«Знищити народ» (Wymazać naród – пол.) — так називається фільм польського репортажиста Томаша Ґживачевського, який 17 січня було показано у Варшаві. Це картина про масштаби знищення культурної спадщини в Україні.
Фільм починається з містечка Ізюм на Харківщині. Це приголомшливий документальний фільм про російські злочини проти культурної спадщини України. Впродовж 28 хвилин Томаш Ґживачевський показує ще Харків, Сковородинівку, Чернігів та Іванків, а подорож воєнною Україною завершується у Львові, де група польських і українських реставраторів працює під час війни, відновлюючи пам’ятки 16 століття. Його герої — це науковці, співробітники музеїв, бібліотек, реставратори… Знімальну групу вони водять по місцях, у які впродовж життя вкладали душу.
До вашої уваги інтерв’ю із польським режисером, журналістом Томашем Ґживачевський.
- Коли з’явилася ця ідея, ми почали шукати героїв та місця, які ми повинні були показати. У нашому фільмі ми старалися представити певний зріз того, що сьогодні відбувається в Україні. Тому у фільмі ми показуємо як ті місця, що безпосередньо знаходяться у зоні бойових дій – на українському Донбасі, на визволеній території Харківської області, але також ми були у Чернігові – там ми показуємо руйнування, які вчинили росіяни під час облоги цього міста на першій фазі війни на зламі зими і весни 2022 року. Також ми побували у Львові, де не відбувалося безпосередніх бойових дій, але це місто постійно є жертвою російських ракетних атак. І у всіх цих місцях ми намагалися знайти людей, що пов’язані з культурою, які би розказали, що сьогодні роблять з українським народом. Тож у цьому фільмі ми показуємо не лише руйнування, знищення музеїв чи бібліотек, але передусім ми даємо висловитись звичайним людям, які розказують про те, що сталося в Україні від трагічного дня 24 лютого минулого року.
Фільм Томаша Ґживачевського «Знищити народ».
Фільм «Знищити народ», з одного боку, дуже добре на прикладі кількох місць показує жахливі руйнування культурної спадщини України — музеїв, бібліотек, а з іншого, у ньому люди діляться найпотаємнішими історіями свого життя і тим, як все це зруйнувала війна. Для Томаша Ґживачевського було дуже важливо перебувати з цими людьми, слухати їх і відкривати. І хоч образ сприймається безпосередньо, то саме герої допомагають краще і глибше усвідомити те, що сталося.
- Коли йдеться про сам образ, кадри, то це велика заслуга мого друга, оператора Сергія Марчика, з яким ми працювали над цим фільмом і якому вдалося показати цю українську реальність, думаю, таким чином, що це характеризується великою вразливістю, великими емоціями. Це не тільки документація цього руйнування, але показ у певному контексті людей, які пов’язані із цими місцями. І тут питання звуку, слова, про що ви згадали, важливе. Усю цю розповідь, увесь фільм ведуть люди, яких ми зустрічали. І це їм в першу чергу слід висловити велику подяку за те, що вони з нами поділилися своїми драматичними історіями. Тут я би хотів згадати про зустріч з Тетяною, бібліотекаркою з Чернігова. Це молода дівчина, яка за декілька днів облоги міста втратила все: спочатку росіяни знищили бібліотеку — красивий неоготичний будинок, який було вщент знищено, а Тетяна працювала у цій бібліотеці, вона втратила своє дороге робоче місце, вона втратила свої книжки, але через декілька днів після цієї атаки вона втратила ще цінніше – росіяни цілеспрямовано обстріляли людей, які стояли в черзі по хліб, це були жителі Чернігова. І серед цих людей був батько Тетяни, який просто вийшов по харчі для своєї родини. Його вбили у цій черзі, на місці. Коли Тетяна туди потрапила, то виявилось, що його вже не можна врятувати. Своїми власними руками вона змушена була забрати тіло свого батька з вулиці… Звісно, це був воєнний злочин, адже росіяни знали, що вони стріляють у звичайних людей, у мирне населення, яке прийшло туди, аби принести трохи хліба… Тож у цій розповіді історія нищення культури переплітається зі звичайними долями окремих людей. На часто може здаватися, що культура – це щось величне, у нас це асоціюється з якимись великими емоціями, переживаннями, великими словами. Але те, що ми побачили в Україні, показує те, що культура — це щось дуже буденне, це щось, чим ми живемо на щодень і що стосується нас усіх. І, що цікаво, і це для нас у фільмі було важливо, аби показувати не лише великі міста, не лише Київ, Харків, хоч вони також показані, але показувати багато маленьких містечок, малих сіл, де люди – працівники культурних установ, волонтери, часто із загрозою життю рятували пам’ятки, музейні колекції, намагалися їх зберегти, заховати для того, аби вони не були знищені. Ці люди точно знають, що культура, поза цими великими словами, це просто частина нашої ідентичності. Якщо її буде знищено, то також і нас знищать. Це намагаються робити росіяни у всіх місцях, куди вони потрапляють — нищачи культуру, вони стараються знищити український народ.
За словами Томаша Ґживачевського, у фільмі не показано всього, але теж автори не ставили перед собою такої мети. Також, розпочинаючи роботу над фільмом «Знищити народ», у них склалося враження, що про культуру часто забувають. І це природньо.
- Ця війна — це настільки велика трагедія, що найчастіше ми чуємо про ті найжахливіші приклади російських злочинів, про масові вбивства, ґвалтування, примусові депортації, грабування. Культура залишається у тіні цих трагічних подій, але, тим не менше, вона залишається дуже важливою і тому ми дуже цілеспрямовано у нашому фільмі використовуємо термін «культурний геноцид». Бо геноцид — це не тільки фізичне явище щодо даного народу. Це також означає знищення його ідентичності, історії, спричинення того, що пам’ять про те, щоб такий народ (у цьому випадку український) існував зникла з поверхні землі. Це сьогодні хочуть зробити росіяни. В Україні триває культурний геноцид. А про його повномасштабний вимір ми дізнаємося лише тоді, коли всі українські території будуть звільнені від російських окупантів. І коли ми вже завершили зйомки цього фільму, то у той самий день ми дізналися про те, що українці визволяють Херсон. Через декілька тижнів було зрозуміло, що руйнування культури у Херсоні величезні, просто жахливі. Росіяни, втікаючи з міста, пограбували херсонські музеї, вивезли безцінні пам’ятки, серед іншого, золоті артефакти культури скіфів, які зберігалися у херсонських музеях. Це чергові докази цього культурного геноциду, що також в очікуванні на те, аби про це розповісти.
У фільмі також показано те, що росіяни нищать не лише українську культуру, а й українську багатокультурність, культуру багатьох народів, які жили і живуть на території України.
Томаш Ґживачевський, який багато часу провів і далі проводить в Україні, розповідаючи світову про цю безжальну, жахливу війну, переконаний у тому, що невдовзі він зніматиме фільм про відбудову України і про відновлення культурної спадщини. За його словами, подиву гідна незламність українців і їхня віра в те, що Україна переможе.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль