«Тіло» Бачинського

Філософський фейлетон Антона Марчинського

Одисей і Поліфем

Foto: Illustration from Schwab, Gustav: “Sagen des Klassischen Altertums” (1882) - public domain

1962 року семіолог Роман Якобсон та антрополог Клод Леві-Строc видали свій спільний структурологічний аналіз сонету «Коти» («Les Chats») Шарля Бодлера. Ця коротка стаття позначила одну з найважливіших віх у мовознавстві та літературознавстві, у теорії перекладу та інтерпретації, у мисленні культури та філософії як такій, стаючи одним з вінців структуралізму – аж ніяк не нового для гуманітарних наук Заходу явища.

Можна сказати, що спокуса, яку Якобсон та Леві-Строc виразили і якій піддалися у «"Котах" Шарля Бодлера», спокуса побачити неявне, приховане, порахувати його, піддати обліку і виставити голе, розчленоване й відкрите в своїй найпотаємнішій суті – також як же стара – зводила і їх, і їхніх наступників, котрі взяли на свої штандарти всеосяжний деконструктивізм.

Йшлося, отже, про те, щоб не лише прочитати вірша і виявити всі сенси, які прагнув закласти у них поет. Ба більше, така інтерпретація покликана була відкрити поклади, про які автор міг навіть не підозрювати.

Отже Якобсон і Леві-Строс рахують рядки, склади, закінчення, креслять схеми і виводять формули, неначе нові алхіміки дистилюють суміш, розчин, що складається з тексту і всього того, що прямо ані сказати, ані написати; намагаються отримати його квінтесенцію. Шукають «як» вірша, аби вже через нього сягнути до його «що». Доводять його в своїй деконструкції до стану розсипаної на підлозі мозаїки, аби вилускати з неї новий цілком, здавалось би, проте питомий – відповідно до задуму інтерпретаторів – образ.

Безперечно, у своїй спробі інтерпретації поезії вони не самотні. Інтерпретують до них, інтерпретують і після. Двома роками раніше за цю статтю виходить opus magnum Ганса-Ґеорґа Ґадамера, присвячений філософській герменевтиці. А та, своєю чергою, виростає з онтологічної герменевтики Мартіна Гайдеґґера та його інтерпретацій, зокрема, поезії Гельдерліна, Шиллера та Новаліса. Тут вже інший підхід: вловити динаміку, вхопити так звану онтологічну різницю, те, чого також ніяк не висловити напряму, хоча сенси, укриті в словах і їхніх комбінаціях, невпинно про це натякають. Всі ці алюзії, затаєні у конфігураціях вірша, в його «як», та у неявних етимологіях вжитих у ньому слів, у начебто його «що», покликані, однак, поза «як» і «що» із завзяттям та скандалом Читача-Інтерпретатора-Автора виводити. Рушити від теми, сенсу убік самої їхньої події. Без запоруки, що можна буде так хоч якогось проміжного пункту на такому шляху досягти. Досягнення остаточної мети маршруту тут гарантовано неможливе. Проте, звісно, така інтерпретація теж має амбіції викривати неявне, потаємне – найбільш неявне і потаємне, що явиться у мить найбільш таємничої події – занурення в поезію у мить її читання.

Ще як постструктураліст та заразом наслідувач онтології Гайдеґґера, певною мірою обидві ці стратегії об’єднує в своїх інтерпретаціях, зокрема, Жак Дерріда, звертаючи також, як і його попередники, увагу на міжмовні транспозиції – щілини, крізь які у текстах оте найбільш потаємне пробивається. Притому, інтерпретація та реінтерпретація виявляється тут катарсис, κάθαρσις – наглою та подекуди неприйнятною подією. Часом навіть для автора, якщо він з нею стикається.

Саме це днями спало мені на думку після прочитання вірша Кшиштофа Каміля Бачинського «Ciało» («Тіло»), написаного ним у віці 20 років, за неповні три роки до загибелі у Варшавському повстанні. Цей вірш, написаний у розпал війни, як здається, розповідає саме про неї. Про її злочини. Та натякає на невиправність, грішність тіла. Говорить, можливо, про ваду, брак, пустку, щілину, що належать до самої його суті. Але чи так є насправді?

