Літературний інститут Єжи Ґєдройця і його співзасновників Юзефа Чапського, Зофії і Зиґмунта Герців, а також Ґустава Герлінґа-Ґрудзінського у перші повоєнні десятиліття став центром польської політичної думки та літературної творчості, який об'єднав найвидатніших діячів воєнної та повоєнної польської еміграції. Оскільки із польської армії «коло Ґєдройця» демобілізувалося лише у 1948 році, то у перший час видавництво існувало як військова одиниця. Наказ про призначення організаційної команди «Видавничого інституту» та про купівлю друкарні, яка мала стати його першою штаб-квартирою, генерал Владислав Андерс підписав 11 лютого 1946 року. Цьому передували багатомісячні листування Єжи Ґєдройця і Юзефа Чапського одне з одним, а також з величезною кількістю людей, які могли би порадити і посприяти у цій справі. Ще 20 січня того ж року Єжи Ґєдройць писав до Юзефа Чапського: «У зв'язку з Видавничим інститутом я хотів би отримати рукописи з країни, як видані під час окупації, так і поточні, які не можуть бути надруковані в Польщі, чи то з політичних причин, чи то через брак паперу».
Майбутній Літературний інститут Єжи Ґєдройць бачив як організацію, яка буде підтримувати зв'язок з Батьківщиною, знати, що там відбувається, і розповідати про те, що відбувається на Заході людям, які залишилися в Польщі.
«Як тільки вдалося переконати командування у тому, що потрібно створити Видавничий інститут, а його ідея спочатку передбачала видання літератури для великої кількості солдатів, котрі залишилися за межами Польщі після Другої світової війни, та їхніх родин, треба було шукати друкарню, а для цього були необхідні гроші. У квітні 1946 року Літературний інститут придбав друкарню Officine Grafiche Italiane, скорочено OGI. Для того, аби заробити гроші у ній друкували матеріали інших видавництв або авторів, навіть не пов'язаних безпосередньо з новоствореним Літературним інститутом, а також діяв відділ перекладів. Отже, ця Officine Grafiche Italiane була комерційною друкарнею. Там досить швидко виник конфлікт між людьми, які працювали в ній і хотіли зашкодити Літературному інституту переїхати до Парижа. Що ж, цей бій був не першим і не останнім, який виграв Єжи Ґєдройц з Юзефом Чапським, хоча боротьба була нелегкою», — розповіла президентка Товариства «Літературний Інститут Культура» Анна Бернгардт.
Першим виданням Літературного інституту був роман Генрика Сєнкєвича «Легіони» з передмовою Яна Бєлятовича, пізніше автора часопису «Культура». Наступним були «Книги польського народу і польського пілігримства» Адама Міцкевича, а передмову до цього видання написав Ґустав Герлінґ-Ґрудзінський. А потім з'явилися й наступні публікації. У серпні було опубліковано есе Єжи Стемповського під псевдонімом Павел, тобто Павел Гостовець, «Щоденник подорожі до Австрії та Німеччини».
А в 1947 році Літературний інститут переїхав до Парижа, завданням якого була культурно-просвітницька підтримка польської армії на Заході. Як видавництво він мав забезпечувати книжками, публіцистикою та вибраною художньою літературою, але головним засобом впливу став щомісячний журнал «Культура».
«В Італії економічна ситуація для них була дуже складною. Шалена інфляція, невизначеність, фінансова нестабільність. Треба пам'ятати, що поляки, які перебували у складі союзних військ, були або демобілізовані, або евакуйовані переважно до Англії. В Італії панують комуністи, і невідомо, чи не захоплять вони владу незабаром взагалі. Як наслідок, такий антикомуністичний осередок, як Видавничий інститут поляків в еміграції, сприйматиметься дуже похмуро. І тому Єжи Ґедройць прагне переїхати до Парижа, де, до того ж, уже перебував Юзеф Чапський, який очолював так званий "аванпост", тобто самостійний підрозділ, що мав завдання при Армії Андерса налагоджувати контакти та відновлювати давні зв'язки серед бійців Другого Корпусу. І незалежне видання, до якого Чапський наймає Бобковського для публікації звітів кожні 2-3 тижні французькою мовою. Звіти про ситуацію на Сході і в Польщі, за інформацією з повідомлень, які надходять з радіо, з польських газет і так далі. Бобковський публікує такі звіти під назвою Poloń, які розсилаються журналістам і журналам у Парижі. Отже, Чапський має свій досвід, свою діяльність, і до нього долучається Єжи Ґедройц, а згодом подружжя Герців з Риму. Слід зазначити, що спочатку вони не мали права існувати як видавництво, біженці не мали такого права. Права тут були на осіб без громадянства, на такі біженські папери швидко, тому "Культура" і книги виходили під знаком книгарні Libelle, яка мала такі видавничі права. Книгарня Libelle під керівництвом Казімєжа Романовича з красивою, маленькою, але чудовою книгарнею на острові Сен-Луї неподалік від Польської бібліотеки», — зауважила Анна Бернгардт.
Спочатку у Парижі Єжи Ґедройць мешкає в готелі «Ламбер» на останньому поверсі в неопалюваній і крихітній кімнатці. Досить швидко у нього накопичується чимало книжок, і у листі до Зофії Герц він просить надіслати ящик з-під набоїв, бо не зможе забрати їх з собою. Із переїздом до Франції подружжя Герців, вся команда Літературного інституту швидко переїжджає до складу, який Юзеф Чапський орендував для свого закладу, що є незалежною філією.
«Переїхавши до Парижа, ми кілька днів прожили в якомусь готельчику на рю дез Еколь, після чого перемістилися до Мезон-Ляфіт, до будинку на авеню Корней, "на Корней". Будинок був найнятий представництвом Юзя (Юзефа Чапського — ред.) для сховища. У ньому ніхто не жив, бо будинок був суцільною руїною. Там зберігалися книжки та продовольство. Та коли ми побачили, що готельчики страшенно незручні, і що працювати в таких умовах неможливо, то вирішили, що найпростіше буде влаштуватися в цьому будинку, з яким ми познайомилися, оглядаючи сховище. На що Юзьо сказав: "Якщо хочете, то оселіться тут. Я вам його віддам, але ви сплачуватимете всі видатки". Сам він тоді мешкав у Парижі й переїхав "на Корней" десь у 1948 році, коли його представництво було ліквідовано. Ще пізніше туди переїхала Мариня Чапська. Раніше вона винаймала квартиру в Парижі, оскільки цілими днями сиділа в бібліотеці: або Польській, або Національній. Тривалий час вона не хотіла переселятися до Мезон-Ляфіт, оскільки за тих часів поїздка звідти до Парижа була доволі тривалою. Ці розорені приміщення ми перетворили на кабінети і квартири. Зося багато разів розповідала про цей героїчний період, коли ми мили й шурували будинок, роблячи за нагоди різні відкриття. Ми віднайшли там кухню та ванну, що були настільки засипані битим камінням, що не було відомо, що там під ним. Спочатку нас було тільки троє. Невдовзі до нас приєднався Єжик Лубенський, племінник Юзя, який у нього працював. Це він завідував сховищем і підписав угоду на оренду цього будинку, де й мешкав із нами. Згодом там оселилися Юзьо, Мариня й секретарка Юзя — пані Козловська. Угоду ми щороку поновлювали, причому орендна плата весь час підвищувалася, й настав момент, коли власник вирішив продати будинок і явно хотів позбутися нас. Оскільки ми не могли погодитися на нове величезне підвищення плати, він відмовив нам у приміщенні, а для нас це було неможливо, передав справу до суду, вимагаючи нас виселити. Процес ми програли, бо, як виявилося, документи на оренду були неправильно складені. Коли це сталося, ми випадково довідалися, що в Мезон-Ляфіт є вільна ділянка із будинком, який не могли продати, бо його не можна було поділити на квартири для найму, а для однієї родини він був завеликий», — читаємо у «Автобіографії у чотири руки» Єжи Ґєдройця. Упорядкування та післямова Кшиштофа Помяна.
