Нове бачення польсько-українських відносин після Другої світової війни стало важливим елементом загальної східноєвропейської політики і ключовою необхідністю для вільної і незалежної Польщі для польського публіциста, політика і громадського діяча Єжи Ґєдройця, який є однією з найвидатніших постатей польської історії XX століття. Це питання від початку 1952 року постає на шпальтах польського еміграційного часопису «Культура», який видавав Літературний інститут, заснований Ґєдройцем у Римі у 1946 році спільно з Юзефом Чапським, Ґуставом Герлінґом-Ґрудзінським, Зофією та Зиґмунтом Герцами. За рік Інститут переїхав до Парижа. А запорукою феномену усього, що робила «Культура» разом з Літературним інститутом стала здатність Єжи Ґєдройця і його однодумців відшуковувати цікавих людей, налагоджувати з ними співпрацю і згуртовувати навколо себе. Одним із перших ключових знайомств є зустріч Ґєдройця із громадським діячем, літератором і художником Юзефом Чапський. Їхня перша зустріч відбулася у Варшаві всередині 1930-х років і не мала співпраці. Вдруге вони, ймовірно, зустрілися у 1943 році, — припустив історик, професор Рафал Хабєльський, який є одним із дослідників їхнього листування. Одже саме Чапський запропонував Ґєдройцю очолити видавничий відділ для солдатів польської армії на Близькому Сході. Це спричинило їхнє листування, вони служили в одному підрозділі і разом із Армією генерала Андерса опинилися в Італії. До слова, у війську Ґєдройць познайомився з багатьма майбутніми співробітниками журналу «Культура».
Наступною важливою подією для представників «Культури» став Конгрес свободи культури (Kongres Wolności Kultury) у червні 1950 року в Берліні. Як згадував Єжи Ґедройць, запрошення взяти участь в організаційному з'їзді надійшло від їхнього друга Джеймса Бернема, одного з ініціаторів організації цього заходу. Участь у конгресі дозволила налагодити контакти із західноєвропейським та американським інтелектуальним світом, а співпраця вилилася, серед іншого, у створення безкоштовного університету в Страсбурзі для студентів зі Східної Європи. Окрім Єжи Ґєдройця захід відвідав Юзеф Чапський. Саме з цього конгресу бере початок надзвичайно важливе для польсько-українських відносин знайомство Єжи Ґєдройця і українського журналіста Богдана Осадчука, який пише для американського видання у Німеччині. Осадчук звернув увагу на промову Чапського, який говорить про те, що дуже тішиться, що тут є представники держав-сателітів Радянського Союзу, але не покидає надії, що наступного разу тут будуть також поневолені совєтами народи, зокрема, українці, литовці та інші. «Оскільки післявоєнний час був таким, що українцям треба було переконувати західний світ, що існує окрема українська нація, то Осадчук одразу домовився про інтерв’ю з Ґєдройцем і Чапським. Від того моменту і починається їхня майже півстолітня співпраця з Літературним Інститутом у Парижі. Після припинення виходу "Культури" у 2000 році за заповітом Ґєдройця, Осадчук до кінця власного життя видає "Історичні зошити". Зараз над величезною біографією професора Осадчука працює професор Юрій Шаповал з Інституту етнополітичних досліджень Академії наук України. Треба сказати, що співпраця Осадчука з Гідрійцем і літературним інститутом — це є одна з найбільших цікавих історій співпраці Редактора. Польський філософ Станіслав Вінценз вжив окреслення "невидима редакція". Тобто, йшлося про цих людей, які допомагають в роботі Ґєдройця, навіть якщо самі не так часто публікують. Осадчук добре знав життя української діаспори», — пояснила польська публіцистка, перекладачка і фахівчиня з польсько-українських відносин Боґуміла Бердиховська.
Редактор «Культури», — так переважно згадують Єжи Ґєдройця. Це означення його діяльності стало власною назвою. Питання україно-польських відносин з'являється не лише у програмних текстах «Культури», а й передусім у листуваннях з українськими науковцями, літераторами і громадськими діячами в еміграції, зокрема зі згаданим Богданом Осадчуком, Іваном Кедриним-Рудницьким, Іваном Кошелівцем, Юрієм Лавріненком, Борисом Левицьким, Юрієм Шевельовим тощо. Єжи Ґєдройць робив копію кожного листа, який надсилав своїм адресатам. Тому після нього залишилося так багато епістолярної спадщини, яка опублікована на порталі Товариства «Літературний Інститут. Культура», що є архівом доробку цієї інституції. Він внесений до програми ЮНЕСКО «Пам'ять світу».
Іншим аспектом співпраці Ґєдройця з українською інтелігенцією було видання антології української поезії «Розстріляне відродження», що вийшло наприкінці 50-их років XX століття. Вперше термін «розстріляне відродження» згадується у листі Єжи Ґедройця до Юрія Лавріненка у 1958 році. Завдяки цьому виданню він здобув прихильність української еміграції і не тільки.
«Три чверті листування Гєдройця з Лавріненком займають питання щодо цієї антології. Ідея її видання з'явилася у Гєдройця в 1956 році. Йому здавалося, що вона може розповісти про Україну більше. Він дійшов висновку, що треба публікувати антологію з української, але не з української "підрадянської" літератури. Необхідно взяти найкращих, які були знищені у більшості випадків совєтським режимом, щоб показати, що початок ХХ століття в Україні був величезним ренесансом, розвитком літератури, поезії… І першим, до кого Ґєдройць звернувся з такою пропозицією, був Юрій Шевельов. Той, однак відмовився, але порекомендував Лавріненка. І це була найбільше заслуга Ґєдройця, що він вмів слухати більш зорієнтованих і більш компетентних людей у певних галузях, чи темах. І, якби не послідовність Лавріненка і переконаність, що справді треба і є що продемонструвати світу, то ця антологія не побачила би світ, бо ніхто більше в еміграції нічого подібного не зробив. Планувалося спочатку, що вона буде 200-300 сторінок, а вийшло цілих 1000. Пізніше вона була перевидана в Україні різними видавництвами. У радянському Києві з'явилися дуже критичні рецензії, в яких все зводилося до "українських буржуазійних націоналістів"», — підсумувала Боґуміла Бердиховська.
Запрошуємо послухати матеріал
Христина Срібняк