Емпатія | Empatia
«Коли я беру участь у складних для моїх героїв ситуаціях, в граничних ситуаціях, коли бачу їхні біль і страждання, коли розмовляю з ними про втрату, наприклад, коли я розмовляю з мамою 20-річного хлопця, котрого вбили у Бучі, я намагаюся бути адекватним. Я більше слухаю, ніж говорю. Я не ставлю запитань, я прошу розповісти про той день 4 березня 2022 року. Я прошу розповісти стільки, скільки ця жінка захоче і зможе мені розповісти.
Репортер повинен пам’ятати, що кожне запитання може боліти, кожне запитання може поранити. Наше завдання не полягає в тому, щоби драматизувати людей вдруге. Коли ми просимо розповісти, а не питаємо, то ця мама з Бучі відчуває себе більш впевнено, тому що це вона вирішує, як ця розмова має виглядати. І так повинно бути».
„Kiedy biorę udział w trudnych dla ludzi sytuacjach, kiedy widzę ich w sytuacjach granicznych, kiedy widzę ich cierpiących, bądź rozmawiam z nimi o stracie, na przykład z mamą chłopaka, który został zastrzelony w Buczy, staram się być adekwatny. Bardziej słucham, niż mówię. Zwykle nie zadaję pytań, tylko proszę o opowieść.
Proszę, żeby mi opowiedzieć o tamtym dniu – 4 marca 2022 roku. Tyle ile ta pani może i ile zechce mi powiedzieć. Reporter musi pamiętać, że każde pytanie może zranić, może zaboleć.
Reporter nie jest od tego, by traumatyzować ludzi powtórnie. Bezpieczniej jest prosić kogoś o opowieść niż pytać, bo wtedy ta osoba czuje się pewniej w krótkiej relacji między nami. To ona decyduje, jak wygląda ta rozmowa. I tak powinno być”.
«Коли я кажу, що репортер повинен поводитися адекватно, то маю на думці, зокрема, таку ситуацію. Я супроводжував під час ексгумації масових поховань у Боснії (і про це йдеться в книжці «Ти наче камінь їла») 40-річну юристку Ясну. Вона брала участь в ексгумації своїх дітей, яких шукала вісім років — 8-річного сина та 9-місячну доню. Ми стояли над цією діркою в землі, де працювали ексгумаційні команди. Ясна тоді не плакала, а я відчував клубок в горлі. Мені було дуже важко це витримати, але я розумів, що мушу поводитися адекватно, тобто не зосереджувати на собі увагу».
„Kiedy mówię, że reporter powinien się zachowywać adekwatnie, myślę o sytuacji sprzed lat, kiedy brałem udział w ekshumacjach masowych grobów po wojnie w Bośni i Hercegowinie. Napisałem o tym książkę Jakbyś kamień jadła. Brałem udział w ekshumacji razem z Jasną, czterdziestoletnią wtedy prawniczką, która poszukiwała szczątków swoich zaginionych osiem lat wcześniej dzieci – czteroletniego syna i dziewięciomiesięcznej córki. Staliśmy nad dziurą w ziemi, ekipy ekshumacyjne pracowały. Jasna nie płakała, a mnie trudno było wytrzymać, ściskało mnie za gardło. Ale wiedziałem, że muszę się zachować adekwatnie, nie mogę robić scen i pokazywać, jak mi jest trudno. Jestem od tego, żeby być obok, a nie zwracać na siebie uwagę”.
«В емпатії немає кордонів, тому що ми, репортери, ніколи не відчуємо того, що відчувають наші герої. Ми ніколи не відчуємо того, що відчуває жінка з Бучі, котра втратила свою дитину. Я можу відчути тільки якусь долю цих емоцій.
Без емпатії не буде хорошого репортажу. Без розуміння справи й без емпатії».
„Nie ma granic w empatii. My reporterzy nigdy nie poczujemy tego, co czuje matka, która straciła syna. Mogę poczuć jakiś promień, drobny ułamek tej żałoby. Nie stawiam sobie żadnych granic w empatii, chcę być jak najbliżej i zdaję sobie sprawę, że to jest tylko cząstka tego, co czuje mój bohater czy moja bohaterka. Bez empatii nie ma dobrego reportera. Bez zrozumienia sprawy i bez empatii”.
Популярність в Україні | Popularność w Ukrainie
«Мене здивувало те, що видавництво «Човен» захотіло перекладати і видавати мої книжки тепер (ред. Під час повномасштабного вторгнення – ред.). Книжка «Ти ніби камінь їла» вийшла перед повномасштабною війною у перекладі Андрія Бондаря, а тепер її перевидано. А згодом Андрій Бондар переклав дві наступні книжки — «Сьогодні ми намалюємо смерть» і «Піяння півнів, плач псів». Ці книжки, і я це кажу з великим болем, показують, що те, що відбувається зараз в Україні, не є винятковою ситуацією в історії нашої планети й в людській історії».
„Zaskoczyło mnie, że wydawnictwo Czowen ze Lwowa chciało moje książki publikować (red. podczas wojny na pełną skalę). Książka Jak byś kamień jadła ukazała się wcześniej, obecnie została wznowiona, a potem Andrij Bondar przetłumaczył dwie kolejne, czyli Dzisiaj narysujemy śmierć i Pianie kogutów, płacz psów. To ciekawe zjawisko, pokazuje, że te książki są potrzebne. Wojna w Ukrainie, mówię to z wielkim bólem, nie jest niczym wyjątkowym w historii naszej planety i w ludzkiej historii”.
«Можливо, це прозвучить мегаломансько, але ймовірно, люди котрі прочитали мою першу книжку, зрозуміли, що я автор, котрий може їх зрозуміти, зрозуміти людей у війні, що можу зрозуміти їхній біль, страждання, і що намагаюся це передати у книжках. Я показую, що війна може статися з кожним з нас. Люди в Україні це вже знають, а мої книжки їм про це говорять. І, можливо, тому ці книжки їм близькі».
„Mam taką myśl, może trochę megalomańską, że ci, którzy przeczytali jedną z moich pierwszych książek, widzą we mnie autora, który jest w stanie ludzi na wojnie, zwłaszcza tych daleko, na wschodzie Ukrainy, zrozumieć. Staram się w moich książkach pokazywać, że wojna może się przytrafić wszędzie, każdemu i każdej z nas”.
Порятунок українських тварин | Na ratunek ukraińskim zwierzętom
«Я дуже цим пишаюся, не тільки від власного імені, але також від імені людей, котрі мені допомагають. Ми справді збираємо великі кошти, які допомагають рятувати життя собак та кішок в Україні. А було це так, що наприкінці 2023 року перекладач моїх книжок Андрій Бондар запитав мене, чи я приїду на презентації своєї книжки до Львова і Києва, чи не боюся. Я подумав, звісно, що боюся, але поїду.
Це якраз був розпал війни. За авторські зустрічі, навіть в охопленій війною Україні учасники отримують гонорари, і як, як вже заробляю там гроші, то намагаюся їх там же залишити. Я запитав Андрія Бондаря чи є неподалік якийсь притулок для тварин. Андрій зі мною поїхав до притулку «Сиріус» у Федорівці, розташований 50 кілометрів на північ від Києва.
Здається, це найбільший у Європі притулок для бездомних тварин. І так все почалося. Кілька тижнів потому я повернувся з шістьома тонами корму для тварин. Згодом я поїхав до інших притулків, зокрема, до Нікополя, навпроти Енергодару, а потім я почав співпрацювати з двома прекрасними українськими організаціями — «12 вартових» та «Порятунок тварин Харків». І ми почали евакуювати тварин. Це був і Куп’янськ на Харківщині, до якого ми вже не можемо в’їхати, і Костянтинівка, Лиман, Добропілля на Донбасі. Я пишаюся тим, що вони називають мене своїм волонтером».
„Bardzo jestem z tego dumny, nie tylko w swoim imieniu, ale w imieniu wszystkich, którzy mi pomagają. Zbieramy naprawdę spore pieniądze, które ratują życie głównie psów i kotów w Ukrainie. Było tak, że Andrij Bondar, tłumacz moich książek, zapytał mnie pod koniec 2023 roku, czy przyjadę na prezentację książki do Lwowa i do Kijowa, czy się nie boję. Pomyślałem, że się boję, ale pojadę. Za spotkania w Ukrainie, nawet w czasie wojny, się płaci, zwykle nieduże pieniądze. Ponieważ zarabiam je tam na miejscu, to też na miejscu staram się je zawsze zostawić. Poprosiłem Bondara, żeby mnie zawiózł do najbliższego schroniska dla zwierząt. Zawiózł do schroniska Syriusz w Fedoriwce. 50 kilometrów na północ od Kijowa. To podobno największe schronisko w Europie. I tak się zaczęła ta sprawa. Po kilku tygodniach przyjechałem tam z pierwszymi sześcioma tonami karmy, potem zacząłem jeździć do innych schronisk, na przykład do Nikopola, naprzeciwko elektrowni Enerhodar, tam ciągle strzelają. A potem podjąłem współpracę z dwiema fantastycznymi organizacjami – 12 Wartowych i Animal Rescue Kharkiv. Zacząłem jeździć na ewakuację zwierząt na Charkowszczyźnie, głównie do Kupiańska. Dziś, jak wiecie już tam jeździć nie możemy. A także do Donbasu: Konstantyniwka, Łyman, Dobropole… Jestem dumny, że nazywają mnie swoim wolontariuszem”.
Войцех Тохман закликає долучитися до його збору і допомогти українським тваринам, котрі теж є жертвами війни.
Wojciech Tochman zachęca do wzięcia udziału w jego zrzutce na rzecz ukraińskich zwierząt – ofiar rosyjskiej agresji.
«Я зараз працюю над книжкою, хоча початково такого плану не було. Я вважаю, що в Україні багато видатних письменників та письменниць, також прекрасних документалістів, і ми насправді там непотрібні. Але коли я поїхав до Федорівки і почув розповіді людей про те, як було під час цих 45 днів окупації у березні 2022 року, і згодом я почув наступні історії, то подумав що як репортер я не можу тримати ці історії виключно для себе. І мій обов’язок — їх списати. Плануємо видати цю книжку у травні наступного року, паралельно польською та українською, в перекладі Андрія Бондара».
„Przygotowuję książkę na temat pomocy dla zwierząt, choć pierwotnie nie było to moim zamiarem. Ukraina ma swoje wybitne pisarki i wybitnych pisarzy, sprawnych także w dokumencie, reportażu. My nie jesteśmy Ukraińcom potrzebni. Ale w Fedoriwce ludzie zaczęli mi opowiadać, jak tam było w czasie 45 dni okupacji w marcu 2022 roku, a potem zaczęły do mnie przychodzić kolejne historie. Moim obowiązkiem jest je zapisać. Premierę planujemy na maj 2026 roku. Staramy się, żeby książka ukazała się równocześnie po polsku i w przekładzie Andrija Bondara”.
Запрошуємо послухати розмову у доданому файлі.
Marcin Gaczkowski