У Римі завершився 50-ий EBU Audio Storytelling Festival (раніше — IFC — International Feature Conference). Це — конференція радіорепортажистів, що незмінно відбувається у різних країнах світу впродовж 50-ти років і збирає тих, хто займається аудіо і поясненням світу через аудіознаряддя. Цьогоріч конференція дещо змінила свій формат, а саме було додано таку форму як радіотеатр. Це, на думку радіорепортажістів, суттєво змінює розуміння таких зустрічей і дискусію про аудіо загалом.
Польська традиція радіорепортажу є доволі давньою, завжди існувало дві школи — краківська та варшавська, які передусім вирізняються підходом у творенні радіорепортажу, використанням художніх засобів, нарації.
Участь польських репортажистів у цій конференції щороку є важливою, фактично щоразу також представлено якусь польську передачу. Цього року це був спільний репортаж Александри Садокєрської і Аліції Пєтручук з Польського Радіо Білосток.
Формат конференції передбачає слухання програм, обговорення, також у ній є майстер-класи, лекції на тему аудіо. За словами однієї із найвидатніших радіорепортажисток нашого часу, лауреатки багатьох міжнародних нагород Катажини Міхаляк з Польського радіо Люблін, яка також була відповідальною за організацію такої конференції у Любліні у 2015 році, є зустріч та інтелектуальний обмін між авторами документалістики та радіоп’єс.
— Те, що до цих дискусій також включена фікція, тобто радіотеатр, — це новинка у 50-літній історії конференції. Побачимо, чи це буде плюсом. Щиро кажучи, щодо цього я маю певні сумніви. Та все ж найважливішою є зустріч, взаємне натхнення, обговорення важливих питань у світі медіа, що змінюються, коли ми маємо справу зі штучним інтелектом і це справді може бути знаряддям, яке, і є вже такі побоювання, домінуватиме у процесі продукції. Думаю, що у радіотеатрі і у всьому, що з цим пов’язане, там, де ми маємо справу із вигаданим змістом, з креацією на кожному етапі роботи, цей штучний інтелект є великою загрозою для автора. Сьогодні можна створити абсолютно все за допомогою штучного інтелекту. Але щодо документалістики, що опирається на правді — правді зустрічі з героєм, правді голосу, звучанні цього голосу, особисто я не бачу тут місця для штучного інтелекту. Навпаки, я вважаю, що це було б взагалі дуже великою загрозою, аби це вводити до аудіо. Я думаю, що це — переломний момент. Під час конференції багато говорилося про досить традиційне мислення. Ми всі погоджуємося щодо того, щоб історія тримала в напрузі, щоб з кожною хвилиною у голові слухача зміцнювалася цікавість. Ми всі згідні щодо того, що дуже важливо мати хорошого героя, виразного, який вестиме нас у цій історії. Ми також згідні щодо того, що в аудіоісторії дуже важливими є емоції, зворушення, часто — таємниця, тож це залишається незмінним. А те, що, на мою думку, змінюється, то це пропорції, коли йдеться про використання голосу оповідача, автора та голосу справжнього героя. Колись репортажі, радіодокументальні програми передусім складалися з голосів наших героїв. А сьогодні я бачу таку тенденцію, коли оповідач домінує. У дуже багатьох програмах тим голосом, який ми найчастіше чуємо, у найбільших пропорціях є голос самого автора. І це, на мою думку, тривожно, адже не у цьому полягає репортаж.
Що вносять такі конференції до локальних шкіл радіорепортажу?
