Як зазначають фахівці, психічні розлади насправді є «нормальною реакцією на ненормальні події». Про такі реакції, поведінку дітей, реабілітацію дітей після пережитого досвіду на окупованих територіях нам розповів дитячий психіатр Дмитро Гавриленко.
«Коли йде війна, є якісь катастрофи, близько 30 відсотків від всіх уражень - це психіатрична паталогія. Тобто у абсолютно здорових дітей, які були здорові на момент цієї катастрофи, або військових дій, у діток починаються певні психічні розлади. Є дітки, які до того страждали, і потрапивши під психогенний вплив війни, у них загострилися ті хвороби, які були раніше. Була дитинка досить доросла, з одного з населених пунктів Київщини, вони якраз намагалися проїхати через… виїхати з населеного пункту, їх автомобіль був розстріляний, загинула мама цієї дитини і друг. Дитина була поранена, тато був поранений. На той момент, коли з дитиною я спілкувався, то в дитини був реактивний стан: страх, тривога, безсоння, сльози постійні, зниження настрою – була в досить важкому стані».
Звісно, є різні ситуації: хтось був свідком російських злочинів, хтось учасником, хтось ховався у підвалі і слухав розповіді дорослих, а тому у кожної конкретної дитини будуть інші симптоми, інші прояви зміни поведінки. Але об’єднує усіх діток одне – тривожний стан. Лікар пояснює, що тривога – як вісь сфери, на яку нанизуються поганий настрій, погіршення сну, зниження активності, деперсоналізація («я змінився, я не такий, як інші»), дереалізація («світ змінився, він не такий, як був раніше»). Батьки розмовляють з дітьми, діти заспокоюються, але на якийсь час. Потім лишаються наодинці зі своїми думками і знову почуваються пригніченими, тому у подібних випадках діти потребують тривалої терапії, занять із психологом, консультації у психіатра і, можливо, відповідних медпрепаратів.
«Розлади ці можна розподілити на два стани: перший – це невротичні розлади, наприклад, у залежності від віку дитини: зниження настрою, погіршення апетиту, безсоння, тривога, плаксивість. І друга, їх значно менше, на щастя, це різні реактивні стани: реактивний психоз, коли у дитини виникають маячливі ідеї, галюцинації і також тривога, безсоння, плаксивість і так далі. Цих [дітей – ред.] буває значно менше, але вони трошки тяжчі. І третя категорія – це дітки, які вже мали психічні розлади, наприклад, дуже багато у нас діток з двох до шести-семи років з батьками з різних регіонів України, які постраждали від війни, вони мають розлади спектру аутизму».
Ми всі знаємо, що дитина з аутизмом дуже тривожна, коли потрапляє в якусь ситуацію, несприятливу для себе: це сидіння у підвалах, постійні вибухи, у цьому випадку діти потребують госпіталізації.
«У нас спокійно, у нас з ними займаються, у нас психологи, логопед, окрема палата, де з мамою або з татом знаходяться».
Якщо ж розглядати ситуацію із двома першими категоріями хворих, про які Дмитро Гавриленко згадував раніше, то прогнози досить оптимістичні: такі діти після належного лікування, якщо буде відповідна поведінка дорослих, які оточують цю дитину і дбають про неї, за умов правильної психотерапії, мають великі шанси на одужання. Так, після лікування гострого стану потрібно досить довго проводити психотерапевтичні заходи, які допоможуть соціалізуватися, повернутися до навчання і так далі, але дитина зможе жити нормальним повноцінним життям. Єдине, про що лікар просить батьків або опікунів – це вчасно звернутися за допомогою до спеціалістів, тому що чим раніше буде надана дитині медична допомога, тим швидше вдасться вийти з кризи. Як і з будь-якою поважною хворобою, час грає не на користь здоров’я.
«Тут залежить також від часу: якщо дитина постійно живе в цьому тривожному настрої, може формуватися розвиток особистості такий… невротизований, скажімо так, розвивається невроз, після впливу стресогенного чинника, спочатку йдуть невротичні реакції, якщо ми швидко візьмемося лікувати і допомагати психологічно, вони швидко проходять. Якщо дитина довго перебувала в своїх думках, в своїй тривозі, все це може затягтися, лікуватися досить довго, а ще може бути розвиток невротичної особистості».
Передбачаючи перестороги батьків, побоювання звернутися до психіатра, Дмитро Гавриленко додає:
«Я би радив таким батькам, якщо вони бояться звернутися до психіатра, хоча б звернутися до психолога. Фахівець подивиться дитинку, розкаже як мамі себе з ним вести, проведе декілька сеансів. Якщо він побачить, що недостатньо тільки психологічного впливу, він буде рекомендувати звернутися до психіатра. Зараз обліку як такого немає. Є просто звернення до психіатра, якщо дитина, наприклад, в хорошому стані, її карточку відправляють в архів, дитинка визнається абсолютно здоровою, вона може навчатися де захоче, вона може мати [водійські – ред.] права, вона може служити в армії, і так далі. У нас жорсткого контролю, диспансерного нагляду, як колись був - немає».
Отож, після лікування у психіатра потрібний тривалий курс реабілітації. За можливості потрібно звернутися до психіатра повторно через півроку після лікування, щоб оцінити доцільність призначення додаткових ліків.
«Психіка виснажилася на тому стресі, що дитина мала, тому треба психіці відновити сили. І бажано не мати стресів, коли дитяча психіка відновлюється».
Яким би чином дорослі не намагалися вберегти дитину від небезпеки, психологічної загрози, та часом розмовляючи між собою на кухні чи з товаришем, родичем по телефону, ми момоволі робимо дітей свідками воєнного часу. Хтось робить це випадково, хтось думає, що дитина маленька і не зрозуміє про що мова, хтось навпаки, усіма можливими способами уникає розмов про війну, але ці розмови, як Дамоклів меч, нависають у гнітючому замовчуванні над маленькою людиною.
«Якісь елементарні знання щодо війни… мені здається треба, щоб дитина розуміла, але тонкощі, особливо де якісь звірства, якісь обстріли, такі негативні-негативні моменти, щоб вона поменше цього знала, тому що від цього дитина може бути тривожною, у мене був такий випадок: це дитинка, ми її виписали, хлопчик, у нього у зв’язку з війною погіршилася мова. У нього було заїкування колись раніше ще, він займався з логопедом, мова покращилася, зараз він майже не міг говорити – погіршилося це заїкування. Психолог розповідала потім, що ця дитинка дуже переймалася, що ні мама, ні тато нічого не розповідають про війну і доводилося самому дізнаватися в інтернеті, а там він багато лишнього надивився, що також спричинило це заїкування».
Також лікар-психіатр з іронічною усмішкою розвіює міф, що буцімто дитина маленька і нічого не розуміє:
«На щастя дитина розуміє більше, ніж ми про цю дитину думаємо – це по-перше, по-друге, дитина по наших емоціях багато чого може з’ясувати, зрозуміти і відчути, тому ми повинні враховувати це і знати, що прояв наших емоцій також впливає на її розвиток і подальшу поведінку. Дитинка до десяти, до дванадцяти років дуже залежна від настрою батьків. Якщо мама дуже тривожна сама, або тато, якщо мама постійно плаче, не може собі раду дати, ця тривога передається дитині, тому така порада: коли мама сама на одинці з собою, мама може і поплакати, і потривожиться, а щоб поруч з дитиною вона була сильна, щоб вона могла його обійняти і сказати: “я ж не плачу і ти не плач, все добре”, щоб він відчував, або вона-дівчинка, що він як за камінною стіною знаходиться».
Дмитро Гавриленко дав декілька порад для родин, яким пощастило не стати свідками тортур і вбивств, і все ж вдалося виїхати на мирну територію: варто не згадувати у сімейному колі пережитий досвід і відволікати дитину іграми, повернутися до улюблених занять, наприклад піти в ті ж гуртки, що дитина відвідувала раніше. Похід до зоопарку, прогулянка вздовж річки, екскурсії дають дитині відчуття впевненості, затишку, спокою, зрештою мирного життя, якого потребує людина незалежно від віку.
Вікторія Левченко