Світом крокує коронавірус SARS-CoV-2, що спричиняє небезпечне респіраторне захворювання Covid-19. З цією проблемою змагається вже більшість країн світу, вводячи на своїй територіях дедалі жорсткіші режими карантину. Над розробкою вакцини інтенсивно працюють десятки дослідницьких груп. Всесвітня організація охорони здоров’я вже оголосила, що йдеться про пандемію.
Така ситуація нікого не лишає байдужим. У зв’язку з цим панічні та істеричні настрої у суспільствах світу стають щораз частішими. Та чи йдеться про відоме соціологам явище моральної паніки? А якщо так, то про що її наявність свідчить? Та як її механізм функціонує?
З проханням відповісти на ці, зокрема, запитання я звернувся до знавця цієї проблематики, професора соціології Рафала Смочинського з Інституту філософії і соціології Польської академії наук у Варшаві:
- Я мушу на початку попередити, що я, звісно, на самій цій хворобі не знаюся. У зв’язку з цим моя оцінка ситуації не є оцінкою фахівця, спроможного представити цілісну картину щодо реальної небезпеки, яка би спиралася на якихось медичних дослідженнях цієї хвороби. Аби, натомість, ствердити щось сенсовне про панічну поведінку або масштаб фактичної загрози, ми повинні (самі не будучи навіть спеціалістами у даній сфері) щонайменше якоюсь мірою бути спроможними оцінити реальну небезпеку, яку дане явище створює. Щось таке можуть казати вірусологи, тобто спеціалісти в сфері медицини. Тому ми маємо зробити поправку на це. Але після такого попередження ми повинні також взяти цю паніку, як і низку інших проявів панічної поведінки, з якими ми сьогодні маємо справу, у певному контексті сучасного суспільства, яке часто називають суспільством ризику. Воно, коротко кажучи, ґрунтується на самій непрозорості інституційного, технологічного, суспільного, морального оточення, в котрому ми сьогодні живемо. На потреби інтерв’ю для радіо достатньо сказати, що більшість проблем, явищ, з якими ми маємо справу в сучасному суспільному житті, доходить до нас вже в якійсь опосередкованій формі. Ми не маємо до них такого доступу, що би дозволив нам однозначно їх розпізнати. А в ситуації, коли в цьому механізмі трапляються якісь перебої, виникають симптоми кризи. А одним з таких симптомів є, власне, оцей коронавірус, що починає руйнувати нашу онтологічну безпеку, яка спирається на якісь експертські системи, котрі мали б гарантувати нам відносно безпечне життя. Це запускає певний страх, що у даному випадку стосується онтологічної небезпеки. Тобто є щось, чого ми не розуміємо і не знаємо, до яких наслідків для нашого життя, здоров’я, близьких це може призвести. А отже, з огляду на таку непевність, непрозорість, починають діяти механізми, може й непропорційні до реальної загрози. Проте, якою ця загроза є, не відомо. Якщо зараз послухати експертів, то часто вони кажуть, що проведено замало досліджень на тему цього коронавірусу. Через це самі спеціалісти не завжди знають, яким насправді є масштаб реальної небезпеки. Отже, ситуація динамічна, її оцінка попередня, і, як мені здається, ми не в змозі повністю оцінити пропорційність реальної загрози до того, що ми про цей вірус знаємо.
- Та чи, навіть попри нестачу повної і достеменної інформації на цю тему, ми можемо ствердити, що самі ті процеси, які відбуваються довкола епідемії коронавірусу, можуть послужити своєрідним лакмусовим папірцем для виявлення якихось неявних дотепер суспільних механізмів? А якщо так, то яких?
- Так, з одного боку це демонструє те, про що я вже сказав, тобто природу пізньомодерної структури суспільного знання, що багаторазово опосередковане експертськими системами, незрозумілими для пересічного члена суспільства. Ми просто не знаємо, що вони значать. Принаймні для мене це така найбільш показова річ – симптом кризи в суспільстві ризику. А такі кризи мають найрізноманітніші прояви. Наприклад, одним з таких симптомів є проблема найрізноманітніших антиміграційних фобій, зумовлених, хоч би, внутрішніми протиріччями капіталістичної системи. Тут ідеться, зокрема, про проблеми, пов’язані зі спроможністю гарантування праці людям, що походять з так званих нижчих суспільних верств. Звідси також антиіммігрантські паніки, розпалювані у суспільствах західного світу, суспільствах розвинутого капіталізму під гаслом, що мігранти забирають у місцевого населення працю. Якоюсь мірою, це симптом того, що капіталістична система має певні внутрішні антагонізми і не в змозі гарантувати працю всім громадянам кожної конкретної країни. Це виражається, наприклад, у моральній паніці, спрямованій проти іммігрантів, котрі часто беруться за роботу, що з якихось причин не цікавить місцеве населення. Натомість теперішній вірус по своєму, як мені здається, виявляє кризу в сучасних суспільствах ризику. Це значить, ще раз повторюю, багаторівневі системи опосередкованого переказу інформації, в котрих порушене відчуття онтологічної безпеки може набувати такі істеричні, панічні форми.
