Українська Служба

Страх і очікування майбутнього

12.11.2022 17:53
Філософський фейлетон Антона Марчинського
Аудіо
  • Страх і очікування мйбутнього. Філософський фейлетон Антона Марчинського
Ілюстраційне фотоpxhere.com - CC0 Domena publiczna

Важко знайти настільки ж універсальний, а отже й відомий без винятку кожній людині, притому й так само тваринний стан, як страх. Він супроводжує нас від перших наших тижнів, та, отже, виникає задовго до того, як ми стаємо свідомими істотами і намагаємося його як відчуття і стан називати. Перш ніж коли ми із ним, подеколи як із ворогом, що вже має ім’я, починаємо боротися. Факт, що він передує мові, передує, безперечно, свідомості, добре, зрештою, свідчить про те, що люди не мають на страх монополії. Як свідчить і про те, що набратися страху можна й тоді, коли він відбирає нам мову, а значить, позбавляє можливості чітко описати, здефінювати навіть те, що нас лякає. Змушує до втечі світ за очі, навіть не обертаючись і не вглядаючись у свою причину (недарма, зрештою, fobos у словниках давньогрецької мови як перше значення має саме таку панічну втечу, а лише потім там ідуть сам страх, острах та непевність).

Невизначеність, непевність супроводжує відчуття страху завжди. Або інакше: те, чого боїмося, тим страшніше, чим більш воно нечітке, чим більш сховане у темному кутку, завулку, у невизначених перспективах, у непевному майбутньому.

Ця невизначеність може стосуватися як універсальної, фундаментальної і подекуди абстрактної ситуації, так і нагального досвіду. Перший тип страху можна було б тому назвати метафізичним, другий — конкретним. Що, безперечно, зумовлює обмеженість невизначеності останнього, а та — можливість усунення його джерела. Данський філософ Серен К’єркегор виразно їх розділяє. Конкретний і нагальний страх, Frygt, можна вилікувати, варто із ним боротися. Боротьба із другим, Angest, є безглуздою та самовбивчою для людини. Angest бо, або споріднене із ним німецьке поняття Angst, що є страхом перед кінцем власного існування, переживанням ницості в ньому, становить для цього існування абсолютне джерело, підґрунтя та заразом визначає його межі. Такий страх є тим, що буквально надає йому дефініцію, себто окреслює його скінчений контур та одночасно повідомляє, що за цими безпечними обрисами криється щось ще — щось таємниче та, відповідно, небезпечне (небезпечне, принаймні, для теперішньої ідентичності того, хто або що боїться). І той, і другий тип страху може входити у взаємодію зі свідомістю, та існує, безперечно… або ж інакше: та натякає, безперечно, на те, що щось існує поза нею.

Натякає, бо коли б вказував оте щось виразно, то робив би його власністю свідомості, її предметом, іменем, яким вона жонглюватиме, чимось. А хіба ж це можливо із таємницею? Як це вчинити із ницістю, із цілковитим ніщо?

Страх, отже, натякає і попереджає. І в цьому проявляється його позитивна, вельми корисна функція, інтерпретація якої можлива навіть поза всіляким метафізичним контекстом. Адже й на рівні інстинктів, безумовних та умовних рефлексів страх вимальовує межі ареалу, в якому істота може безпечно функціонувати та розмножуватися. У цьому сенсі він виконує функцію, схожу із тією, яку сповнює біль. Це сигнальний механізм, боротьба із яким виявляється безглуздою.

Біль, однак, спроможний значно ефективніше відохотити нас від того, про що сигналізує. Страх, натомість, або ж його найрадикальніша та найменш чітка форма — жах, навпаки — приваблює, заохочує та захоплює. Fascinans et tremendum — вони завжди йдуть у парі.

І, на відміну від болю, що прив’язаний до теперішнього і минулого, і чиє джерело можна визначити відносно чітко, страх, виходячи, звісно, з нашого тут і тепер, звернений у непевне майбутнє: він завжди чекає на те, що надходить, суне на нього, що ще не завдало йому справжнього болю чи не ввело його в екстазі у стан неподільного захоплення.

Це єдина стала структура у ньому, вона, однак, присутня тут завжди. Страх визначає наші межі й негайно їх долає, демонструючи, що свідомості не під силу навіть збагнути того, чого він може стосуватися. І виявляється, що саме це в страху нас лякає найбільше — отой безкрай.

Та, більше того, виявляється, що саме це нас теж захоплює, а отже й пробуджує в наших серцях — і значно меншою мірою в розумі — надію. Себто стан чи відчуття, що також, — як казав Поль Рікер, — вагітне майбутнім, непевне і звабливе.

В цьому страх і надія мають схожу структуру, виявляються двома боками тієї самої медалі, братом і сестрою.

Та про це піде мова у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

Побач більше на цю тему: філософія

Війна - парадокс - мова

27.08.2022 18:39
Філософський фейлетон Антона Марчинського

(Не)описане ніщо

10.09.2022 17:51
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: неможлива мова

17.09.2022 19:25
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна та стара метафізика

24.09.2022 17:15
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: неможливе мовчання

01.10.2022 17:05
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: банальність мовчання

08.10.2022 17:48
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: біографія і мислення

15.10.2022 18:49
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна: одне непросте слово

31.10.2022 18:01
Філософський фейлетон Антона Марчинського

Війна, фашизм, мовчання та метаполітика

05.11.2022 18:38
Філософський фейлетон Антона Марчинського