважала, що це центр всесвіту. Тому що з нього можна мати рупор до медіа, і в Нью-Йорку збираються люди з усього світу, це правда. І я пам'ятаю перший раз, коли я приїхала, я вважала, що тут всі підтримують Україну, тому що сидячи в Україні, не виїжджаючи, мені здавалося, що стяги наші всюди, що всі тільки про нас говорять. Тоді я пам'ятаю, я дуже розчарувалася, засмутилася, тому що дійсно світ просто жив своїи прекрасним життям, попиваючи коктейлі, ходячі на побачення і відвідуючи також російські вистави. І я зрозуміла: «О, вау, тут роботи дуже багато». І так я почала втілювати ці поїздки, це повністю моє волонтерство. Я сфокусувалася на двох напрямках: музичний і театральний. Тобто я почала робити перформанси на основі документального матеріалу з подкасту Diary of War.
- Ваш основний вид діяльності зараз — це діджеїнг, однак наповнення ваших сетів змінилося після лютого 2022 року. Розкажіть про це.
- Як змінився сам діджеїнг? Він змінився тим, що для мене зараз це більше сторітелінг. По-перше, я граю виключно українську музику на всіх фестивалях, на всіх стрімінгових платформах, де я це роблю, на всіх живих офлайн виступах. Я обов 'язково беру мікрофон і розказую історії тих музикантів, яких я граю. Якщо ми беремо, до прикладу, Володимира Івасюка, то ми знаємо, що це була людина і митець, який до 30 років написав понад 100 українських пісень. І його вбило КДБ. І я прямо, ставлячи «Пісня буде поміж нас», розказую, що таке бути українцем, не тільки під час повномасштабної війни, а і взагалі всі віки. Також я беру, наприклад, пісню СТАСІКа. Це Анастасія Шевченко. Зараз вона рятує життя як бойова медикиня. Вона також музикантка. І я ставлю її пісню «Герої вмирають» і інші. І розповідаю про те, як творять музику люди, які максимально дотичні до війни, тим більш жінки на війні. Тобто для мене сети стали такою платформою для розповіді історії. І цього, одразу скажу вам, не очікує слухач чи глядач, тому що до діджеїнгу ставляться як до такого цільного музичного матеріалу, зазвичай люди очікують, що вони прийдуть і просто отримають задоволення. Я одразу кажу, що я не даю людям просто фан. Я даю і веду їх набагато глибше. Я веду їх в історію України, в історію української музики. Я писала трек Intro, який базується також на моєму щоденнику, де я англійською мовою читаю свій щоденник. І там є різні звуки. І з цього я часто починаю виступ. Також я веду їх музично і в танцювальну музику, в електронну українську музику. І таким чином слухач чи глядач потім виходить, забравши з собою набагато більше матеріалів, окрім того, що вони потім шезамлять, шукають українську музику, знаходять її в моєму додатку MusicCures чи знаходять її там в плейлистах на Spotify, вони також беруть з собою імена цих людей, вони їх гуглять. І тому це все стало набагато більшим, ніж діджеїнг. І тому мені навіть вже це слово сюди не дуже підходить, але треба знайти правильне нове.
- Моє наступне питання якраз стосується того, як вамвдається поєднувати діджеїнг та активізм? Адже діджей-сети, вечірки сприймаються як спосіб відволіктися, втекти від реальності, як ви вже самі згадали.
- Я 100% втратила через те, що я роблю, багато комерційних пропозицій, які я могла б мати, якби не робила це. Тому що я одразу скажу, витягаючи на великому фестивалі стяг, на якому написано «Russia Terrorist State», це буде робити деяким людям некомфортно. Це може відштовхнути потенційні деякі бренди, які б хотіли співпрацювати з моїми проєктами. Але я поставила перед собою мету розказати історії, розказати правду, навіть якщо в мене є можливість з'явитися на якійсь платформі і дати людям правильні меседжі навіть тільки на час свого сету або на пару хвилин, я використаю це в такий спосіб. Тому що для мене це зараз пріоритет, для мене пріоритет в кінці вистави вийти з написом «FREE AZOVSTAL DEFENDERS». Тому що в одному з щоденників я розказую саме про полон. І я розумію також, що можливо десь далі це звузить кількість виступів, тому що знову — це дуже прямі меседжі. Але таким чином це допоможе мені їх дати, розказати й таким чином навіть знайти своїх людей, які будуть готові так прямо про це говорити.
- Чи російська музика була для вас важливою у дитинстві, підлітковому віці, впливала на ваше формування, чи ви виховувалися в оточенні української культури?