- Чи теперішня ситуація, що дуже часто може виливатися в панічні настрої, або ж паніки, відомі з історії, може бути певною точкою біфуркації або ж точкою невизначеності, яка могла би становити небезпеку для існуючих систем функціонування суспільства? А може навіть і настільки, аби призвести до їхнього розпаду?
- Важко сказати. Це вже така апокаліптична перспектива, тобто ситуація, коли паніка була би в стані призвести до відносного переформатування суспільної структури, інтересів, становища влади. Мені здається, що для чогось такого потрібний радше дуже сильний фактор на кшталт війни. Бо нові устрої завжди встановлюються внаслідок якихось конфліктів – революційних або воєнних. Тому чи ця конкретна хвороба може призвести до такого роду переформатування? Маю надію, що ні. Сподіваюся, що цю конкретну хворобу, пов’язану із глобальним розповсюдженням коронавірусу, буде, однак, зупинено так, як, це вдалося зробити із атиповою пневмонією, і як це певною мірою суспільствам вдається щороку зі збільшенням числа заражень на грип, що виникає під час сезону грипу, а з надходженням весни минає. Хоча, повторюю, я не є лікарем, аби щось на цю тему казати. Ще, мабуть, передчасно стверджувати, що такого роду проблеми, перед якими зараз опинилися всі ми як суспільство, могли би досягнути настільки апокаліптичного масштабу.
- Тут також ідеться про те, чи може мати місце якесь використання паніки або ж інших процесів, що супроводжують поширення епідемії, аби, наприклад, обмежити громадянські свободи, посилити авторитарну владу тощо? Адже саме про це нещодавно на шпальтах часопису «il manifesto» писав італійський філософ Джорджо Аґамбен, попереджаючи, що епідемія коронавірусу, яка, безперечно, розростається в Італії, може використовуватися до не завжди обґрунтованого обмеження громадянських свобод. При тому не відомо, чи після епідемії такі обмеження будуть скасовані. (Тут варто, однак, додати, що ці слова Аґамбен опублікував ще 26 лютого, тобто, можливо, ще до того, як епідемічна ситуація почала, по суті, виходити з-під контролю влади.)
- Так. Я, звісно, розумію побоювання Аґамбена. Кожній владі притаманні спокуси щодо поширення сфери свого контролю. Й та паніка, що якоюсь мірою охопила суспільства всього світу, принаймні євразійського континенту (але ж ми схожу ситуацію спостерігаємо також у Сполучених Штатах), може, без сумніву, викликати такого роду спокусу. В Польщі також прийняті якісь спеціальні закони, що дають владі можливості більш енергійного реагування з метою обмеження розповсюдження цієї хвороби й також, певною мірою, обмеження заради цього громадянських свобод. Але це правда, я також це зауважую. Проте ми насправді на самому початку цього шляху. І якщо ця хвороба якось сильно розповсюджуватиметься, то ми можемо очікувати багатьох речей. Наразі я намагаюся говорити про це обережно. В Польщі, як мені здається, ми ще не перейшли такої межі, що би нас змушувала непокоїтися про втрату громадянських свобод. Але ситуація розвивається динамічно. Побачимо, що буде далі.
Тут варто додати, що позицію Аґамбена розкритикував інший важливий філософ – француз Жан-Люк Нансі – в тексті «Вірусний виняток», опублікованому 27 лютого 2020 року.
А я нагадаю, що про теперішню епідемію коронавірусного захворювання Covid-19 з перспективи такого суспільного явища, як моральна паніка, я розмовляв із соціологом проф. Рафалом Смочинським з Інституту філософії і соціології Польської академії наук у Варшаві.
Антон Марчинський