Команда «Допомога церкві на Сході» при Конференції єпископату Польщі регулярно відвідує прифронтові райони України з допомогою для цивільних. Від початку повномасштабної війни росії проти України організація надає допомогу майже по всій Україні.
Директор цієї інституції отець Лєшек Крижа вже понад 35 років разом зі своєю командою відвідує країни колишнього Радянського Союзу, зокрема, польські громади у них, але не тільки. Отець бачив різні війни, конфлікти, дуже складні ситуації. Від початку війни у 2014 році команда «Допомога церкві на Сході» відвідує майже всю Україну. А за останні два роки ця допомога є особливо інтенсивною.
В ефірі Польського радіо для України отець Лєшек Крижа — директор команди «Допомога церкві на Сході» при Конференції єпископату Польщі — розповів про актуальні аспекти допомоги, яку надають у різних регіонах України, а також про виїзд, що відбувся за останній час:
— За час повномасштабної війни це був вже 22-й виїзд до України. Цього разу ми відправилися аж до Запоріжжя, щоб там передати гуманітарну допомогу. У Запоріжжі дуже активно працюють брати альбертинці, які чотири рази на тиждень при Кафедральній парафії роздають продукти харчування. Я мав нагоду два чи навіть три дні брати участь у цій роздачі їжі. Уявімо собі, ранковий час і величезну чергу. Коли я перший раз поглянув крізь вікно, то не міг повірити, що це взагалі можливо. Виявилося, що у цій черзі очікувало 1500, може 1600 осіб. Вони чекали на те, аби взяти трохи їжі. І ми почали роздавати. Спочатку підходили старші особи, неповносправні, дуже багато таких осіб, пізніше — жінки з дітьми, чоловіки. Це було справді близько 1500 осіб. Ми роздавали хліб, консерви. Для мене це був неймовірний досвід: не лише вигляд цих людей, які стояли у черзі, але також і розмови з ними. Багато з них говорило про те, що вони не звідти, що вони — внутрішні біженці, що вони змушені були виїхати зі своїх домівок, залишити абсолютно все. Не раз казали, що взагалі вже нічого не залишилося. І тому вони зараз тут, де вони є, і тому стоять у цій черзі по шматочок хліба. Але також це були розмови про те, якою є їхня теперішня ситуація. Думаю, що вони були дуже цінні. Адже багато з них, а власне — більшість, з великою вдячністю з нами розмовляла. І для мене як для священника було неймовірно те, що більшість тих людей казали: «Хай Бог вам за це віддячить», «Хай Господь вас охороняє»… Тож це справді були неймовірні, цінні розмови. І ще одна справа, про яку тут слід згадати, а саме брати альбертинці там, у Запоріжжі, відкрили пекарню у своєму осередку і у ній щодня вони випікають понад 1000 хлібин. І цей хліб розвозять у різні місця, де люди цього потребують. Для мене це була неймовірна поїздка, неймовірний досвід там, на місці. Тим більше, що це розповсюдження допомоги, зустрічі переривалося сигналами повітряної тривоги, тож це також був додатковий елемент, додаткове пережиття, неймовірний досвід і розуміння, що ці люди повинні саме у такій реальності жити не один, не два дні, не тиждень, а вже понад два роки. Тож для мене це незвичайний досвід.
14:15 U 20 03 LESZEK KRYŻA.mp3 В ефірі Польського радіо для України отець Лєшек Крижа — директор команди «Допомога церкві на Сході» при Конференції єпископату Польщі — розповів про актуальні аспекти допомоги, яку надають у різних регіонах України, а також про виїзд, що відбувся за останній час
Ви згадали про те, що ваша діяльність змінилася. А мені цікаво, як змінилися ці потреби. Чи взагалі можна говорити про якісь зміни? Чи постійно з’являються нові потреби? Який це має вигляд?
— Так, ця допомога проходить певний розвиток. Так справді є. Ми всі пам’ятаємо (радіослухачі також про це пам’ятають), коли на початку було дуже багато такої спонтанності, відкритості, коли ніхто не зважав на те, скільки і де треба допомагати. Треба допомогти — допомагаємо. Зараз ця ситуація точно має інший вигляд. По-перше, так, як всі кажуть в Україні, цієї допомоги вже менше. І я це, звісно, розумію. Минуло два роки, і ми маємо право втомитися від цього всього. Але зараз допомога, яка туди потрапляє, має вимір більш цільовий, вона є більш обдуманою. Це допомога, що заспокоює дуже конкретні, реальні потреби у певних місцях. І ось такий приклад: брати альбертинці, які печуть хліб у Запоріжжі. Їм потрібне борошно. Тож ми стараємося зробити все, аби це їм привезти. Ми отримуємо інформацію, що десь там потрібні консерви, багато людей очікують в черзі, тож треба прислати консерви, і ми це робимо. Навіть більше — ми стараємося зробити все можливе для того, аби також поїхати у ці місця і побачити безпосередньо, як цю допомогу роздають, до кого вона потрапляє і так далі. Тож це справді більш обдумана допомога, допомога, що спрямована у конкретні місця. Думаю, що це щось дуже цінне. Це справді своєрідний розвиток допомоги. Цей масовий здвиг, мабуть, уже завершився. І, як я казав раніше, я це розумію. Ми маємо на це право, тим більше, що у світі є дуже багато неспокійних місць, де є нужденні. Наприклад, африканські країни. Там люди голодують, там є дуже багато потреб. Тож все це можна зрозуміти. Тому конкретна допомога у різній формі — дуже цінна і дуже потрібна, бо вона потрапляє туди, де треба.
