Один із яскравих літніх спогадів — це, звісно ж, море і пісок. Мабуть у всіх нас є такі спогади. Ось ви замислилися на хвильку і відчули, як босими ногами ступаєте по розпеченому піску, як хвилі омивають вас, як вода тримає вас, наче на руках. Та й не лише море чи пляж. Мені віднедавна хочеться пам’ятати всі ті казкові недоторкані місця в Україні, в які люди заглядають лише випадково, і куди ще не добралася цивілізація — ліси, луги, та хоча б парки чи сквери. Я не просто так заговорив про єдність із природою, оскільки саме довкола такої ідеї єдності — людини і природи як єдиного синергетичного цілого — дві харківські артистки Юлія Саніна та Наталія Іщук побудували свою арт терапію для польських та українських дітей. Мисткині проводили щотижневі майстер-класи у Варшаві, які полягали у роботі із природними артефактами — діти складали гербарій, переглядали фільми про життя звірів, розігрували сценки, використовуючи фігурки мушлі із лози, розкриваючи таку мушлю — дитина розкриває своє потаємне, внутрішнє, ділилася із іншими своїми спогадами і мріями. Але найголовнішим інструментом майстер-класів був спеціальний світловий стіл для піскової анімації. Варшавський Дім зустрічей з історією люб'язно відкрив свої двері для польських та українських дітей, щоб через взаємодію із піском, через піскову анімацію вони могли пробувати порозумітися такою звиклою для них візуальною мовою, але також і мовою емпатії та співчуття.
Мене звати Юлія Саніна, мене Наталя Іщук, ми з Харкова.
Наталя: Я займаюся різними жанрами мистецтва, бо я можу малювати в різних техніках.
Юля, режисер театру та кіно. Ми працювали разом завжди у тандемі.
Юля: Я ніколи не шукала художника. Ми разом писали сценарій, Наталя дуже гарно пише вірші. Ми робили вистави. Для дорослих, для маленьких. Найулюбленіша наша вистава — ми ставили Ірванця, в нього є така п'єса «Прямий ефір», але ми її трішечки перейменували.
Ми зняли короткометражний фільм з дітьми про Шевченка, знімали у Сковородинівці, знаєте, коли дитина дуже відчуває Шевченка, от вона його так читає, вона відчуває там десь там, я не знаю, 12 років тому так, 11 років це для мене таке було відкриття і для Наталі теж. Ми навіть не очікували, що вони так реагуватимуть. Нам була потрібна дуже гарна така локація, і ми довго її шукали. І потім просто ми знайшли дуже класне місце — Сковородинівку.
Наталя: Ми з цим фільмом вперше були в Маріуполі. Мені там дуже сподобалося, тому те, що зараз там відбувається, це просто жахливо. Він залишився в нашій в пам'яті як дуже класне місце, дуже таке сонячне, дуже тепле, приємне. Коли почалася війна, виїжджали дуже важко з Харкова: були в районі, який безкінечно обстрілювали під градами по декілька разів. Перше враження після приїзду — це звичайно шок, що робити, чим займатися, яким чином в принципі жити далі, або той момент був дуже гострий, коли ми виїжджали, і зараз біля нашого дому 17 воронок.
Юля: Скажемо так, тому що щось з собою брати було дуже важко, з такими дуже маленькою торбочкою, рюкзачком і пішли до вокзалу, побачили дуже багато дітей. Вони виходять, вони просто такі самі, тобто вони тримають у руках одну іграшку, і в них теж нічого немає. Вони такі самі розгублені, навіть батьки їх.
Наталя: І, звичайно, що ми могли робити. Ми могли тільки те робити, що вміємо краще за все, бо це наше життя, це творчість — наше життя. Процес з дітьми це наше життя і все наше вміння от ми вирішили тут якось використати на користь нашим українським дітям. Вирішили, що арт терапевтичні техніки, якими ми володіємо, які добре знаємо — це найкращий варіант.
У нас продумана програма була в Харкові, вона була авторська, але, звичайно, тут ми не знали, де взяти обладнання. У нас у Харкові були спеціальні столи, звісно їх було складно вивезти. Світло, штативи, проектори, багато реквізиту для театральної творчості, все залишилося в Харкові. Почали шукати його тут, але тут нічого не було, і ми просто для того, щоб показати, як це може бути: купили манку звичайну - кашу, висипали на чорний стіл. Він стояв в парку Лазєнки, де відбувалися концерти Шопена, почали малювати під музику, до нас сходилися діти, почався обмін телефонами, тоді польські діти, їхні батьки і ми зрозуміли, що це все працює і це потрібно.
Юля: Наша задача полягала в тому, щоб це були такі спокійні, дуже позитивні заняття для дітей, щоб вони почували себе вільно, щоб вони могли спілкуватися із польськими дітьми. Форма мистецтва дуже вільна, тут не потрібно знати мову.
Наталя: Мистецтво вічне, і це універсальна мова, якою можна передавати почуття. До нас на майстер-класи прийшли діти, які малювали на чорному столі манкою і почали вже малювати на справжніх столах. Почали спілкуватися між собою. Це знаєте, зовсім інша форма вже була, бо це не статичні якісь групи, діти заходять, виходять, отримують саме в той момент все, що їм потрібно, і їдуть далі. Нам пишуть з різних країн і досі пам'ятають заняття, як було добре. Це було, звичайно, психологічне навантаження, якого ми навіть не чекали, але віддача була настільки тепла, гаряча.
Юля: Фантастично, що до нас їхали дві години на заняття, Коли ми взнали, що вони так добираються, до нас, Боже мій, щоб ці 40 хвилин, чи годину бути тут. Неможливо навіть сказати, що це за відчуття. Радує те, що наші діти вільно займаються з польськими дітьми і польські діти з українськими дітьми. Ми плануємо зробити дуже цікаву абетку польську для маленьких дітей, теж з пісочною анімацію. Вона буде пов’язана з історичними місцями у Варшаві, тобто кожна літера прив’язана до значимого місця тут, у Варшаві, і діти вивчатимуть не лише цю літеру, а й це місце. Також ми робили мультфільми та або записуємо пісочні анімації. В такому контексті робили мультфільми по байках польських та українських, зокрема, по байках Сковороди.
Зараз музей Сковороди зруйнований, але ми дуже любимо це місце і ми там неодноразово були, і був там ще наш колектив, тому теж вирішили то заробити і дітям, дуже цікаво, дуже цікава творчість Сковороди, вони навіть сперечаються, що там до чого. От тобто це дуже класно, коли вони не тільки малюють, а ще і вивчають.
Наталя: Результатом є взаємодія, гармонізація простору у світовому контексті, в людяності взагалі, розумієте, бо тільки це може врятувати наш світ — людяність. Але ми сподіваємось, що Україна переможе, віримо в це.
Юля: Впевнені, що так воно й буде, ми дуже цього чекаємо. Ми дуже любимо наше місто Харків. Це Україна. І ми віримо, що все буде, все буде добре.
Я потрапив на середину майстер-класу і мені довелося чекати, доки артистки закінчать працювати із дітьми, тож Наталія Ющук спитала мене, чи хочу я спробувати і собі попрацювати із піском. Скажу чесно, для мене як людини, яка займається графічним дизайном більш ніж 10 років, попрацювати із таким начебто простим інструментом як пісок, було незабутнім відчуттям. Рука, яка до цього часу звикла орудувати мишкою, перетворюється на чарівну паличку. Ти водиш долонею, пальцями по піску, і образи ніби самі собою проявляються на столі. Світло виривається крізь шар піщинок і все це разом створює відчуття казки, яка поглинає тебе всього і повністю, хоч ти одночасно і є її творцем. Це наче матеріалізація мрій на стику природи та інженерно-технологічного рішення. Слідкуйте за оновленнями сторінки Дому споткань з гісторійоу, мисткині обіцяли продовжувати проводити заняття у Варшаві, думаю, ми ще неодноразово про них почуємо. При наступній нагоді обов‘язково спробуйте себе у ролі піщаного мага-художника чи феї-художниці. Маю надію, що незабаром Юлія та Наталія зможуть теж продовжити свою артистичну діяльність, використовуючи свій талант не лише для терапії, але для мистецьких проектів і теж в Україні. А український вільний Харків незабаром продовжить насолоджуватися виставами, концертами та художніми виставками наших митців. Уповаємо тут і молимося за Збройні Сили України.
Піщинки у Варшаві для вас збирав Мирослав Трофимук. До зустрічі на перехрестях традицій та інновацій.