- Я народилася за три роки до нашої незалежності в місті Черкаси, де, на жаль, я не чула про Івасюка, ВІА «Смерічка», «Візерунки шляхів» і іншу прекрасну музику 70-х, 80-х. Я дуже добре пам'ятаю, коли з'явилася «Територія А» на початку 90-х, і для мене це було щось неймовірне, це був такий ковток повітря, я була величезною прихильницею цього хіт-параду, де я слухала Аква Віту, Фантом-2, Віктора Павліка, Марину Одольську, тоді дуже молодого Пономарьова, «Вхід У Змінному Взутті», «Танок на майдані Конґо» тоді з'явився. Для мене це був дуже такий свіжий ковток повітря, я відчула, як мені подобається українська музика, українська пісня, але, звичайно, тоді, ну, якби цю музику легально ніде не могли ми познаходити. Я пам 'ятаю всі ці ринки, в місті Черкаси у нас просто дуже багато ринків, базарів, і там просто продавалася купа касет. Звідки ми тоді брали музику? З касет. І там була вся ця навала російського бруду у вигляді «Союзу» — такі в них були збірки. Звичайно, це було все заповнено цими касетами, вся музика була піратською. Я навіть не уявляю, як тоді музиканти виживали на роялті, таке інше. На жаль, звичайно, цього було дуже багато.
Для мене все так і було до появи інтернету, до того, як я не переїхала в Київ, сама не почала працювати в медіа. Я пам'ятаю, з 'являвся BIZ-TV, і там вже з'явилась на той час «Крихітка», Aesthetic Education. Я пам'ятаю, що для мене це було таке вау. Коли я почала вже сама працювати в медіа, мені було 18 років, достатньо рано, я завжди хотіла, аби в гості нам на телебачення запрошували саме українських музикантів, я їх вишукувала, я дуже хотіла з ними саме говорити. І в мене насправді є велика і довга така рефлексія на цю тему. Я не уявляю, як тоді їм було виживати, тому що все одно, вже за часів незалежності в наші ефіри, телевізійні та радіо, тягнули все це, вибачте, російське гівно.
- Кого з українських музикантів ви вважаєте недооціненим? А може це не один музикант, а ціле покоління, як ми зараз, до прикладу, в літературі відкриваємо для себе покоління письменників Розстріляного відродження.
- Абсолютно. Я вважаю, що, можливо, кожен другий український музикант того чи іншого періоду недооцінений. І тут також можна сказати, що через це деякі з них почали переходити в свій час на російськомовний продукт. Та сама Ірина Білик. Для мене її перші альбоми, там де «А я пливу у човні», «Одинокая», «Я іду на війну». Ось ці всі альбоми, вони були неймовірні, і мені було дуже шкода, коли вона почала випускати російськомовний матеріал. Чи, наприклад, знову, я говорю зараз про сучасну музику, співачка Гайтана у нас така була. Для мене це один з найсильніших жіночих голосів сучасною української музики. І теж, ну, мені шкода, що десь ми її тоді втратили, і десь їй потрібно було робити більш зрозумілий для ширшої аудиторії матеріал, ніж те який талант вона має до музики, до вокалу і ту саму енергію. І так само, звичайно, багато, якщо говорити про всі ці вокально-інструментальні ансамблі 70-х, ну, той самий «Візерунки шляхів», де лідером був Тарас Петриненко. Якщо повернутися і прослухати всю цю платівку, там є єдина тільки платівка, то ми побачимо, що на стороні А, там є якісь пісні, які оспівують радянські наративи, а на стороні Б вже є супер неймовірної якості українська музика. І якщо зануритись в історію, як важко музикантам тоді було видати українську пісню, що це мало все затверджуватись на той час, то ми розуміємо, що їм потрібно було це написати, аби потім ми перейшли і на стороні Б прослухали «Я люблю твої тихі затоки», чи «Коло млина калина», чи «Весна і ти».
Для мене, а я не жила в 70-х, я не знаю, чи була тоді ця музика популярна на широку аудиторію, якщо не говорити про Західну Україну, чи воно достукувалось, наприклад, до Черкас. Але, на жаль, я цього не знала до моменту, коли сама почала не почала цим займатися. Тому, звичайно, я вважаю, що це було дуже важко, і нам потрібно пам'ятати й, мабуть, нести цей меседж про те, що українські митці завжди виборювали право на те, аби їхній матеріал, пісня, вірш колись були озвучені десь зафіксовані. Ми маємо зануритись і подумати, яку силу, здоров'я, ризики вони мали, щоб це видати. Це по-перше, а по-друге, як вони відмовлялися від того, аби, не знаю, їхати в Росію і ставати там багатим і успішним на всіх цих крінжових шоу. Якщо вони лишалися, то ми маємо дуже сильно це цінувати. І те, що зараз роблять українські митці, знаходячися в Україні, більшість з яких знаходиться безпосередньо у бойових діях, захищаючи нас, і ще й видаючи матеріал. Ми маємо ними дуже опікуватися, ми маємо збирати на них кошти, ми маємо підтримувати їхню творчість, ми маємо її розповсюджувати світом. Це обов'язково. Тому що те, що я бачу зараз в Нью-Йорку, тут просто майже кожен театр досі ставить Достоєвського, Чехова, а я не бачу українських драматургів, я не бачу українських режисерів, щоб воно було такого рівня в таких театрах. Тому мені здається, що зараз час, коли ми маємо дуже сильно підтримувати один одного, інвестувати сили, здоров'я, волонтерити, знаходити гроші для того, щоб цей продукт звучав у світі. Ми маємо робити це англійською мовою, це дуже важливо.
Запрошую слухати повну розмову в доданому звуковому файлі.
Дар'я Юр'єва