Czyny kalekie zmienione w rzeczy

rosną milczeniem pod niebem płaskiem,

które zgaszone jest trupim blaskiem

pod nim stygnącej sprawy człowieczej.

 

Czyny, spomiędzy których nikt  jasny,

bo nieświadome za sobą wloką

ruchy straszliwe martwej powłoki

w strumieniu światła mijanej gwiazdy,

z których najmniejszy ciągnie za sobą

ziemię jak krzywdy dojrzałej owoc.

 

A w uciszonym nagłym namysłem

jest jak huczenie rzeki upiorów,

na której płynąc jest, jakby wszystkie

czyny spadały przezeń toporem.

 

I milczy w grozie, gdy ciało z niemi

ślepe za zbrodnią idzie po ziemi.

 

Отже, я також піддався спокусі інтерпретації, від згадки про яку почав. Природно, дозволив собі на думку про те, що у цій поезій пробивається щось, чого у ній не можна було б вичитати, бо цього просто не можна сказати мовою, у якій вона народилася. Здавалося б, що цей вірш просто не міг бути написаний польською, адже в ній бракує тієї пари слів, необхідних, аби виразити те, про що у ньому може йтися. Однак, крізь цей брак – неважливо, чи свідомо – Бачинський виходить поза «що» цих слів, вивертаючи перед нами назовні їхнє «як».

Що це за слова? Українською їх представити просто: «тіло» і «плоть». Вони мають відповідники у багатьох інших європейських мовах, починаючи з грецької: «soma» та «sarx», де перше означає якусь невловиму динамічну єдність, цілісність, а друге – минущу і чуттєву оболонку. Отже, у польській такого розрізнення немає. Обидва явища тут означаються одним словом «ciało», що може призводити до вельми суттєвих непорозумінь, коли б, скажімо, ми намагалися видобути християнську теологію тілесності з польських перекладів новозаповітних текстів, або ж, не відходячи від духу і літери оригіналів, перекладати присвячені тілесності тексти Едмунда Гуссерля чи Моріса Мерло-Понті (безперечно, такі польські видання існують, проте праця над ними вимагала від перекладачів неабиякої винахідливості).

Отже, польське слово «ciało» затьмарює і динаміку, оскільки воно зливається в єдине з трупною нерухомістю плоті; замулює присутню в тілесності діалектику руху і наслідку. Проте несподіваність і парадоксальність вірша Бачинського власне й полягає в тому, що він цю діалектику експонує, вона вирує там саме завдяки неможливості достеменного висловлення. Зрештою, «ciało», «trup», «powłoka» («оболонка») хоч і з’являються у вірші, вони неначе орнаментальні. Автор їх неначе замовчує, насамперед експонуючи дії, рухи, та їхні наслідки. І саме тому ця поезія виявляється настільки вкорінена у польській мові, що її, мабуть, не перекласти на жодну іншу.

Як бо перекласти, наприклад на українську, коли ви вже маєте потрібні слова? Як перекласти той брак? Оту невловимість? Жагу? Потребу, коли у вас того, що треба – тіла і плоті – вдосталь? Як показати ясність відсутності?

Czyny, spomiędzy których nikt  jasny

Здається, що пишучи польською, Бачинський, як і поети інших мов, сягає далі і глибше, ніж здається – поза всілякі словники. І так виявляється, що його «nikt jasny» – це ніхто або Ніхто (з великої літери). Οὐ τίς, οὖτις, οὐδείς, Odys, Одиссей, що назвався перед Поліфемом «Ніким», сховався перед циклопом за власним іменем неначе за щитом, зберігаючи цілісність власного тіла і тіл своїх супутників. Красномовно промовчав власну суть перед надмірною присутністю потвори, чиє ім’я, Поліфем, українською можна перекласти як «велемовний».

Антон Марчинський