Конфлікти не виникають нізвідки. Перш ніж вони спалахнуть, з’являються їх ознаки, деякі цілком чіткі, їх помітно, наприклад, на вулицях, а іноді бувають менш очевидні. Отож, постає запитання: можливо, майбутнє записане не в зірках, а просто в книжках? І, ймовірно, ми маємо всі інструменти, щоб його передбачити? А якщо так, як знайти для цього ключ? Ці питання поставили науковці, які співпрацюють у межах міжнародного проєкту «Кассандра» під керівництвом професора Юрґена Вертгаймера з Тюбінґенського університету та професорки Моніки Вольтінґ з Вроцлавського університету.
Дослідники аналізували літературу з різних країн світу, різними мовами. І хоч здається, що найшвидше за реальністю встигають ЗМІ, зокрема соціальні мережі, літературознавці доводять, що також література є живим організмом, який у певному сенсі відображає суспільні настрої.
Отже, чи не достатньо досліджувати, наприклад, коментарі в соціальних мережах, чи варто звертатися до текстів, які іноді створюють багато років і, як можна припускати, вони потрапляють до меншого числа читачів, ніж будь-який контент в інтернеті? Пояснює професорка Моніка Вольтінґ:
«Так, це правда. Соціальні мережі, публіцистика дуже швидко реагують на реальність, практично миттєво. У цьому й полягає проблема публіцистики і соцмереж. Адже література, попри її повільність, це безцінне джерело знань про довготривалі процеси. Можна сказати, по-перше, що література фіксує зміни ще до того, як вони стають видимими. Саме це ми підкреслюємо в нашому проєкті "Кассандра": мова є сейсмографом майже всього, що формує нашу поведінку.
Літературні тексти — це ніби сліди культурних геномів. Вони розповідають не в категоріях великих політичних подій, прізвищ або даних, а у формі індивідуальних життєвих історій, долі конкретних літературних персонажів. По суті, література не розповідає нам про права людини, а показує звичайних людей у повсякденних ситуаціях. По-друге, література вловлює те, що залишається невисловленим. Усе, що ми бачимо в коментарях у соціальних мережах, — це вже реакції на події, які відбулися. А література відображає колективну уяву наших суспільств; у літературі зафіксовані настрої, побоювання, надії, які тільки починають формуватися, перш ніж знайдуть своє вираження у публічному дискурсі. Ще, можливо, третій пункт — література розкриває глибинні структури. Я спиратимуся на аналіз текстів польської літератури, інші залишу осторонь (ми не проводили настільки детальних досліджень, про які можна говорити публічно; їх стосується угода про конфіденційність). Я отримала дозвіл розповісти про певні речі і максимально цим користуюся. Отже, більшість текстів, які ми досліджували, містять таку категорію — міфічні спогади, тягар минулого. Це щось досить небезпечне для нас, адже ми бачимо, що їх дуже багато: не 20 відсотків, а величезна кількість текстів йдуть у цьому напрямку. І також велика кількість текстів — приблизно три четверті з усіх, які ми аналізували (а проаналізували сотні текстів) — зображують ворога, винятки».
Що ви розумієте під визначенням «література», чи займаєтеся лише текстами високої художньої якості, чи й популярною літературою? Чи критерієм є міжнародне визнання? Професорка Моніка Вольтінґ:
«Коли я розмовляла зі своєю дослідницькою групою на початку проєкту, я сказала: читайте все, на що натрапите. Нас цікавить навіть те, що ніколи не було опубліковано. Тож, по суті, ми звертаємося як до канонічних текстів, так і до периферійної літератури, не з основного обігу. Це свідоме методологічне рішення, адже тексти зі слабким рівнем рецензування, тобто ті, які, можливо, не так часто здобували премії, вони доступні не скрізь, не в кожній бібліотеці чи книгарні, — часто вони точніше відображають повсякденні наративи, а саме це для нас важливо. Популярна література нерідко відображає загальні суспільні настрої краще, ніж твори високого канону. Те, про що говорять люди, — стереотипи, якими вони користуються. Надзвичайно важливий для нас момент — пошук слідів, якими згодом може піти дезінформація. Адже дезінформація часто атакує не фронтально, тобто через геополітику, великі історичні наративи, а в аспектах приватного життя, сусідства, звичайних повсякденних справ. І саме детективи, любовні романи, соціальні романи документують ці повсякденні напруження у такий спосіб, якого іноді не знайти в канонічних творах».
Буває, що науковці несвідомо можуть сприяти, наприклад, роботі над новим видом смертоносної зброї, а тим часом ваша діяльність, мабуть, підтверджує те, що в місії науковця, дослідника, гуманітарія дуже важливе — внесок у краще майбутнє? Професорка Моніка Вольтінґ:
«Такими є наші наміри, до цього прагнемо, відчуваємо таку відповідальність. Проблема, з якою стикаємося після кожного нашого проєкту, у тому, що ми не знаємо, що зроблять з результатами наших досліджень. На щастя, ми знаємо, кому передаємо ці дослідження. Це також важливий аспект — можемо вирішити, чи хочемо для когось працювати, чи ні, ніхто не може нам цього нав’язати. А що далі? На жаль нам невідомо. Але наша позиція, по суті, така, що мета, якою ми керуємося у кожній нашій роботі, це раннє попередження та виявлення гострих соціальних напружень, перш ніж вони переростуть у збройні конфлікти або війну. Тобто метою не є підтримувати збройні дії, а запобігати їм. Частина наших проєктів підпадає під дію угоди про конфіденційність. Попри це, наша робота допомагає розумінню, взаєморозумінню, а не маніпуляціям. Ми вважаємо, що література не служить ідеологічним цілям. Йдеться радше про викриття ідеологічних тенденцій, які спостерігаються в тих чи інших регіонах».
Якщо перенести це на нашу реальність, чи на основі книжок, які видають у Росії, можна було передбачити агресію Росії проти України? Ось що відповіла гостя Польського радіо:
«Я думаю, що так. Якщо глянути навіть на тексти Сорокіна, якого справді перекладають усіма мовами світу. Або пані Алєксієвич, лауреатки Нобелівської премії, твори якої також перекладені всіма мови світу. Там ми дуже чітко бачимо, як описано Росію. Що це країна, яка ніколи не знайшла своєї ідентичності після 90-х років, і шукає її. Або шукає шляху, щоб знову стати великою державою. Люди розгублені, незадоволені, хочуть мати свого провідника, за яким підуть. Воно є в цих текстах. І це сталося».
Якщо ми вже говоримо про те, як літературу можна досліджувати, умовно, з погляду прогнозування майбутнього, можна констатувати, що це підтвердження того, яку важливу роль у нашому житті відіграє література, навіть якщо ми не повністю це усвідомлюємо. Чи доводить це проєкт «Кассандра» — пояснює професорка Моніка Вольтінґ:
«Так, наскільки вона важлива, але й наскільки небезпечним є недостатньо критичне читання літературних текстів. Мені не йдеться про елемент читання між рядками. Скоріше йдеться про те, чому в літературні тексти вводять певні елементи, чому персонаж висловлюється саме так про інших людей. Чи повинні ми сприймати це просто буквально, що це правда про чужого або про ворога, або про іншу національність? Чи, можливо, прочитати критично й побачити: "Ага, тут, по суті, йдеться про те, що цей персонаж характеризують так, що він саме так висловлюється про інших людей". У цьому я бачу величезну проблему: ми не вміємо критично читати літературу і через це стаємо дуже податливими на негативні тенденції, які література також може принести. Наприклад, у польській літературі є отой міфічний спогад, тягар минулого: що історія в польській літературі, якщо її не читати критично, виявляється непропрацьованою. Вона ніби заморожена в певних готових формулах, які, по суті, готові до інструменталізації».
Як відзначає експертка, навіть хороша література може слугувати поганим цілям:
«Так, звісно. Я наведу приклад із "Книг Якова" Ольги Токарчук, і там мовиться — на жаль, зараз у мене немає записаної цитати, тож можу щось перекрутити: "Польща — це країна, де релігійна свобода й релігійна ненависть зустрічаються рівною мірою". Це чудова формула в літературному розумінні, яка кодує певний парадокс, який, однак, може експлуатувати всіляка дезінформація, вибірково виокремлюючи якийсь із полюсів. У цьому полягає небезпека. Ми можемо глянути на нашу польську літературу і побачити, як там зображують ворога, а також виключення. Ми знайшли цей образ у понад половині текстів, де з’являються якісь фантазії про помсту. Це небезпечно. Як ми зображуємо, скажімо, Україну, нинішню політичну ситуацію. Упродовж останніх 10–15 років Україна зображують саме так, амбівалентно. Українські персонажі балансують між статусом "наших" і "чужих". Тобто ми нібито співчуваємо їм, але, з іншого боку, ми сповнені історичних ресентиментів. І те, що сталося останніми тижнями, вивело цей історичний ресентимент на перший план. Не наше співчуття через те, що там відбувається щось жахливе, а саме ресентимент, наша неперероблена історія, і саме вона почала домінувати не лише в політичних настроях, а й у настроях суспільства».
В одному з інтерв’ю професорка Моніка Вольтінґ сказала, що завдяки цим дослідженням можливе не лише виявлення потенційних загроз, а й заходи з метою виправлення ситуації. Чи це також є частиною проєкту «Кассандра»; також, якщо результати досліджень вашої команди отримують, наприклад, НАТО, Європейський Союз або Міністерство оборони Німеччини — чи не використають їх інші суб’єкти, наприклад, Кремль або Комуністична партія Китаю? Чи немає небезпеки входження літератури у сферу пропаганди? Науковиця відповідає:
«Швидше ні, бо те, що ми пропонуємо, спрямовано на деконструкцію певних міфів. Можливо, на демонстрацію того, що амбівалентність — це не слабкість, а багатство. Щось на зразок "наративних щеплень", тобто надання інших інтерпретацій. Я не сказала б, що це може бути небезпечним, тому що ми не створюємо нових романів. І нашою метою не є заперечувати реальні загрози ані применшувати значення травм, які десь там існують. Я скоріше сказала б, що нам йдеться про формування емоційної стійкості, критичного мислення замість якихось автоматичних реакцій. Можливо, як приклад я знову наведу Росію. У польській літературі Росію завжди зображують як стихію. Наша пропозиція полягала в тому, щоб, можливо, перейти від стихії до політики. Показати відповідальність конкретних людей. Тобто Росію не обов’язково завжди показувати як стихію, а можна — як систему, якою керують цілком конкретні люди. Можливо, це допомогло б у підході до Росії. Щодо України, — можливо, ми повинні перейти від патерналізму до справжнього партнерства. Тобто від наративу "ми допомагаємо слабшим" — радше до "ми підтримуємо союзників". Отже, наші контрнаративи чи контроповідання — це, я б сказала, не дуже небезпечний елемент нашої роботи».
Повний запис — у прикріпленому звуковому файлі.
PR2/Н.Б.