Ми вже трохи говорили з Вами про ймовірний чи неймовірний кенселинг, скасування російської культури й тоді дійшли до думки, що повністю таке скасування неможливе, особливо в галузях культури, які Росія тим чи іншим чином намертво «прив’язала» до себе, як балет, скажімо.
Так, це важко так «викнути», через усю цю традицію насамперед петербурзького балету — Чайковський, але також інші, «Раймонду» Ґлазунова, скажімо, а потім російські балети, Дяґілєва, Стравінського «Весну священну», «Пєтрушку» — це є, практично, основа історії балету як сфери мистецтва.
Важко собі уявити історію балету з такою лоботомією, яка виріже все пов’язане з Росією і її культурою, тож маємо з цим проблему, і я насправді не вірю, що вдасться це ліквідувати, думаю, навіть в Україні це не вдасться ліквідувати.
Знову ж, чимось іншим є мислення з перспективи років, десятиліть, поколінь, а чимось іншим — із перспективи війни, яка триває майже рік. Це багато й небагато, але ці емоції постійно живі, щось увесь час відбувається.
І так, звісно, дехто питає, чи ті росіяни, яких звозять на фронт, чи вони воюють в ім’я Чайковського, Пушкіна, Чехова чи Достоєвського, чи Мусорґського. Звісно, часто це люди некультурні, для яких ці прізвища — пустий звук, але це не змінює факту, що за ними стоїть ця культура. Хоч вони її і не усвідомлюють, але вони є питомим носієм ДНК цієї культури, яка в Росії використовується для пропаганди. Знову ж, кожна країна використовує свою культуру для культурної дипломатії чи теж культурної експансії, це ясно.
Так виглядає, що Росія якщо пунктирно колись і використовувала свою культуру як м’яку силу для внутрішнього користування чи то для культурної експансії, то це все-таки більше випадковість, аніж закономірність. А закономірно для неї видавати чужі досягнення за свої, так само представників колонізованих народів без сорому казка називати «вєлікімі россійскімі» композиторами чи художниками...
Росія завжди була країною колонізаторською, тому на це потрібно дивитися з перспективи постколоніального дискурсу. Ми всі — і ви, і ми, — є країнами постколоніальними. Є великий масив літератури про колишні колонії європейських країн, Індію чи африканські країни, але так насправді у нас ці механізми присвоєння собі культури колонізатора елітами колонізованої країни схожі.
Багато видатних українців теж якимось чином отримували освіту в Москві чи Санкт-Петербургу, ну бо де вони мали отримувати освіту. Що не змінює факту, що якщо вони відчували національну окремішність і у певний момент почали емансипуватися, як у 30-ті чи 60-ті, то поставала захоплива культура покоління українських митців у багатьох галузях мистецтва, уже цілком свідомих своєї окремішності.
Часто забувають також про міжвоєнних митців у Львові, де, як відомо, ситуація була специфічна, не було ідеально, але були такі композитори, як, наприклад, Барвінський, Людкевич, дуже цікаві композитори, але були й польські композитори — Солтис, Кофлер. Їх також не грали в Польщі. Був сентимент до Львова, але так насправді дуже поверховий. Тож я сподіваюся, що тепер теж можна буде подивитися на це об’єктивно, а також показувати те, що нас єднає, бо насамперед треба це експонувати.
Я би так насправді, волів, щоби ми не переймалися цією російською культурою, яка є і не зникне, і завше десь там буде, а більше зосереджувалися би на взаємному пізнаванні наших власних культур, бо тут є дуже багато роботи, хоча велика праця за останні місяці вже була виконана. Але краще було би, якби ми ще більше присвятили уваги й зусиль тому, щоби розпропагувати в Польщі те, що є дуже цінне в українській культурі, а з іншого боку, в Україні більше показувати те, що є цікавого в польській культурі, у польській музиці зокрема. Тож це важливіше. Бо так насправді ми, весь час говорячи про цю російську культуру, – виконувати, не виконувати, грати, не грати — надаємо їй у якомусь сенсі силу. Концентруючись на цьому, ми употужнюємо щось, що так насправді не буде таким важливим, якщо ми сконцентруємося на тому, що є поміж нами. А Москва хай собі там десь буде, і Чіта, і Якутськ чи Владивосток, вони не щезнуть із мапи. Натомість ми повинні зосередитися більше на тому, що є між нами, так мені здається.
Оскільки ми перебуваємо в постколоніальній ситуації, то чи не є так, що ця нескінченна любов до російської культури, — це так насправді постколоніальна травма, такий собі Стокгольмський синдром
Думаю, що з багатьох поглядів так і є, то так, як німці кажуть hassliebe (хаселібе), тобто поєднання любові з ненавистю, власне, такий специфічний клінч.
Звичайно, мені здається, що це все інакше виглядає у нас, інакше у вас. Я, наприклад, займався міжвоєнним двадцятиліття, то безпосередньо після поділів це небажання до всього, що російське, було значно сильніше. Розбирання церкви, наприклад, у Варшаві чи усування таких речей, назване «відмосковленням». Тож це «відмосковлення» культури було сильне.
