ХХ століття було добою смертоносних і кровожерливих тоталітаризмів. Найбільш жорстокими і страхітливими з них були совєтський і нацистський режим. На їхній совісті понад 100 мільйонів смертей, жахливі знищення, війни і варварство во ім’я фальшивих гасел. Наймасовішими злочинами совєтського і гітлерівського тоталітаризму були Голодомор і Голокост. Перший поглинув життя близько чотирьох мільйонів українців, а другий скосив близько шести мільйонів життів. Найбільш смертоносним знаряддям Голокосту був концтабір Аушвіц, де німці знищили близько мільйона євреїв.
Анастасія Василівна Гулей була свідком і жертвою цих двох тоталітаризмів. Вона пережила Голодомор, вона пройшла Аушвіц — найчорнішу і найглибшу безодню гітлерівського пекла. І вона вижила в Берґен-Бельзен — ще в одній безодні цього пекла, в концтаборі, в якому загинула Анна Франк — голландська дівчинка єврейського походження, яка стала відомою всьому світу, завдяки своєму щоденнику, який став одним з найважливіших свідчень трагедії євреїв в роки ІІ Світової війни.
Анастасія Василівна народилася 12 грудня 1925 року в селі Грабарівка Полтавської області в родині сільського вчителя Василя Петровича Пляшечника та Секлітікії Феофілактівни Панікар. Анастася (Надя, як її називали в родині) була найменшою дитиною. Її сім’я і родина стала жертвою сталінських репресій.
Анастасії Василівній, які під час Голодомору було 7-8 років, в пам’ять вкарбувалися моторошні картини.
(З огляду на винятковість та значущість історичного свідчення Анастасії Гулей, збережено її автентичну стилістику і мову)
«Жили ми в селі Бубновщина — це Чернігівська область. Це ми жили при школі. Школа була ще попівська, там два класи, дві квартири з другої сторони. Ми одну квартіру занімали. Ми сильно не дивилися на ці смерті. Через школу, через шкільний двір возили мертвих із села. Кого на підводах, а кого в ряднах. По чотири мужика тягли рядно до могили. Струснули його туда [в могилу] і побігли по слєдующого загинувшого у сім'ї».
Смерть чигала на кожному кроці, частими були випадки канібалізму:
«Ми боялися кудись з дому вийти. Побачивши голодаючу, голодну, страшну людину з божевільними очима, розпатлану, і йде на тебе, йде як хмара, то знай тікай швидше, бо рознесе, роздере тебе і з'їсть. От так тікали ми від цих голодних людей, ховалися. Це страшно було».
Як згадує жінка, під час Великого голоду всі думки крутилися, де роздобути щось їстівне:
«Їсти не було совершенно нічого. Ми ходили по огородам весною 33-го року, тільки сніг розтанув. Ми ходили по огородам шукати, може, де картоплина мерзла, може, де морквина мерзла зосталася. Нічого не находили, кромє хріну. Хрін посходив. Більше нічого не було для нас. Главноє, в людей все забирали, все, що здали в заготовку. А потом стали шукать. Може хто шо приховав від держави, собі якийсь узелок хлібця. Скрізь ходили, шукали».
Анастасія пережила Голодомор, росла відкритою до знань дівчиною. Вона планувала після закінчення дев'яти класів вступити до Московського інституту іноземних мов, де за прискореною програмою готували військових перекладачів. 21 червня 16-літня приїхала у місто Пирятин Полтавської області, щоб отримати свідоцтво про народження і надіслати документи в інститут. А вже 22 червня розпочалася німецько-совєтська війна. Їй не судилося реалізувати свої плани.
Під час німецької окупації Анастасія як мільйони жителів України були вивезена на примусові роботи до Третього Рейху. Це було навесні 1943 року. Вона потрапила до сілезького міста Кьоніґсгуте. Сьогодні — це польське місто Хожув, поблизу Катовиць. Там вона працювала на хімічному підприємстві. Норовлива 17-літня дівчина вирішила втікати з неволі разом ще з чотирма подругами-землячками з Полтавщини. Дівчатам вдалося дістатися аж під Перемишль, де їх виявив німецький жандарм. Їх вкинули до в’язниці у Жешуві, де Анастасія Гулей була свідком розстрілів німцями в’язнів. Проте дівчат не розстріляли за втечу, а відправили в концтабір Аушвіц, що розташовувався на околицях польського міста Освенцим. Сьогодні — це Малопольське воєводство. На вхідній брамі цього пекельного місця було написано «Arbeit macht frei» — «Праця робить вільним». Щоправда, бранки ще не знали, куди їх привезли і що це за місце. Вони прибули туди 8 серпня 1943 року.
«Я пам'ятаю ще не браму, а тільки вогні на стовпах. Та вона ж була огороджена двойною проволокою у два ряда. А на стовпу лампочка горіла. І нас вели із городського вокзалу через весь город. І от одкривається нам оце зрєліще — огні, такі необ'ятной величини. Де вони начинались, де кончались, не видно. О це таке сяйво удліньонне.
І я питаю конвоїра-словака, що нас вів: "Що це таке?" — "Увідіш!" — "Це завод, фабрика? Що це таке?" Він сказав: "Увідіш!". І вдруг нас сюди приводять в оце "увідіш". Як ми браму переходили, я не помню».
«Я помню, що ми очутилися у бараці для прибувших, "цуґанок", як вони звали його. Там з нас зняли домашню одежу, обувку, Дали в полосате одітися. Перед тим холодною водою облили — це вроді душ. Завели в чужий барак без світла, ночувати. Там я чую, що є жінка-українка.
Я питаю: "Скажіть, куди ми потрапили?" Вона тоже говорить: "Побачиш, побачиш". Ніхто нічого не говорить. А ранком ми побачили вже, що нас постригли, во-пєрвих. Посідали. По черзі накололи номера на лівій руці. Мені попався номер 61369. Ми вже після цього всього одна на одну подивилися — аж смішно. Ми вже на людей не похожі. Нас одрізано од людського миру і все людське з нас знято. Ми перетворилися… Даже ім'я твоє забрали, прізвища не писали, тільки залишився номер — ще 61360. Оце такий був у нас Аушвіц».
Аушвіц був найбільшою німецькою «фабрикою смерті». Там було знищено близько 1,1 млн в’язнів, здебільшого євреїв. Люди гинули від голоду, хворіб, побоїв. Їх розстрілювали, але левова частка була знищена у газових камерах, які в Аушвіці знаходилися в лазнях, які були в тих же будівлях, що й крематорії, в яких спалювали тіла жертв. Газ поступав через фальшиві лійки для душу, які знаходилися на стелі. Анастасія Гулей була свідком як людей гнали на смерть в газові камери.
«Потом, ми жили ще декілька днів у цьому ж бараці, який прийомний. А він був на границі з чоловічим лагєром. Там була широка центральна дорога між чоловічим і жіночим лагєром. І по цій дорозі каждого дня везли толпи євреїв з усіх країн, і з Польщі дуже багато роботи, Їх вели прямо до крематорію, а крематорії від нас стояли недалеко. Ночью був наказ закривати бараки наглухо, щоб ніхто не виходив. Але все одно ми, молоді, з цікавості вилазили з бараку, дивилися, що там робиться. І йде дим, чорний дим. Страшний смрад. Горить людське м’ясо. Було страшно, сумно. Ми закривалися в бараку, щоб не чуть цього, і чекали ранку. А зранку починається те саме. Йдуть колони людей, такі слухняні, такі покірливі. З ними дітки йдуть, за ручку держуться. Те везе свою машинку везе, те м’ячиком грається...».
Анастасія разом з іншими жінками працювала на важких меліораційних роботах і копанні ровів, які спричиняли високу смертність.
«Ми занімалися дренажем. Тут такі болотисті місця. Ми їх висушували, копали канави. Такі водогони робили. Часто дівчата боліли на малярію. Це, не дай Боже, щоб ти потрапила в Освєнцім в ревір, в больнічний барак. Звідти людину можна було ждать, а можна було вже й не ждать. Ми тримали усе це, ховали цих хворих, маскірували їх. І даже був случай, коли наш шеф, його звали "красним шефом", він ще й нашим дєвочкам допомагав. Ми всі так його називали через красний ніс і красне обличчя. Образована людина була, навчався в Парижі, був чи то психологом, чи щось таке. Він приносив пілюлі від малярії тайно, конєчно, давав, щоб тільки не потрапила котора в отой ревір, бо звідти хтозна, чи вирвешся, чи підеш у крематорій».
Анастасія Гулей в Аушвіц не раз зіштовхувалася із гауптштурмфюрером Йозефом Крамаром — жорстоким садистом, який був комендантом цього концтабору. У травні 1944 Крамар керував роботою газових камер в Аушвіці, займав цю посаду аж до грудня 1944 року. Саме він відповідав за знищення сотень тисяч євреїв в рамках так званого «остаточного вирішення» єврейського питання.
«Крамар — це не людина, а хто знає що. Звірюга якась. Я тоді вже жила не в тому бараці, а десь біля центрального входу, ближче до кам'яних сооруженій, у тому бараці. Це була неділя. Летить. Шо такоє? Летить з дубінкою також страшною, летить оскаженілий, із жахливим виразом обличчя, нічого не бачить перед собою.
А в сусідньому бараці сидять євреї. Маленькі, зовсім низькі на зріст, їдять картошечку. Десь її знайшли, порізали дрібненько, поклали в коробочку з-під вакси і клюють з кришечку ту картошечку.
І він навпроти них розганяється і кидає свою дубінку в них. Вони, конєшно, попадали. Там чоловік шість попадало. Він туди біжить, виймає дубінку з-під кучі трупів і біжить дальше по лагєру, знову шукаючи удачі.
А слідом за ним під’їжджає грузовик. Зупиняється біля тих євреїв, кидають їх у машину — це вже є робота в крематорії. Прямо туда їх повезли. Ми бачили, що воно за людина».
(Повну розповідь можна послухати в прикріпленому звуковому файлі)
Матеріал підготував Назар Олійник