У Варшаві відбулася презентація книжки Аґати Пусціковської «Сестри надії. Невідомі історії героїчних жінок, що борються в Україні» (пол. – Agata Puścikowska, Siostry nadziei. Nieznane historie bohaterskich kobiet walczących na Ukrainie). Авторка, відома історичними книжками про діяльність сестер-монахинь під час Другої світової війни і Варшавського повстання, цього разу пише про монахинь — польок і українок, які працюють під час війни в Україні, служачи іншим людям. Пусціковська написала свою книжку у формі своєрідної хроніки. Вже на першому місяці війни вона розуміла, що це будуть не просто записи.
Авторці вдалося поговорити з неймовірними жінками, хоч надзвичайно скромними та тими, що борються тихо. Сестри-монахині розповідають авторці книжки про те, як бачать війну жінки, чи відчувають страх, дивлячись на ракети, що нищать довколишні будинки чи чуючи гуркіт бомб. Вони розповідають про щоденну тиху невтомну працю, про служіння іншим, про свої побоювання, але також про велику надію, що війна закінчиться.
- Я не знаю, коли я зрозуміла, що це буде книжка, але я точно знала, що я маю її написати, і що це має бути у формі хроніки, без своїх якихось високих думок, без свого его. Я хотіла дати можливість виговоритись тим, що перебувають в Україні чи також у Польщі, що допомагають тим, які знаходяться в Україні. Спочатку я просто почала записувати, хронологічно, що відбувалося, що роблять ці неймовірні жінки. І дуже швидко після початку війни (десь наприкінці березня) я вже знала, що це точно повинно вийти, хоч не знала ще, яким чином і яка повинна бути форми цієї майбутньої книжки. Але я знала, що у 1939 чи 1944 сестри-монахині часто писали хроніки і я використовувала їх через багато років, пишучи свої історичні книжки про монахинь, але у цьому випадку цього не було. І дуже часто сестри не писали цих хронік або, наприклад, щось писали у соцмережах, що також є цікавим знаком часу. Але таких хронік, як раніше, не було і немає. У деяких згромадженнях є, але найчастіше – нема. Я знала, що я повинна це зробити просто для майбутніх поколінь, адже на наших очах твориться історія. І, що цікаво, пишучи історичні книжки про сестер-монахинь, думала, що це вже закрита справа: написала, забула, все. Але виявилося, що це була прелюдія. І що я б не написала цієї книжки «Сестри надії» без досвіду написання про сестер з часів Варшавського повстання чи з часу війни. Це просто неймовірно, як це все переплітається. І я дуже вдячна сестрам, що вони мені у цьому дуже сильно допомагали, що вони були відкриті, що хотіли розмовляти, — розповідає авторка книжки.
За словами Аґати Пусціковської, часто ці розмови відбувалися вночі, вранці. Несподівано вона отримувала повідомлення від сестер, які працюють в Україні, що вони можуть розмовляти.
- Це — атмосфера війни, час війни. Якщо вони були в укриттях, у підвалах з людьми, то було зрозуміло, що вони повинні ними зайнятись. Тому ми дослівно намагалися взаємно впійматися. Ми також зустрічалися стаціонарно, але я б не хотіла казати де і за яких обставин. Але так справді було… Також я думаю, що цією книжкою хтось опікувався. Бо лише через моє бажання і зусилля вона би не вийшла. А у певний момент сестри почали шукати мене, а не я їх. Вони самі хотіли говорити.
Розмови із сестрами-монахинями починалися від конкретних ситуації.
- Коли на фронті чи десь у місті, де вони жили, було краще, то ці розмови мали трохи іншу емоцію. А коли було дуже погано, то вони були насичені вже іншими емоціями. Але для мене було важливо показати конкретних жінок, тож я починала їх запитувати про їхнє попереднє життя, хто вони за професією, про те, звідки вони родом. Дуже часто вони розповідали про свої родини, ці історії – дуже довгі. Усі вони не помістилися би у книжці. Але це дозволило їм відкритися, вони відчували, що їх вислухала особа з-поза їхньої спільноти. Для них це також було важливо. А пізніше вони також мені розповідали, чому вони взагалі працюють в Україні. Я описувала польок, але пізніше також і українок, які також самі почали до мене відгукуватись. Я думала, що ця книжка буде виключно про польок. Але згодом виявилось, і це прекрасно, що українки також хочуть говорити – римо-католицькі сестри, але також у певний час до мене написали греко-католицькі сестри. Наприклад, одна із сестер, що пише симфонію, розповіла мені про свою війну і про те, яким чином допомагає військовим. Тому, пишучи цю книжку, у мене було постійно якесь дежавю – те, що відбувалося у 1939 році, у 1944, відбувається і сьогодні тут, з нами. І, що важливо, сестри не романтизують війни. У нас є така тенденція серед поляків, аби романтизувати війну. Але вони цього не робили і не роблять до сьогодні. Вони бачать цю велику трагедію і те, що можуть робити, те, як можуть боротися, то роблять і борються. Передусім борються за іншу людину, за добробут цієї людини. Також я часто їх запитувала, чи вони почуваються якось героїчно, хоч не я безпосередньо не вживала це слово, можливо, чи відчувають себе якимось чином обраними, особливими для цієї роботи, можливо, чи відчують себе якимись винятковими людьми, то вони відповідали: «Але що ми таке робимо. Ми ж нічого не робимо. Ми лише даємо надію».
Отець Лешек Крижа, представник програми «Допомога церкві на сході» (пол. – Pomoc kościołowi na wschodzie), при конференції Єпископату Польщі, під час презентації сказав, що дуже важливо допомагати і не зневірюватись, не бути байдужим, бо кожна допомога сьогодні для України має сенс, навіть якщо кінця війні не видно.
- Насправді, з початку війни, першого дня почалася наша трохи інша робота, адже ми працюємо вже майже 30 років. Ми вже мали певні випрацювані схеми, як це все працює. І тут треба було все це трохи змінити, і навіть не трохи, а сильно. І ми почали від того, як взагалі в цій ситуації віднайтись. Наша перша думка була така, що ми повинні багато молитися. Адже ми були свідомо того, що ми можемо вкладати невідомо які зусилля, але якщо разом з цим не буде молитовної підтримки, то небагато нам вийде. Тому спочатку була молитовна підтримка. І відразу створилася група, що молилася за всіх в Україні і в Польщі, хто прибував сюди з України. Але ми знали, що на цьому ми не можемо затриматись. Черговий крок – це конкретна, реальна підтримка. І спочатку ми почали допомагати тим, хто прибував до Польщі. Тоді ми навіть створили базу ночівлі, щоб скеровувати людей у різні місця. А потім ми почали допомагати вже безпосередньо в Україні. І для мене це був особливий досвід – перші досить несміливі виїзди, адже ми їздили лише до Львова, Дрогобича, ситуація була дуже непевна, як там буде далі, можна чи не можна. Але згодом ми вже їздили все далі і далі, врешті ми потрапили до тих місць, яких найбільше торкнулася війна. Для мене неймовірним досвідом було, коли я стояв у Бучі над братською могилою. Це також був вид на зруйновану Бородянку під Києвом. А згодом — Херсон, Миколаїв, Дніпро, Харків та близькі до нього містечка і села. Для мене це був просто неймовірний досвід. І тоді я бачив, що ця наша допомога – і не лише наша, адже ми лише одна з сотень організацій, що допомагають — і тоді я бачив, що допомога справді має сенс і що вона потрібна. І також я бачив величезну вдячність від людей. Там були люди, які нас зустрічали і казали: ми ніколи не були в Польщі, у нас немає нічого спільного з Польщею, у нас там нема родичів, знайомих, але зараз ми знаємо, якою є Польща, ми знаємо, де знаходиться Польща. І вони завжди підкреслювали: коли ви повернетесь до Польщі, то подякуйте від нас полякам, подякуйте Польщі. Одна пані у Харкові розповідала, що 24 лютого, коли почалась війна, зникло світло, тепло, вона сказала, що до квітня вона жила без теплопостачання, їй було майже 90 років. І далі, як вона сказала, з’явилися польські волонтери і польський священник, вони нам привезли чай і суп, це вони робили щодня. І далі так: як ви думаєте, чому я вижила? Бо вони мені привезли суп, чай. Це говорила зворушена літня жінка і говорила це чистою українською мовою. Коли людина пізніше відчує щось таке, то допомога набирає нового змісту, це окрилює. Все це набирає нового сенсу.
Одна із героїнь книжки Аґати Пусціковської — сестра-монахиня Рената Юрчак, яка на Харківщині займається «Будинками надії» для самотніх матерів з дітьми. Вже багато років вона працює в Україні. За час війни зі своїми підопічними вони спочатку виїхали до Тернопільської області, але згодом повернулися до Харкова. Сестра розповідає, що завжди хотіла бути на місії.
- Я хотіла їхати на місії. А оскільки відкривався дім в Україні, то сестра-ігуменя запитала мене, чи я хочу їхати в Україну. Я відповіла, що так, звичайно. Спочатку я працювала у Ковелі, у західній частині України, а через два роки я поїхала до Харкова. І там ми працювали з дітьми вулиці. Для мене це — радість. Це наше особливе завдання. І я взагалі собі не уявляла, як це буде, адже раніше я не мала такого досвіду. Але коли ми почали цю службу для дітей вулиці, бездомних, то це було щось неймовірне, щось прекрасне. А пізніше дівчата, які були дітьми вулиці, вже народжували наступне покоління, потрапляли до нас до «Будинку надії». Це очевидно, що треба бути там, де потрібно бути.
Війна Росії проти України сильно позначалася на роботі сестер-оріоністок у Харкові ще у 2014 році.
- Звісно, це було у багатьох моментах, це нас стосувалося безпосередньо, нашого служіння. Приїжджали дівчата з території Донбасу, вони змушені були звідти виїхати. Наша служба це як молитва «Отче наш». Наше служіння є завжди там, де найбільше цього потребують. Складно було, адже було багато біженців, тож ми почали ще і для них працювати.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль
