Істориків зі студентської лави вчать, що історії незнаний умовний спосіб. Питання: «що би було якби..» не повинно їх турбувати, адже згідно з каноном вони можуть і мають описувати та інтерпретувати лише доконані факти.
Тим не менше, дослідники в своїй роботі дуже часто стикаються з минулим, яке пішло в такому, а не в іншому напрямку, подекуди тому, що вмер той чи інший останній представитель династії чи тому, що той чи інший президент прийняв обачне чи необачне рішення.
Минуле — це сценарії, які не відбулися, тому, що в кінцевому підсумку реалізувався сценарій, який потрапив на сторінки підручника з історії.
Альтернативна історія має право на життя чи ні? На цю тему я розмовляв з відомим польським істориком, професором Анджеєм Новаком з Яґеллонського університету. Він, зокрема, автор «Історії Польщі». Минулого року вийшов її 6-й том.
Чи альтернативна історія служить історії? Чи це може бути серйозним знаряддям для історика, чи це поле для творчості письменника?
— Звичайно, я думаю, що це, передовсім, поле для фантазії письменників. Небезпекою сценаріїв альтернативної історії є їх накладання на події минулого і, так би мовити, продовження історії, яка не відбулася і надання їй послідовної тяглости. Пишеться сценарій минулого, який до вподоби автору. Натомість це є цілковито антиісторичним і суперечить базовій логіці. Адже, якщо ми заберемо зі свого місця один камінчик з мозаїки, яку утворюють події, що мали місце, то не лише цей камінчик є початком низки подій, котрі ведуть до якогось результату, але й змінюється ціла структура мозаїки. Скажімо, деякі публіцисти заявляють, що якби Польща вирушила разом з Гітлером на Москву у 1939 році, то все було б у поляків чудово. Це цілковито абсурдна теза. Я вже тут не кажу про моральні оцінки такого мислення. Абсурдність в тому, що в такому випадку все б пішло по-іншому і ми не знаємо, як би все потім відбувалося.
Можна сказати, що свій внесок в писання альтернативної історії Польщі зробив її національний пророк Адам Міцкевич, який написав так і не опублікований твір «Історія майбутнього». Там Польща виходить переможцем у боротьбі з царською Росією під час листопадового повстання 1830 року. Поляки стають на чолі революції, яка веде до повної поразки Росії і її краху та розпаду в кінці ХІХ століття, на місці якої створюється Сибірська Річ Посполита. А в 1899 році настає загальний мир у Європі.
Здається, що в польській традиції захоплення моделюванням більш сприятливого для себе минулого є глибоко вкоріненим серед письменників, публіцистів й істориків. А це є виразом страхів і національних мрій поляків. Як польське замилування до альтернативної історії виглядає на тлі інших народів?
— Альтернативну історію розвивають таким чином, про який я вже згадав раніше. Вибудовуються історичні сценарії, які не відбулися, найчастіше в позитивному напрямку, на відміну від негативних подій, які мали місце в історії. Таким чином, замість поразок ми лише здобуваємо перемоги. В альтернативних сценаріях ми перемагаємо наших ворогів, які в дійсності поневолили нас чи завдали нам поразки або накинули своє панування. Така альтернативна історія, в якій ми отримали перемоги, яких насправді не було, має компенсаційну функцію за поразки, котрі мали місце. Саме тому я противник альтернативної історії, особливо коли вона стає пошестю у величезній кількості. Справа в тому, що це відволікає від дійсності, а та не обов’язково повинна бути пов’язаною з джерелом принижень чи сорому. Дійсність може служити серйозним роздумам, завдяки чому можна зробити висновки на майбутнє. А це може дати нам можливість покращити функціонування Польщі серед своїх сусідів.
Взагалі альтернативна історія функціонує як компенсація за поразки, яких зазнала дана спільнота. Звичайно, це не є лише польською специфікою. Думаю, що в Україні розвивається альтернативна історія. Вона розвивається в Росії і не тому, що Росії бракує перемог. Проте Росія почуває себе приниженою після 1991 року й вимальовує собі ще більше свої тріумфи.
Власне, для Путіна 1991 рік і падіння Совєтського Союзу — це найбільша геополітична катастрофа ХХ століття. Ми вже бачимо, до чого веде його бажання переписати історію і повернути імперію: страшна війна проти України під гаслом боротьби з вигаданими «українськими фашистами». Чи не так?
— Правителі такі як Путін вимальовують альтернативну історію. Скажімо, таку історію, яку Путін представляє псевдоісторику і пропагандисту в Росії, що Друга світова війна почалася від польського антисемітизму і фашизму, від українського антисемітизму і фашизму, що Росія намагалася зупинити 17 вересня 1939 року. Мовляв, саме тому Червона армія ввійшла тоді в Польщу, щоб зупинити польських та українських геноцидників перед Голокостом, бо нібито й одним, й іншим про це йшлося.
Це бачення багато разів артикулювалося Владіміром Путіним і воно має певний резонанс і певною мірою сприймається на Заході, де теж малюють альтернативну історію Другої світової війни, немовби єдиним її важливим розділом був Голокост. Таким чином, ми все більше віддаляємося від дійсної історії, в якій було багато чинників. Голокост — це був найбільший злочин, але його ініціювали ані не поляки, ані не українці. Фашизм не був вигаданий ані в Варшаві, ані в Києві, Таллінні чи Ризі, як це хоче подати Путін. Фашизм народився в Римі, а потім в Берліні знайшов розвиток його найбільш радикальний різновид. Проте ця альтернативна історія здобуває певний успіх та трансформує сприйняття наступних поколінь, які не знають історії і ними легко маніпулювати.
Тому я застерігаю від альтернативної історії. Слід зі всіх сил триматися дійсності і фактів, хто на кого напав 24 лютого 2022 року, хто на кого напав 1 вересня і 17 вересня 1939 року. Треба дотримуватися таких простих фактів.
В Польщі історики, публіцисти, письменники, але й просто люди, що цікавляться історією в тій чи іншій мірі, звертаються до минулого з думкою «що би було, якби…». Одним з таких популярних сюжетів є повстання козаків під проводом Богдана Хмельницького. Припускається, що якби не Хмельниччина, то Королівство Польське спільно з Руссю-Україною і Великим Князівством Литовським могло би сформувати Річ Посполиту Трьох Народів, а не Річ Посполиту Обидвох Народів, як це було в дійсності. Звертається увага на приклад реальної унії Данії і Норвегії, яка проіснувала від 1536 до 1814 року. Тобто, що в поляків і українців була можливість довго утримувати союзні відносини, а потім завдяки цьому мирно співіснувати вже ХІХ і ХХ столітті, як це було у випадку данців і норвежців.
Чи такий перебіг історії мав шанси відбутися? Чи до повстання Хмельницького можна було не допустити.
— Я думаю, що Ви тут торкнулися дуже цікавого питання. І я тут говорю не про один конкретний приклад, а про те, як історик може і повинен використовувати альтернативну історію. Мова тут про те, щоб задуматися над ймовірностями, котрі не реалізувалися. Йдеться не про те, щоб намалювати якийсь ідеальний сценарій, а про те, щоб подумати над можливими помилками і тим, чи можна було щось зробити по-іншому, щоб їх уникнути. Над такими речами варто задуматися.
Звичайно, в політиці еліт Речі Посполитої стосовно козацького питання можна знайти масу таких помилок. Однак, коли я написав VI том «Історії Польщі», в якому саме цим періодом займаюся, ставлю собі наступне запитання: чи виправлення окремих помилок могло цілковито вирішити козацьке питання. Вважаю, що це була неймовірно складна для вирішення проблема, позаяк вимагала з боку шляхетських еліт дуже масштабного самозречення. Я тут спеціально використав поняття «шляхетські еліти», бо тут мова не про польські еліти. Йдеться також про руську шляхту, яка також не хотіла втратити своїх селян і маєтків. А шляхта мусила поділитися з новою елітою всім цим, мусила відмовитися від панування над величезними просторами земель України. Поза сумнівом, козаки прагнули створити нову еліту, яка б панувала над селянами, так само як панувала польська чи руська шляхта. Тут не було такого рішення, коли зненацька весь народ стає вільним, коли селяни отримують волю. Ніхто всерйоз такого сценарію не розглядав, а Хмельницький і поготів.
Отож, цілу низку конфліктів і суперечок було вкрай важко вирішити. Хоча це не означає, що слід знімати відповідальність з тих, хто допустився помилок. Гадаю, що було потрібне більш ефективне втручання влади Речі Посполитої в самоволю підстаростів, які чимало крові попили, хоча б самому Хмельницькому. Адже його особистий досвід з Чаплинським, підстаростою і управителем князя Олександра Конєцпольського, викликала в нього просто безумний гнів. Це й зрозуміло. Чаплинський викрав його жінку, скатував його сина, а самого Хмельницького вкинув до льоху. Це було безправ’я і обмеження цього безправ’я за посередництвом більш ефективного втручання державного апарату, можливо, зменшило б невдоволення частини козацької еліти. Можна було вирішити статус частини цієї еліти. Не було би згоди, щоб козаків зробити шляхтою. На це сама шляхта не погодилася б, ані польська, ані руська. Але можна було закріпити привілейований статус козацьких дітей і жінок, чого теж, серед іншого, домагалися козаки. Отож, ряд часткових поступок можна собі якось уявити, як реальних і таких, що містилися в інтересах тогочасних еліт Речі Посполитої. Проте, чи ці дрібні поступки цілковито вирішили би козацьке питання? Цього я не знаю і не можу відповісти на це запитання.
Матеріал підготував Назар Олійник