Чи допомогу також розвозите, особливо продукти харчування? Тут мені йдеться про невеликі населені пункти, села, де ще залишаються люди. Їх там може бути дуже мало, це можуть бути поодинокі люди, але чи ви знаєте про такі випадки, конкретно у Запорізькій області?
— Звичайно. Дякую, що Ви порушили цю тему. Це дуже важливо. Так, я би хотів сказати всім слухачам і заспокоїти їх, що допомога, яку туди скеровують, справді потрапляє туди, куди треба. Я — свідок цього. Я мав нагоду їздити з тими людьми, що їздили по маленьких селах, і розвозили допомогу до тих осіб, що просто не могли вийти з дому. Це могло бути через обстріл, або через відстань, через хворобу, тому треба було туди завезти допомогу. Я був у селі за Запоріжжям, це було на території, що раніше сильно обстрілювалася. Там залишилося дуже мало людей. Але ми поїхали туди із продуктами харчування, щоб тих, які там ще залишаються, віднайти і підтримати. Отці салетини у Запоріжжі також займаються доброчинністю безпосередньо у своєму осередку, але теж мають список осіб, що живуть на території Запорізької області, до яких також їздять з допомогою. Ці люди не приїдуть самі, не стоятимуть у черзі, фізично вони цього не можуть зробити. Часто це самотні особи, хворі, тож отці відповідно до цього списку принаймні раз на тиждень заносять їм допомогу, щоб вони мали консерви, трохи хліба, кашу і так далі. Це дуже цінна справа. Також у це все заангажовано дуже багато волонтерів. Але так справді є. І не тільки там, у Запорізькій області.
Коли я був у Херсоні, а там я був декілька разів, то навіть особисто ми їздили у села, розташовані на території, що була підтоплена внаслідок підірвання дамби у Каховці. Ця територія була затоплена. Але люди через певний час почали вертатися у ці села. Вони навіть не мали питної води, незважаючи на те, що живуть біля річки. Вода, що підтопила ці будинки, сягала другого поверху. Уявіть собі, люди втратили абсолютно все, все забрала вода, зокрема корови, свині. Але люди почали повертатися у ці села. І треба було їм підвозити воду, хліб, вони почали ці села повертати до життя. Таких прикладів є дуже багато. І я сподіваюся, що так буде далі. Також хочу додати, що серед тих, до яких приїздять із допомогою, десь у маленьких селах, серед тих старших, часто хворих самотніх людей, є багато людей із польським корінням. Для мене це також додаткова радість, коли хтось, наприклад, каже: «Моя бабуся, дідусь були поляками». Вони це кажуть із наголосом, що вони дуже вдячні за те, що хтось із Польщі до них прибув і що ця передача з Польщі до них потрапила. Тож такі речі також є.
Це дуже далека дорога — з Варшави аж до Запоріжжя чи до Херсона. Розкажіть, будь ласка, їдучи Україною, що Ви бачите, що звертає увагу, який все це має вигляд? Якою є ця країна на початку вже третього року повномасштабної війни росії проти України?
— Так, справді. Це вже третій рік почався. Щодо мого досвіду, то, думаю, що він дуже цікавий. Коли я в’їжджаю на територію України, до першого ліпшого міста, особливо поблизу Польщі, то може скластися враження, що ніякої війни нема. Усі магазини відчинені, торгові центри гарно освітлені, люди ходять по вулиці, також є такі, що сидять у ресторані, які їдять смачну піцу. І здається, про що взагалі мова, про яку війну? Але за мить чутно сигнал повітряної тривоги, і тоді людина розуміє, що так, що властиво нема такого місця, про яке ми б могли сказати, що у ньому спокійно і безпечно, що тут можна жити. Такого місця нема. Хоча, якщо ми подивимось на карту, то, мабуть, такі місця ми знайдемо, яких не торкнулася війна, але так насправді, то цей сигнал звучить абсолютно всюди. Тож це одне спостереження. Інша справа — видно, що все це трохи змінюється. Колись, коли ми на початку їздили в Україну, то було більше блок-постів, там нас зупиняли, перевіряли, запитували, куди ми їдемо, також нам показували дорогу, куди слід їхати, чи яких доріг краще уникати. Зараз блок-постів значно менше, а у деяких містах їх майже немає. Це також цікавий симптом, що там відбувається. І останнє — ситуація серед людей. Це така моя нова рефлексія. Коли я два роки тому їздив в Україну, то в людях було багато надії, багато надії, що окрилювала, що додавала сили. Вони часто повторювали: ми витримаємо, переможемо, якщо ви нам трохи допоможете, не залишите нас, то ми все зможемо. А зараз цей останній виїзд (не можу сказати так категорично песимістично) — помітною є така невелика тріщина в цій надії. Все більше людей трохи починають здаватися, є такі, які махають рукою на це все. Думаю, що це дуже небезпечно. І тут криється наша велика роль, щоб через такі поїздки цих людей підтримувати у їхній надії. І сьогодні це дуже важливо і дуже потрібно. Я боюся, аби не дійшло до ситуації, коли ця надія цілком зламається. А тоді наслідки цього можуть бути справді дуже великі і складні. Тому і для цього ми також туди їздимо, щоб з цими людьми побути, поговорити, щоб показати, що ми з ними у цій біді, незважаючи на те, що є різні ситуації на кордоні, що є різна напруга. Ми це все розуміємо, хвилюємось за це. Ми дуже хочемо, щоб всі ці питання вирішилися позитивно і я сподіваюся, що так буде. Але в Україну ми їздимо також і тому, щоб, незважаючи на все це, дати цим людям надію, що вони не самі.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль