Вітаю, дорогі друзі! З вами програма Польського радіо для України «В дзеркалі історії» і її автор — Назар Олійник.
Кожна держава має свій день незалежності. Це національне свято є класичним прикладом процесу, який описаний у книзі «Винайдення традиції» британських істориків Ерика Гобсбаума і Теренса Рейнджера. Під винайденням традиції вони мають на увазі політичні, культурні і соціологічні практики з метою легітимізувати інституції, створити національні коди, виразити належність до спільноти і прищепити членам суспільства ті чи інші спільні цінності.
День Незалежності Польщі, який відзначається 11 листопада, є найважливішим державним святом і дуже цікавим прикладом, коли арбітрально вибрана дата, яка одразу ж викликала дуже суперечливі оцінки, сфокусована на одному, хай і видатному політичному діячеві, стала національним маркером сучасної польської ідентичності для майже всіх поляків. Проте суперечливе коріння цієї винайденої традиції до сьогодні дається взнаки.
Свято 11 листопада пов’язане з подіями у 1918 році, коли Польща після 123 років відсутності внаслідок поділів її земель між трьома імперіями росією, Австрією та Прусією, повернулася на політичну карту світу. Того дня, 11 листопада 1918 року, у Варшаві Регентська Рада, орган окупаційної влади Німеччини та Австро-Угорщини, передала повноваження головнокомандувача харизматичному Юзефу Пілсудському, який повернувся з німецького ув’язнення. Згодом цей лідер соціалістів-незалежників та організатор Польських легіонів був проголошений Начальником польської держави. Поневолювачі Польщі, три потужні імперії, зазнали краху внаслідок Першої світової війни, яка власне закінчилася 11 листопада 1918 року, але перед поляками була ще довга і кривава боротьба за виживання відродженої держави. Найбільш критичним моментом стала війна з більшовиками у 1920 році, в якій виняткову важливу роль зіграв саме Пілсудський. Була теж важка війна за Волинь і Східну Галичину з ЗУНР, яку підтримувала УНР.
Що цікаво, Пілсудський прибув до Варшави 10 листопада. Тому чому ж свято Незалежності не відзначається 10 листопада? Чому за основу Дня Незалежності Польщі взяті ці, а не інші події? Про генезу і винайдену традицію польського національного свята я поспілкувався з професором Мацєєм Ґурним з Варшавського університету. Він, між іншим, є співавтором однієї дуже непересічної монографії «Наша війна. Імперії 1912—1916. Нації 1917—1923».
Ось що він говорить про коріння свята 11 листопада:
— Це приклад, який не надто надихає, а такі річниці, по суті мають цементувати спільноту і її гуртувати. Польське свято Незалежності — це не історія співпраці та компромісу, а це приклад свята, коли одне політичне середовище ефективно його накинуло іншим середовищам, а внаслідок цього і всьому суспільству. Не обов'язково з огляду на цю історія, але це свято й надалі залишається суперечливим днем. Щороку ми очікуємо на Марш Незалежності у Варшаві, який дуже часто закінчується якимось скандалом або сутичками з поліцією та актами насильства. Потенціал контроверсії, поділу і творення ієрархії замість бажання гуртувати довкола себе, супроводжує це свято від самого початку.
Мацєй Ґурний відзначає дивні початки Дня Незалежності Польщі:
— Спочатку спонтанно, в колах близьких до Юзефа Пілсудського в 1919 році вже відзначалося першу річницю 11 листопада. При чому, тогочасний уряд Ігнаци-Яна Падеревського відкинув пропозиції, щоб встановити це державним святом, і щоб його відзначати в час, коли Польща вела війни і ще не мала стабільних кордонів. Отож, як бачимо, вже одразу був фальстарт. Перші спроби встановити 11 листопада Днем Незалежності не зустріли прихильного ставлення польського уряду. Потім, поступово цей звичай відзначати 11 листопада укріплювався, спочатку як рухоме свято, коли його відзначали в перший найближчий вихідний. Скажімо, відбувалися святкування 14 листопада, бо це була неділя. Власне в характері свята пілсудчиків, свята партійного, а не всенаціонального, 11 листопада дотягнуло до травневого перевороту в 1926 році, коли Пілсудський прийшов до влади. Декілька місяців згодом, напередодні 11 листопада Пілсудський надіслав до колег-міністрів лист із пропозицією і наполяганням, щоб 11 листопада 1926 року звільнити учнів від навчання, а чиновникам дозволити взяти участь у святкуванні, надавши їм вихідний. А вже потім, аж до 1937 року це свято не було формально встановлене. Тим не менше, члени уряду боялися запитати Пілсудського чи його розпорядження також стосується і наступних років. А з огляду на те, що всі боялися поставити це запитання, по інерції, учні шкіл та чиновники мали в цей день вихідний. Таким чином, в другій половині 1920-х і на початку 1930-х років свято 11 листопада відзначалося без юридичних підстав.
Як ми бачимо, це захоплива історія, а одночасно це історія, яка має чимало дивних складових і з самого початку з нею пов'язані контроверсії.
А чи можна сказати, що ця винайдена традиція теж була вкорінена в широких масах суспільства з огляду на фігуру Юзефа Пілсудського, якого вона сприймала як головного батька незалежності Польщі і її рятівника перед більшовицькою навалою в 1920 році?
— Звичайно, дуже велика частина суспільства так його бачила, особливо пізніше. Після 1920 року Пілсудський, безсумнівно, є авторитетом для дуже багатьох кіл, для польської лівиці, для чималої кількості польських євреїв і для ліберальних кіл також. Потрібно пам'ятати, що ліберальний центр дуже симпатизував Пілсудському. Однак, в нього були сильні конкуренти. Найбільш яскравою постаттю, яка претендувала на звання «батька Вітчизни» був Роман Дмовський. Це також відображалося на дискусії довкола відповідної дати національного свята для поляків, бо однією з контрдат до 11 листопада була дата підписання Версальського трактату 28 червня 1919 року. З польського боку його підписали Ігнаци-Ян Падеревський та Роман Дмовський. Власне довкола Дмовського відбувалися конкурентні відзначення цієї дати. В десяту річницю підписання цього договору в 1929 році націонал-демократи організували в Познані надзвичайно урочисте святкування цієї дати у поєднані із конференцією, головною постаттю якої був Роман Дмовський, котрий виступив із промовою. Його там представляли як «батька незалежності”.
Проте це ще не кінець цієї конкуренції. Польський соціалістичний і теж селянський рух, який сприяв Пілсудському до кінця 20-х років, поступово від нього дистанціювався, і в 30-х роках почав відзначати свої річниці. Передовсім йшлося про 7 листопада. 7 листопада 1918 року в Любліні ліві та селянські партії сформовали уряд на чолі з Ігнаци Дашинським, який потім передав свою владу Юзефу Пілсудському. І цю річницю польська лівиця відзначала.
Але і це ще не кінець, позаяк на території ІІ Речі Посполитої проживали також інші народи. Однією з таких річниць, які домагалися свого, була дата створення Західноукраїнської Народної Республіки 1 листопада 1918 року. Ця річниця також була предметом контроверсії: поліцейські акції, невеликі диверсії з боку української молоді, українських націоналістів, передовсім у Львові.
Як бачимо, конкуренційних проектів щодо Пілсудського було достатньо. А це зумовлювало, що в ІІ Речі Посполитій, котра була дуже різнобарвною державою, було чимало ідей щодо річниць, які належить святкувати чи як незалежність Польщі, чи як незалежність інших народів, які проживали на цій території.
У зв'язку з тим, що дата передачі влади Пілсудському Регентською Радою співпала з закінченням Першої світової війни, внаслідок якої відродилася незалежна Польща, виникає запитання: чи вибір 11 листопада, як свята незалежності також був зумовлений таким співпадінням? Чи тоді, в 20-30-х роках, поляки надавали значення цим паралелям?
Думка професора Мацєя Ґурного щодо цього:
— Мені здається, що послідовність є протилежною. Для самого Пілсудського і його табору в плані дискурсу про відновлення незалежності був власний чин. Тобто, їм дуже залежало на тому, щоб в історії, якої польська держава буде навчати дітей, і теж своїх дорослих громадян, ця незалежність була результатом боротьби незалежницьких сил, боротьби легіонів. Інакше кажучи, йшлося про те, щоб наголосити на тому, що незалежність ми вибороли самі. З огляду на це в генезі свята 11 листопада я би не шукав спроби поєднати польський незалежницький дискурс з великою історією Першої світової війни, Комп'єнським перемир'ям та поразкою Німеччини.
Натомість, в міжвоєнний період, коли річниця 11 листопада поступово здобувала визнання, нормалізувалася і стала національним святом, адже недарма поляки сьогодні її відзначають, то факт, що 11 листопада є датою закінчення Першої світової війни дуже допоміг цій річниці. Завдяки цьому, до прикладу, націонал-демократи і їхні прихильники могли брати участь в урочистостях 11 листопада і завдяки цьому організовувати свої акції в той самий день. Завдяки цьому факту вони могли заявляти, що це не є форма культу Пілсудського, а мовляв вони відзначають річницю перемоги союзників, святкують той великий чин, частиною якого був Польський національний комітет, очолюваний Дмовським в Парижі і куди входили представники еліти націонал-демократів. Це середовище змогло прийняти 11 листопада власне завдяки тому, що ця дата не була винятково польською власністю. Завдяки цьому вони змогли змиритися і освоїтися з думкою, що вони програли це змагання за дискурс про польську незалежність. В кінцевому підсумку в цьому змаганні міжвоєнного періоду перемогли пілсудчики.
Проте, як і наголошує історик, це не була радісна згода всіх політичних сил.
— Рани залишилися надовго і невипадково, коли ІІ Річ Посполита впала внаслідок співпраці гітлерівської Німеччини і сталінської росії, то польський уряд у вигнанні, і сам генерал Владислав Сікорський, уникав цієї дати. Польські офіційні особи не відзначали цієї дати. Для поляків, котрі не надто добре, або середньо обізнані з історією, може бути несподіванкою той факт, що в період ІІ світової війни офіційне політичне керівництво, офіційні організації, які представляли поляків у вигнанні, дуже по різному ставилися до 11 листопада. При чому на Заході, в середовищі польського уряду в Лондоні це ставлення було більш критичним, ніж серед польських комуністів в Совєтському Союзі, які ще в 1943 році відзначали 11 листопада. В комуністичному Війську Польському, серед так званих костюшківців, яке прийшло до Польщі в 1944 році зі сходу, це свято відзначалося. Водночас, генерал Сікорський дивився дуже критично на ініціативи знизу організувати урочистості в польських військових силах на Заході. Він сам ніколи в цьому участі не брав.
В 1945 році комуністи заборонили День Незалежності. Як так сталося, що традиція свята 11 листопада, яке як державне відзначалося лише два рази, збереглася? В 70-80-х роках цю традицію, яка десь там жевріла серед неприхильних системі кіл, підхопила антикомуністична опозиція, зокрема «Солідарність».
— Традиція цієї річниці збереглась головним чином серед польської еміграції, передовсім у США та у Великій Британії. Зрештою, ці повоєнні традиції державності і її календаря зберегли теж на еміграції естонські чи латвійські політичні біженці. У випадку поляків ситуація була схожою. Ця традиція державності і її атрибути зберігалися передовсім у колах правої політичної еміграції.
В 70-х роках звернення до Пілсудського і пілсудчиків та традиції 11 листопада виринають в польському підпіллі, в зародку демократичної опозиції. В кінці 70-х років опозиція організовує відзначення цієї дати. Учасників цих акцій арештовують. Одним з них був колишній польський президент Броніслав Коморовський.
Натомість, в часи «Солідарності» в 1980—81 роках 11 листопада відзначалося без особливих перешкод. Це було одним з проявів звільнення публічного дискурсу від кайданів, в яких він перебував в комуністичні часи. Згодом в роки воєнного стану ця традиція, попри заборони, мала латентний характер.
Знову ж таки, цікаво, що встановлення 11 листопада як офіційного свята випередило демократизацію. Рішення про те, що 11 листопада буде відзначатися, було прийняте ще недемократичним Сеймом, де більшість депутатів були від Польської об'єднаної робітничої партії, тобто представляли компартію. Це нагадує приклад Чехо-Словаччини, де першого некомуністичного президента Вацлава Гавела обрали комуністичні депутати, котрі ще рік-два тому бажали бачити його у в'язниці. В нашому випадку це виглядало досить схожим чином. Тобто, національне свято відновили люди, які в попередньому етапі життя не мали до нього жодного стосунку.
Звичайно, це був політичний опортунізм, але вони також сподівалися, що суспільство цього очікує.
Чи були якісь конкуренти для 11 листопада як головного національного свята поляків після відновлення незалежності Польщі в 1989 році, такі як, скажімо, День Конституції 3 травня?
— Ці конкуренти існують, і ці свята відзначають. Проблемою 11 листопада є те, що в цей день не особливо добре крокується на маршах. Як правило, погода цьому не сприяє. Це не ідеальний час для національного свята. Було би набагато приємніше з точки зору погоди, якби Роман Дмовський переміг в цій суперечці і поляки відзначали би День Незалежності в кінці червня. Мова йде про 28 червня, коли польська делегація підписала в Парижі Версальський договір. Ця дата була сильним конкурентом для 11 листопада впродовж всього міжвоєнного періоду. Якби переміг цей варіант, то, можливо, ми б мали військовий парад і Марш Незалежності в кінці червня. І можна було би бути певним, що не падав би холодний дощ, чи дощ зі снігом.
Натомість, наскільки я пам'ятаю, після 1989 року особливо сильних конкурентних дат щодо 11 листопада не було. Однак є конкуренти локального характеру, що є відгомоном поділів Польщі, які були до часу відновлення незалежності. Скажімо, в Кракові була створена 28 жовтня 1918 році Польська ліквідаційна комісія, яка була фактично польським національним комітетом.
11 листопада вшановують цілковито неістотну подію, тоді як в цей час було декілька інших дат, котрі цілком добре могли виконувати роль національного свята. До прикладу, мова йшла про 10 листопада, коли власне в 1918 році Пілсудський прибув до Варшави. Адже, хоча 11 листопада відбулося формальна передача командування над збройними силами Пілсудському, то проблема в тому, що цієї армії тоді, фактично, не існувало. Я би сказав, йому передали теоретичну владу над армією, а її треба було ще створити.
Були і продовжують існувати локальні конкурентні щодо 11 листопада дати. Часами вони відзначаються, особливо це стосується Галичини, де є святкування з нагоди ювілейних дат. Натомість, якогось сильного конкурента, котрий скинув би з трону 11 листопада, наразі не має.
Чи можна сказати, що традиція Дня Незалежності 11 листопада ще більше укріпила серед наступних поколінь культ маршала Юзефа Пілсудського як батька польської незалежності і отця-засновника ІІ Речі Посполитої?
— Так, і це була свідома робота, яка особливо натхненно проводилася після його смерті в 1935 році. Проте, як це буває у випадку диктатур, Польща після травневого перевороту 1926 року стрімко рухалася в напрямі диктаторської держави, це свято і офіційний календар дуже персоніфікували довкола особи вождя. У 30-х роках таким ще неофіційним святом, але яке все гучніше відзначали, були іменини Юзефа, які припадають на другу половину березня. Тобто, це були іменини Пілсудського. Не виключено, що якби ІІ Річ Посполита довше проіснувала, то хто зна, може б відбулося перенесення національного свята на цю дату. Можливо, поступово відбувалося б зміщення цієї дати з 11 листопада, коли Пілсудський формально перейняв на себе командування польською армією і ми б святкували дату вже безпосередню пов'язану з його постаттю і його життям. Хто зна?
В будь-якому випадку, 11 листопада, після смерті Пілсудського, в другій половині 30-х років стає важливим елементом творення його культу, що зі свого боку служив легітимізації влади його наступників. Це дуже чітко видно, якщо подивитися на урочистості в самому кінці 30-х років, де головним героєм військового параду був вже маршал Ридз-Смігли. В 1938 році його представляли як вождя, який здобув для Польщі від Чехословаччини Заольжя.
На початку розмови було згадано, що Марш Незалежності, часом, супроводжують інциденти і сутички з поліцією, а як у міжвоєнний період святкували 11 листопада? Адже, тоді однією зі сталих політичного життя Польщі було насильство в тій чи іншій формі.
— Загалом тоді насильства в політичному житті Польщі, зокрема на щодень, було набагато більше, ніж сьогодні. Це також стосувалося 11 листопада. В 30-х роках відбувалося щось, чого очевидцями ми є сьогодні, але це мало більші масштаби і дози насильства були вищими. 11 листопада все більше перебирали на себе крайньоправі кола. В другій половині 30-х років, 11 листопада — це був досить небезпечний день, коли можна було легко отримати по голові у великих містах. Особливо це стосувалося тих, хто мав так званий жидівський вигляд, позаяк групи націоналістичної молоді подекуди озброєні ходили по місту і товкли того, хто попаде під руку. У Львові відбувалися зіткнення між польською та українською молоддю. Досить частими були напади на єврейські магазини, особливо в напередодні Дня Незалежності. З точки зору нападників це була своєрідна форма відзначення цієї річниці. На жаль, ця традиція, що 11 листопада є небезпечним днем для перехожих не є чимось новим, пов'язаним з Маршем Незалежності. Все це було в 30-х роках.
Чи попри цей весь негатив, який супроводжує Марш Незалежності, це дійство, як і День Незалежності, попри його контроверсійну генеалогію, в цілому для поляків є тим маркером, котрий гуртує націю, в середині якої все бурлить від польсько-польського протистояння?
— Мені здається, що це якась цінність, що це свято має неоднозначну історію, позначену суперечностями, фізичним і символічним насильством. Це є добрий шматок польської історії і в такій якості це вже само по собі є цінністю. Вже сам факт довготривалості цієї історії це свято стало надбанням всіх поляків. Звичайно, залишається важливим те, що ми з цим зробимо. Тобто, скажімо, чи ми віддамо на поталу 11 листопада і воно стане винятково святом польських націоналістів чи однак ми будемо його відзначати всі разом. Чи вдасться цього досягнути так, щоб ніхто нікого не бив і не виключав з польськості, а є такий популярний спорт, який був поширеним в 30-ті роки, і зберігає свою популярність і сьогодні. Маю на увазі практику, коли хтось визначає хто є справжнім поляком, а хто ним не є. Все в наших руках. Натомість, саме свято Незалежності і його історія, на мій погляд, попри так би мовити покручене народження і всі ці контроверсії, пов'язані з його народженням, це свято набуло всі легітимні права. І це свято повинне з нами залишатися. Воно має цінність. Гадаю, що для громадянської освіти добре, що на близькому кожному прикладі мати можливість показати, якою неоднозначною і складною є історія. Це можливість показати, що минуле не є казкою, де ми завжди є добрими, а хтось є завжди поганим. Насправді, все це має багатошаровий контекст. Тут є місце і на героїчне, і на боягузтво, і на насильство, і на добро. Все переплелося в цій історії. Ми тут бачимо сміливих людей, які ризикують власним життям та здоров’ям. Це приклад опозиціонерів, які святкували в 70-х роках і йшли за це до в’язниці. А були люди, яких 11 листопада били польські націоналісти. Все це ми знайдемо в цій історії. Натомість все це є наше, це є власністю поляків, як ціла польська історія. І нема на то ради, з тим просто треба жити.
Ну, що ж, один із теоретиків нації і націоналізму Ернест Ренан говорив, що нації це не тільки здатність пам'ятати, але це теж здатність забувати. І це, зокрема, приклад Дня Незалежності Польщі 11 листопада.
А я дякую за цю прекрасну і змістовну розмову професору Мацєю Ґурному з Варшавського університету.
Матеріал підготував Назар Олійник