Уранці 24 лютого в Україні розгорнулись реальні військові дії, які почали руйнувати життя тисячам українців. Люди, які вперше у своєму життя почули звук вибухів, пострілів та падіння ракет на житлові будинки, у паніці шукали вихід із реальних обставин двадцять першого століття. «Виїхати, байдуже куди, головне, щоб далі від війни, жаху, крику, болю, смертей», — лунало в думках українців, які зважились залишити рідну домівку.
Евакуаційні потяги — засіб більш-менш безпечний в умовах військового стану для виїзду з активної зони бойових дій. Українська компанія «Укрзалізниця» організувала безкоштовні рейси у різних напрямках. Найпопулярніший — Західна Україна або відразу потягом за кордон. Здавалось, що може піти не так: безкоштовна можливість виїхати до різних місць нашої країни. Однак паніка — те, що стало причиною хаосу, великого натовпу й крику одне на одного. Паніка, якої так сильно домагаються орди путінської Росії, зробила свою справу — дестабілізувала українців та змусила виборювати право спати не під гул сирен.
Залізничний вокзал Київ-Пасажирський: скупчення людей не зменшується навіть на другий тиждень війни. Поїзди рухаються не за розкладом. Незрозуміло, людно, страшно…
05.03, десь 12:30: із гучномовця лунає: «Потяг до Львова відправляється за десять хвилин із 12 колії». Ми разом із мамою швидко схопили речі та почали просуватись наскільки це можливо швидко, серед натовпу, аби тільки встигнути, влізти, доїхати. Коли ми вийшли на перон, очі шукали вагон, куди ще можна сісти. Майже всі були забиті, людей силою не пускали у вагони. Передостанній, мама, відштовхуючи чоловіка, забігає в потяг, я — за нею.
Стара електричка, їде 11-12 годин, місць немає, навіть стоячих і навіть у тамбурі. Ми стали на початку вагону. Машиніст не може від’їхати, бо люди не дають зачинити двері. Беруть потяг штурмом.
Їхати довго, треба якось облаштуватися. Кинули чемодан на підлогу, і я на нього сіла. Вирішили: будемо сидіти по черзі. Інакше ніяк.
Поруч із нами сиділа жінка з собакою на прізвисько Рада. Вони їдуть убік Вінниці. Їм вдалося присісти на пів одного місця. Жінка років 50, аби вберегти собаку від натовпу, створила їй «хатинку» під своїми ногами. «Ну чого ж ти не лізеш, йди хоч полежи», — наказують їй. А в її очах читається зовсім протилежне: «Чому ми залишили нашу рідну хатинку, навіщо нам нова, навіщо???».
На початку важкого шляху тривалістю приблизно в 11 годин жінка розповіла притчу. Аналогія з сьогоденням зашкалює…
Жив чоловік, який не вірив у Бога. Одного зимового вечора його дружина, яка мала протилежні погляди, вирушила з дітьми на службу в місцеву сільську церкву. Чоловік йти з ними відмовився. «З чого раптом Богу знадобилося принижувати Себе й з’являтися на Землю у вигляді людини?».
Увечері піднявся сильний вітер. Чоловік подивився у вікно, але побачив лише сніговий вихор. Коли заметіль трохи вщухла, він вийшов на вулицю. На полі біля будинку побачив зграю диких гусей. Вони опинилися біля його ферми без їжі та укриття. Чоловік захотів їм допомогти: приютити в сараї. Чоловік спробував привернути їхню увагу, але це тільки відлякувало гусей. Тоді він взяв шматок хліба, розкришив його, зробивши з хлібних крихт доріжку, що веде до сараю. Але гуси й на це не піддалися. Він подумав трохи й зрозумів, що вони просто не хочуть йти за людиною. «От якби я був гусаком, я б міг їх врятувати», – сказав він. Потім йому прийшла в голову ідея: на прикладі свого гусака показати, що в сараї безпечно. І це спрацювало. Один за іншим усі інші гуси пішли за ним.
Раптово він зрозумів, навіщо прийшов Христос. Ми були як ці гуси – сліпі, заблукані. Бог відправив Свого Сина стати таким, як ми, щоб Він міг показати нам шлях і спасти нас.
Машиніст незрозуміло каже: «Поїзд на Вінницю не їде». Вони хутко зібрались. Вибігли на наступній зупинці, а потяг повільно продовжив прямувати на Захід. Залишилась ще половина шляху, і нам пощастило: звільнилось одне сидяче місце. Я — на валізі, мамо — на сидінні, і так міняємося.
На зупинці в місті Радівілов в електричку сіли чоловік і жінка з маленькою дитиною років п’яти. Місце було тільки в тамбурі, а на вулиці мінус. Але парадокс у тому, що у вагоні сиділо кілька чоловіків призовного віку. Вони не зрушились із місця, просто продовжили сидіти. Їх закликали поступитись місцем, але просто нуль реакції і вигуки: «Я за своєю дитиною слідкую». А ті батьки їхали в холодному тамбурі з дитиною на руках чотири години.
Страшно уявити, що тисячі українців вимушені їхати на підлозі, коли через тебе всі переступають, та не мають можливості сходити в туалет. Люди в двадцять першому столітті, в епоху космічних польотів, пересадки штучних органів та наявністю розумних технологій, ходять в туалет між вагонами, бо його просто немає, він не передбачений. Так, прям у тамбурі… і запах сечі на весь вагон, а їхати одинадцять годин. Що це, якщо не катування???
Усе колись закінчується, але коли. Коли кінець війни, яку розгорнули проти українців?! Ніхто не знає. А кінець цієї подорож був десь об одинадцятій годині вечора. Ну як кінець, його маленька частинка. Усі швидко побіжать далі…
Катерина Півненко для Української служби Польського радіо