Близько 1,6 мільйона українців, які виїхали з початку повномасштабної війни, повернулися до своїх домівок поблизу лінії фронту, незважаючи на постійні російські атаки, звітували в організації Save the Children Ukraine.
Основними причинами такого вибору є фінансові труднощі переміщених осіб, відчуття ізоляції та туга за місцями, які вони були змушені покинути через загрозу.
Проблеми, з якими зіштовхуються українці після повернення, — це насамперед низька якість освіти, відсутність безпечних місць для дітей і постійний стрес, пов’язаний із частими попередженнями про авіаудари, а також безпосередня загроза наслідків війни, зазначається в звіті.
Аби дізнатися більше про ситуацію осіб, які попри всю небезпеку приймають це нелегке рішення і повертаються у населенні пункти поблизу лінії фронту, як виглядає життя таких родин, та чи готові вони до можливості примусової евакуації з цих населених пунктів у випадку просування ворога на фронті я поговорила з Анастасією Олінською, менеджеркою з медіа та контенту міжнародної організації Save the Children Ukraine.
1,6 мільйона - саме стільки українців повернулися до населених пунктів, попри близькість фронту. Наскільки це велика цифра у масштабі всієї гуманітарної ситуації?
Анастасія Олінська. Фото з приватного архіву
Ми розуміємо, що це дуже велика цифра у масштабі всієї країни, у масштабі всієї гуманітарної ситуації. Це сотні тисяч людей, це фактично мільйон 600 тисяч людей, які попри небезпеку вимушені були повернутися додому. Вони свідомо повертаються в умови такого підвищеного ризику.
Ця ситуація, вона залишається складною як гуманітарно, так і соціально, і економічно. Ці люди фактично ризикують власним життям, ризикують життям своїх дітей, ризикують їхнім психоемоційним станом. Бо ми розуміємо, що життя у постійній тривозі, у постійній напрузі через те, що от зараз десь тут може прилетіти ракета, може впасти дрон, дуже сильно впливає і на дітей, і на дорослих.
Діти можуть мати проблеми з мовленням, вони можуть просто банально перестати розмовляти. Я особисто спілкувалася з мамою такої дитини, яка просто перестала розмовляти, хоча до війни вона говорила: "Мама, тата", - співали пісні. Після ж початку повномасштабної війни, після якогось з обстрілів дитина просто перестала говорити, перестала співати. Зараз вони потроху адаптуються до нового життя, і дитина наново вчиться ці слова.
Так само є проблеми з шлунково-кишковим трактом, це можуть бути і нічні кошмари, ну і загалом дуже багато інших наслідків такого постійного стресу.
Анастасія Олінська розповіла про основні причини такого рішення. Окрім економічної ситуації, життєвих обставин, це ще й відчуття втраченої домівки.
Основне це економічні труднощі, що не завжди є робота по професії у більш безпечних регіонах. Висока вартість оренди житла, бо раніше вони жили вдома, і їм не треба було платити за оренду. Там треба було платити тільки за комунальні послуги та харчі. І це дуже великі гроші для родин в Україні. Особливо, якщо ми говоримо про родини, де є, наприклад, тільки жінка і дитина.
Також ми можемо сказати про вичерпання заощаджень, що люди можливо мають якісь гроші на життя, які вони встигли заощадити до початку великої війни, але якщо не поповнювати ці заощадження, то звісно, що вони вичерпаються, і людям просто нічого не залишається, як повернутися додому, там, де хоча б за оренду платити не треба.
Мусимо також визнати, що в більш безпечних регіонах є трошки нижчий рівень підтримки родин. Це стосується і державної допомоги для внутрішньоприміщених осіб, бо якщо на початку війни така допомога надавалася всім людям, незалежно від віку, статті, рівня освіти, складу родини, то зараз це вже її отримують певні категорії населення, які підпадають під цю допомогу. Те саме стосується і міжнародних та гуманітарних організацій. Все-таки більше підтримки зараз надається людям, які проживають уздовж лінії фронту.
Міжнародне фінансування є критичним для того, щоб забезпечити ті родини, які виїхали, щоб вони могли залишатися там, де вони є зараз, там, де безпечно.
Додатково серед причин є сімейні обставини. У когось є родичі, які залишаються у прифронтових регіонах і не можуть виїхати, або не хочуть полишати будинок. Плюс діти можуть сумувати також за домом, хотіти повернутися до звичного середовища, до друзів, до родичів, які залишилися там.
47-річний Володимир та 38-річна Марія виховують 7-річного сина Богдана, який має важку інвалідність та потребує постійного догляду та реабілітації. Eduard Zhupynkyi/Save the Children
Так само є проблема з доступом до соціальних послуг. Ми спілкувалися з однією такою родиною. Це родина тата Володимира та його сина Богдана. Хлопчик має інвалідність і він потребує постійно реабілітації. Однак, на жаль, коли вони переїхали з Сумщини на Львівщину, вони не змогли пройти необхідну реабілітацію. Можливо, там є і фахівці, і центри, які могли б надати цю допомогу, але проблема в тому, що родина не почуває себе комфортно, не почуває себе вільно там. Немає цих звичних вуличок, звичних людей поруч, у яких можна щось спитати, не боятися. Це теж впливає на ці родини, і вони через це вирішують повертатися.
Анастасія Олінська розповіла, з якими викликами стикаються родини з дітьми одразу після повернення.
Найбільшою проблемою є те, що страждає відчуття безпеки, що постійно є ось ця фонова загроза того, що може прилетіти "шахед", може прилетіти ракета у будь-який момент. А чи безпечно зараз тут? А що це був за звук? А чи це сусід грюкнув дверима? Чи це щось десь прилетіло? Чи це був якийсь обстріл? Тобто все це дуже сильно впливає на дітей.
Окремо навчання, яке здебільшого проводиться онлайн. Кожна область, кожне місто вирішує, в якому самому форматі вони будуть надавати освіту дітям. Хтось обирає тільки онлайн. Навіть якщо в школі є укриття, але стаціонарне навчання там може не проводитися через безпекову ситуацію.
Також це може бути змішаний формат, коли діти тиждень ходять в школу, тиждень навчаються онлайн. Так само ми знаємо про такі випадки, коли в укриття однієї школи спускаються одразу кілька шкіл — не одночасно, але по черзі. Звісно, це сильно впливає на якість навчання.
Ми розмовляли з дітьми і їхніми батьками, і діти кажуть, що раніше могли підійти до вчителя і щось уточнити. Зараз цього немає. Так, можна написати, але це не замінює живого контакту. Також діти втрачають соціальні навички: вони не знають, як будувати відносини, вирішувати конфлікти, спілкуватися. Бо школа — це не лише про знання, а й про соціалізацію.
Пошкодження в рідному місті Богдана у Сумській області, Україна. Eduard Zhupynkyi/Save the Children
Повертаючись у прифронтові населені пункти, родини з дітьми мають бути готові, що у певний момент влада оголосить примусову евакуацію, адже лінія фронту нестабільна. Чи родини готові до цього? Чи вони можуть розраховувати на підтримку держави чи міжнародних організацій з пошуком житла?
Дуже багато родин не хочуть переїжджати, не хочуть залишати будинок, бо це відчуття дому, контролю і стабільності. Водночас багато хто живе "на валізах", розуміючи, що у будь-який момент може бути оголошена евакуація.
Люди бояться починати життя з нуля: вони не знають нового середовища, не розуміють, куди звертатися і як організувати побут.
Ми також спілкувалися з родинами в центрах для евакуйованих — деякі з них виїжджали поспіхом, маючи з собою лише документи.
Матеріал підготувала Дарʼя Юрʼєва