Хоча якщо говорити про російську музику, то увесь час і під час поділів і після повернення незалежності її грали, ну бо любили. Я пам’ятаю зі свого дитинства в роках 1970-х мої батьки, як багато хто з інтелігенції, були захоплені такими речами, як твори Окуджави, Висоцького, Вертинського. У нас дома це слухалося, були ці платівки. З іншого боку, як грали в таку гру «W kapslę» (різновиди гри кришечками від пляшок), де до кришечки з пляшки кріпили прапор якоїсь країни й улаштовували змагання, то ніхто не хотів мати цього радянського прапора. І відомо, що назагал усе, що радянське (руске (ruskie), як говорилося, хоча так насправді радянське) було небажаним. Тобто небажання щодо росії було загальним.
З одного боку їх ніхто не любив, а з іншого боку — інтелігенція була захоплена на різних рівнях, ну хоча би — не кажу Алою Пугачовою, яка якраз повела себе досить пристойно), — але цими бардами. Це слухалося, читалося Солженціцина, скажімо, чи Булгакова. Це було таке захопливе.
Тож завжди було таке двомислення: з одного боку небажання, а з другого боку – захоплення. Так як заєць, який стоїть і дивиться в фари автомобіля, що на нього їде. Це досить типовий синдром, досконало описаний. Лише декотрі були рішучі, як тітка мого товариша, яка ніколи не хотіла цього слухати. Навіть якщо по радіо звучала ця музика, то вона тоді демонстративно вимикала її, але це було питання її особистого досвіду.
Моя бабуся походила з польської родини, але вона народилася десь між Волинню й Житомиром, вони двічі тікали від більшовиків. Мій прадідусь не був власником земель, був розпорядником. З того, що знаю, що розповідала бабуся, яка померла в 1986 році, це було давно, але я це пам’ятаю, — то українські селяни врятували життя моїм прадіду й прабабусі, дітям, коли прийшли більшовики. Між ними були хороші стосунки, бувало по-різному, але там якраз були добрі. І бабуся, яка не мала причин любити Росію, вона з сентиментом згадувала Київ, що це такі золоті куполи Києво-Печерської лаври, але вона думала про це швидше як про щось російське, а не українське. Це було те покоління, для якого Україна як окрема нація, як окремий етнос, не була такою очевидною.
На жаль, Україна багато років перебувала в складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу, багато українців до сьогодні так інтоксиковані комплексом малоросійства, що намертво вчепилися в калічний російський суржик, який вважають чомусь російською мовою і навіть не напружуються, щоби вивчити рідну українську. Чому ж дивуватися, що іноземці ще й зараз не розуміють різниці між росією і Україною? Хіба що війна щось комусь прояснить
Ця війна, за всіх її жахів, є в певному сенсі чимось позитивним.
Вона переконує світ у тому, як сильно відрізняється українська культура, що український народ є окремим народом.
Думаю, що пересічний американець, для котрого карта Європи є чимось таким, скажімо, млистим, донедавна не дуже розрізняв ці всі тонкощі щодо окремих культур чи народів.
Зрештою, ця величезна Росія, яка розтягається на карті від Калінінграда до Сахаліна, завжди була чимось таким, що притлумлювало у свідомості інших. Як вона є, то все довкола вже неважливе.
Тепер з’ясовується, що, однак, важливе, що є щось, за що люди готові боротися, віддавати життя. І що є щось, за що й точиться ця війна — це великою мірою ваша культурна окремішність. Адже якби ви лише захотіли стати частиною руського міра, то не було би проблем і не було би цієї війни. Але ніхто з вас цього не хоче, ви свідомі вашої окремішності. Це очевидно, що ви — окремий народ.
Думаю, більшість людей у Польщі це знають (скажу, на щастя, наші стосунки протягом останніх тридцяти років мають нову якість і дуже хорошу якість, останній рік це чудово довів).
Натомість якщо йдеться про людей, які живуть десь там далеко від нас, за океаном чи навіть у Західній Європі, — то для них це не є таким очевидним.
Це підтверджують реакції в перших днях війни, коли до них лише почало доходити, що Україна — це не якась сезонна держава, штучний виріб, який насправді не має значення, а що це народ, який встав на боротьбу і результативний у цій боротьбі.
А ж видавалося, що все за тиждень-два буде загарбане й буде як із Кримом, що перейдемо понад цим до нормального життя.
Тож у якомусь сенсі цей бойкот російської культури, в якому Польща, звісно, є країною винятковою, оскільки в жодній іншій країні (крім України) цей бойкот не був такий сильний і так масовий, — це є певна маніфестація, котра пов’язана з тим, про що я щойно сказав, тобто з таким почуттям порядності (щодо українців – С.Ч.). Водночас у цей спосіб ми хочемо підтвердити, що розуміємо, солідарні й підтримуємо. Якщо це для вас важливо, — то це було того варте. Так насправді — лише так, адже кожен прояв солідарності, звісно, робиться і заради власної порядності, щоби можна було спокійно дивитися на себе в люстро щоранку при голінні або й без гоління — натомість це робиться для вас.
Аудіоверсію розмови слухайте в доданому звуковому файлі.
Сніжана Чернюк