— Думаю, що передусім це нагода для того, аби показати традицію даної країни. Наприклад, на цій конференції Італійське радіо презентувало свої найважливіші репортажі, звісно, це були фрагменти, аби показати майже 70-літню традицію творення репортажу. Звісно ж, ми не знаємо класиків Італійського радіо, нам невідомі ці прізвища. Ми не знаємо способів мислення про документалістику. І під час цієї презентації ми мали нагоду це все пізнати, усвідомлюючи, що справді за останні роки Італійське радіо здобуває міжнародні нагороди і має дуже цікаві пропозиції для нас. Також італійці показали, що для них найважливішим є цей журналістський підхід, а не мистецький. Вони також визнали, що не уявляють собі, наприклад, автобіографічного репортажу, тобто, коли автор розповідає про себе чи про своїх близьких, що також є дуже виразним трендом у аудіодокументалістиці сьогодні. Тож, думаю, що організація конференції певною країною — це нагода, аби показати себе, і це справді дієво.
Відео, присвячене 50-літній історії зустрічі з репортажистами зі всього світу
Слово, що є у назві тепер уже фестивалю, тобто «storytelling», є досить широким поняттям. І сьогодні воно також вживається надмірним чином. Чи це поняття тепер також буде стосуватися і аудіорепортажу?
— Все вказує на те, що так справді буде. Сьогодні є тенденція написання історії вже перед самим записом. Популярними є аудіосеріали. Такий серіал спочатку треба вигадати і написати на папері, тобто певним чином передбачити те, що відбуватиметься. Або ж журналіст дізнається про якусь історію, планує її, розписує її собі на декілька серій і лише згодом виходить до героїв, аби дозаписувати якісь елементи, що відбуваються у звичному звуковому середовищі. Мене особисто це дуже непокоїть, що це починає домінувати. Але також ця конференція показала авторів, і то досить молодих, наприклад, тут я маю на увазі литовську програму про coming out, чи німецьку програму молодої авторки на таку ж тематику… Все ці програми опираються на дуже тісному контакті з героєм, це такий дуже інтимний контакт. Є надія, що особи, які на щодень слухають голос, використовують аудіо, звук, матимуть природню потребу, щоб цей голос героя нести далі, а не здомінувати його собою.
Що зміниться, а що точно не зміниться у трактуванні і підході до аудіоматеріалу? Розповідає учасниця конференції, координаторка стипендіальної програми для репортажистів Åke Blomström Masterclass, керівниця редакції репортажу Польського радіо Люблін Аґнєшка Чижевська-Жакме.
— Думаю, що не зміниться передусім те, що людям потрібна розповідь. Це така внутрішня потреба, що є з нами відтоді, відколи людство навчилося говорити, комунікувати і думати абстрактно. Ми потребуємо того, аби пояснювати світ і розуміти його. Його ми не зрозуміємо і не пояснимо, якщо про нього не розкажемо, не знайдемо назви, не знайдемо способу на те, щоб зрозуміти, що у всьому цьому є якийсь порядок. Розповідь впорядковує нам світ. Адже розповідь завжди піддається якійсь драматургії, розвиткові подій, і навіть, коли нема якоїсь виразної і щасливої кінцівки, ця розповідь чомусь навчає про життя. Тому це ніколи не зміниться. Але змінюються і зміняться способи розповіді. Я почну від того способу, який не всім до вподоби. Надходить значна подкастизація аудіо. Тобто у зв’язку з тим, що кожен може купити собі якусь техніку для запису, записати будь-що і кинути в інтернет (це як поганий гріш, що витісняє добрий), то в певному моменті виявляється, що ці стандарти знижуються. Вже ніхто не очікує від тебе хорошого звуку, численних сцен, великої кількості героїв. Через цих подкастерів і ютуберів, наша публіка звикла до того, що достатньо сісти перед мікрофоном і щось сказати. І це — дуже небезпечна тенденція, з якою ми тут на цій конференції боремося, хоча може краще сказати стараємося змінити у такому сенсі, щоб показати, що світ аудіо — настільки багатий, що нема сенсу зачинятися в кухні, спальні чи студії і говорити до мікрофону. Є сенс вийти з цим мікрофоном у світ, побачити, наскільки він різноманітний, почути його різноманіття, і також подумати про те, як впорядкованим способом про нього розповісти.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль
