Днями у Яґеллонському університеті у Кракові відбулася конференція, присвячена «Присутності страху». Учасники зверталися до багатьох аспектів цього поняття, як і до контекстів, в яких воно у всіх своїх вимірах з’являлося. Це був і страх у літературі, і страх, присутній у сучасному суспільстві, зокрема пов’язаний зі змінами клімату. Але насамперед йшлося про страх, представлений з перспективи філософії. Отже, немає чого дивуватися, що третина доповідей так чи інакше торкалася опису цього явища, представленого Мартіном Гайдеґґером у його першому програмному тексті «Буття і час», завершеному 1927 року. Хтось переповідав сказане німецьким філософом, хтось співставляв його із Геґелем чи К’єркеґором, наприклад, хтось із ним полемізував та пропонував власні доповнення чи альтернативи.
Нерідко мова про страх, зокрема, була продовженням розмови, що тривала із колегами вже раніше, та, зрештою, що відбувалася в самій філософії ще до народження кожного з нас.
Так це було й у моєму випадку, коли я особисто, у зв’язку з цим виступом та із самою темою, мав серйозний клопіт. Цей клопіт, проблема, складається з багатьох аспектів, тож я згадав і згадаю тут лише про декотрі з них. Про той, зокрема, що в теперішній ситуації важко було собі дозволити на цілковито теоретичний, академічний, а отже й великою мірою незаангажований текст про страх з нейтральних позицій. Це була б не лише недозволена розкіш, але й викривлення дійсності. На полях цього можу сказати, що останній насправді академічний текст, який мені довелося написати, був полемічним почасти голосом, адресованим краківському філософові Лукашеві Колочекові у справі його книжки Нове введення до метафізики. Це було в середині лютого. Відтоді багато що змінилося. Жодного іншого тексту такого роду, попри плани, мені відтоді не вдалося написати. А причиною цього був, власне, страх. Страх абсолютно реальний, який переживав я, і який цього року невідступно супроводжував багатьох людей. Страх, що став особливо виразним через війну. Проте не маю певності, що саме нею він був спричинений. Страх не деструктивний. Страх, що давав можливість здобувати щось нове, йти далі.
І, власне, аби його не замовчати, довелося від академічної конвенції відмовитися. Цікавим і знаменним тут, зрештою, виявився факт, що зараз у Кракові почасти, однак, говорячи про страх, я мав змогу повернутися до розмови із доктором Колочеком про метафізику, адже наші виступи були поруч. А говорили ми, як про К’єркеґора, так і про Гайдеґґера, а також про неоднозначність поняття страху в обох.
Тут варто було б сказати, що це загалом одне з найменш однозначних понять. Відомо, що кожен може боятися по-своєму. Але, якщо навіть відкласти справу особистої інтерпретації страху на бік, то це поняття може розкладатися на омоніми, себто на різні поняття, що звучали б однаково, навіть, наприклад, у випадку двох настільки близьких мов, як українська і польська, та мали б різні значення. Можливо, це зумовлено різною історією, різним тлом, ґрунтом, у якому український ‘страх’ та польський ‘strach’ вкорінилися. Необхідно однак зазначити, що цей український іменник, маючи як конкретне, так і вельми загальне значення, відповідаючи, часом, своєму польському фонетичному відповідникові, мав би в інших, і, можливо, частіших випадках перекладатися як ‘lęk’. А ‘lęk’, натомість, як жах перед невідомим, перед пусткою, зокрема й безоднею, що може критися в душі кожного з нас, та перед власною скінченністю, попри етимологічну близькість, радше становив би опозицію українського ‘переляку’ як стану, викликаного конкретною причиною. Страх бо страху не може рівнятися не лише з огляду на носія, але й через причину. Часом вона конкретна, але у найважливішому – непевна, невловима і незбагненна.
Саме про це була мова в одному з попередніх фейлетонів у цьому циклі, коли я наводив пропозиції К’єркеґора щодо двох типів страху: Перший тип страху, Angest, можна було б у нього назвати метафізичним, другий, Frygt, — конкретним.
Складно вести мову про безпосередній вплив одного на друге, але не можна не заперечити зв’язку етимологічного отого данського поняття Angest із німецьким Angst, що з’являється, зокрема, у Гайдеґґера. Хтось це перекладає, як жах. Хоча, здається, більш адекватною до оригіналу є, однак, польська пропозиція: trwoga, непокій. Адже з неї виростає згодом турбота, Sorge. А протистоїть їй страх більш конкретний, хоч суттєво від неї не відмінний: Furcht.[1]
Німецький філософ радше не веде мови про різні типи страху, лише про різні, - як висловлюється, - точки зору, перспективи щодо нього: про «перед чим» страху, про лякання і про «про що» страху[2]. Перше, тобто «перед чим» страху, «завжди є чимось, що зустрічається всередині світу», воно страшне, може бути шкідливе, воно наближається, «та з’являється у сфері близькості» та, - констатує філософ, - «може нас торкнутися, але не мусить». Друге, лякання, дозволяє надійти страшному, а заразом є «сплячою можливістю» нашого розташування у світі. Без страху ми не в змозі вести мови ані про своє просторове, ані про своє часове положення. І, врешті, коли він веде мову про третю представлену собою перспективу, про «про що» страху, то тут варто згадати про те, що той, хто боїться, відкриває завдяки страху себе самого як того, хто боїться (sich fürchten). Він так виявляє, що існує. Страх, отже, виявляється, - у дуже великому спрощенні, - умовою самосвідомості кожного з нас.
А також, у ще більшому спрощенні, одна лише констатація: непокій, тривога, що на цьому ґрунтується, змушує нас або тікати від себе у світ, або ж дозволяє відкривати свою відмінність, окремішність від нього. Є отже свідоме свого існування суще, перед обличчям небезпеки, яка до нього наближається з боку світу, суще, що коливається завдяки цьому між двома полюсами: між собою та, власне, світом. У моєму випадку таке коливання, як страх про інших, як те, що Гайдеґґер називав «Das Fürchten für»[3], стосувалося, звісно, моїх близьких. Тих, котрі перебували тут у Польщі, у відносній безпеці, як теж і тих, котрі надалі залишаються в Україні: хтось під обстрілами, хтось ближче чи далі від лінії фронту, або навіть у окупації. Але отаке Гайдеґґерове лякання, «Das Fürchten um»[4], не стосувалося страху про власне буття, скажімо, у ситуації, коли існувала безпосередня загроза, воєнна загроза. Тільки стосувалася чогось найважливішого для мене особисто, що може зазнати змін, переоцінки цінностей тощо.
Чимось таким для мене, власне, є згадане на початку академічне, теоретичне філософування, важливе для мене раніше, і переоцінка цінностей, що проходять крізь сито кризи у моєму розумінні тепер. У цьому сенсі, однак, це і надалі є лякання, страх про себе самого.
Але це вже нюанси.
Так чи інакше, всі ми маємо проходити через досвід таких чи інших, у загальному розумінні цього слова, аспектів страху. Проте виникає питання: чи отой список, запропонований Гайдеґґером і, можливо, іншими філософами, і тут наведений мною, є повним списком? Чи він становить необхідний мінімум для опису нашого «тут от» перебування, відкритості, а також втечі від себе, і врешті падіння у світ, як він каже? А якщо цей список неповний, неповний для того, аби представити наше розташування, як це називав Гайдеґґер, то чого бракує? І до чого, можливо, ця нестача, цей брак в змозі призвести?
Я питаю про всі можливі форми страху, всі можливі форми досвіду, які ми об’єднуємо під цим одним іменем. І здається, що, однак, вони не всі були наведені у цьому тексті, у цьому міркуванні, у цій розмові.
Та про те, чого бракує, я розповім за тиждень.
Антон Марчинський
[1] SuZ, §40.
[2] SuZ, §30.
[3] SuZ, §30.
[4] SuZ, §30.