Кімната Генрика Ґєдройця. Зофія Герц, Генрик і Єжи Ґєдройць. Maisons-Laffitte, 1965.
Будинок коштував 6 мільйонів 800 тисяч старих франків. Однак видавці «Культури» його б ніколи не купили, якби не підтримка читачів і ще низки людей, серед яких головне зусилля належить Алєксандру Вайсберґ-Цибульському та Стефану Замойському. «Пан Замойський позичив нам ці гроші, щоб ми могли купити будинок, але він не мав грошей. У нього був тут гарний будинок, який він здавав в оренду, але прибутки надсилав до Польщі, бо там голодували десятки сімей. Він змусив одного зі своїх орендарів, який винаймав цілий поверх, дати цю величезну суму. Він сказав: "Ви повинні позичити гроші моїм друзям". Позика була оформлена у нотаріуса з умовою, що ми повертатимемо ці гроші, але без відсотків. Дивовижно, але ми виплатили все за рік. Ми були дуже задоволені», — із архівного спогаду Зофії Герц.
Розмову з Зофією Герц записала Анна Лісецька в Мезон-Ляфіт у квітні 2003 року.
Тривалий час видавці «Культури» живуть у дуже складних умовах, але відчувають, що у них є місія, яку вони мають виконати.. Тому від самого початку робота ніби перетиналася з приватним життям, а приватне життя — з роботою. У них не було встановлених робочих годин, вони робили те, що їм потрібно було робити в будь-який час.
«Здається, вони весь цей час робили одне й те саме — займалися адміністративною роботою. Про все треба було піклуватися, включно з фінансовими питаннями, які, як я можу тільки здогадуватися, були дуже складними. Це — нова країна, переведення всього в іншу валюту, адміністративні справи. Пані Зофії допомагав, звісно, Зиґмунт Герц, який долучився, не покинув дружину і вирішив залишитися з нею разом, на щастя чи на нещастя, назавжди в Літературному інституті. Це була звичайна адміністративна робота, як у будь-якому великому видавництві. Я навіть не знаю, пакувати посилки, шукати передплатників, а головне — писати цю величезну кількість листів. Коли я зараз переглядаю ці листи, я дякую Богу, що вони використовували друкарські машинки, а не писали від руки», — розповіла Моніка Сендлак.
Зиґмунт Герц не зовсім вірив у місію Літературного Інституту спочатку, але оскільки Зофія була дуже-дуже залучена до цього, то він залишився і долучився до цієї діяльності заради своєї дружини. На початку 40-х і 50-х років ще можна знайти ознаки того, що він намагався з'ясувати, чи зможе організувати життя, що цікаво, в Південній Америці. Але пані Зофія каже: «Ні!» Вона залишається, а для нього спроба покинути Літературний інститут, я припускаю, означала б розлучення, тож він залишається і протягом 33 років працює з нею пліч-о-пліч.
«Зиґмунт Герц був важливою фігурою, тому що він був дуже відкритий до молоді, він дбав про молодь, він був таким бонвіваном (чоловіче амплуа — ред.), який любив вийти на вулицю і розповідати анекдоти, смачно попоїсти, весело провести час. В цьому будинку, де Ґєдройць був сором'язливою і не дуже товариською людиною, зосередженою переважно на роботі, така людина, як Зиґмунт, також була дуже потрібна для підтримки зовнішніх контактів. Звісно, Юзеф Чапський — це ціла інституція, як контакти назовні, але ще більше Юзеф Чапський був посередником у контактах з французькими інтелектуальними колами і не тільки з французькими. Зв'язки Юзефа Чапського з аристократією тощо, а також з інтелектуальним світом були дуже важливими для Літературного інституту», — підсумувала Анна Бернгардт.
Запрошуємо послухати програму «Простір діаологу».
Христина Срібняк