У радіожурналі «Витоки» пізнаємо оравську музичну традицію. Орави — регіон на півдні Польщі, на самому кордоні зі Словаччиною. І регіон Орави поділяється на дві країни — Польщу і Словаччину. Упродовж років на цій території змінювалися кордони, країни, а з тим всім і традиція, важливою складовою якої до сьогодні є музика. Можна сказати, що у цій музиці відчувається поєднання польської, словацької і волоської традиції. Крім цього, помітний вплив музики з сусіднього Живєцького бескиду і з Підгалля.
В Ораві з польського боку сьогодні є декілька гуртів, які популяризують цю музичну спадщину. Одним із таких важливих осередків є Ліпніца Вєлька і регіональний ансамбль «Орав’яни». Ним керує скрипаль, справжній майстер своєї справи Еуґеніуш Каркошка.
До вашої уваги інтерв’ю з музикантом, записане під час 60-го Тижня бескидської культури влітку 2023 року.
- Мене звати Ґеник Каркошка. Сюди я приїхав з учнем Шимоном Ґомбарчиком. Ми — з регіонального ансамблю «Орав’яни» з Ліпніци Вєлькєй, це під Бабиною Горою, коли би хтось не знав. Це такий пункт для орієнтації. Орава — це специфічний регіон зі своєю, зовсім іншою, культурою, що відрізняється від Підгалля, Спіша, Пєнін чи Живєцього регіону або навіть Словаччини. Ми стараємось, щоб ця різноманітність у нас продовжувалася. Тому, між іншим, у нас є цей ансамбль. А у ньому ми навчаємо грати, співати, танцювати. Зі мною тут є Шимон — мій учень, це ефект цього ансамблю. Він приїхав сюди спробувати своїх сил уже в конкурсі, він вперше грає на конкурсі. Недавно грав у Буковині Татранській — вперше, а зараз, вдруге, гратиме вже в Живці. Він є тут дебютантом. Поволі він старається грати на конкурсах і пізнає це. Але він не грає для того, аби щось вигравати, він грає, так само, як і я, — для себе.
Шимоне, чому ти почав грати? Чому тебе це зацікавило?
- Я прийшов якось на репетицію і мені це сподобалось. Я прагнув навчитися і пан Ґеник привів мене до цього місця, де я є сьогодні.
- Я додам, що це — дуже скромний хлопець. Він не любить говорити, охочіше грає. Він — всесторонній, бо в ансамблі він грає, співає як соліст. Він має багато інших занять. Його все цікавить. А все, чому він навчається, у нього виходить. Він є скарбом серед своїх ровесників. Він дуже любить фольклор. Думаю, що через декілька років він буде кимось, про кого багато говоритимуть.
Пане Ґенку, ви — майстер для своєї спільноти. Ви передаєте не одному учню цю традицію. Вас знають всюди. Але хтось вам це передав? Як це було?
- Я так само, як Шимон, з цікавості, збоку слухав гру, спів від старших музикантів, між іншим, від Венґжинув. І мені це дуже подобалося і я просто спробував вчитися грати. І якось я пішов до одного пана, який добре грав першу скрипку, і він після трьох уроків зі мною сказав, що я не надаюся до гри. Мені було дуже прикро. Я подумав: «Мабуть, так і є, не кожен може і має грати». Але згодом на горизонті з’явився пан Людвік Млинарчик, про якого, думаю, не треба багато говорити. Це — видатний фольклорист і музикант. Він прийшов до нас, бо він товаришував з моїм батьком, і сказав: «Як це, Ґеник не надається до гри?». Він взяв скрипку і підтримав мене. Уявіть собі: він ходив до мене десь два місяці щодругий день через гору. Це десь п'ять кілометрів, ніч — не ніч, зима — не зима… Він допоміг мені усвідомити, що я вмію грати і надаюся до цього. Дуже добре, що він тоді з’явився, бо, мабуть, сьогодні я би не грав. І той урок дав мені усвідомлення, що я так у своїй діяльності ніколи не зроблю, так, як колись мені сказав цей пан, у якого я старався вчитися. У мене в гурті «Орав’яни», яким я займаюся, є так, що ще нікому я не відмовив і нікому не сказав, що він чи вона не надаються. Я вважаю, що кожна дитина, що відчуває це бажання, потребу грати, приходить до мене, і я працюю з такою особою. При чому, це виглядає так, що один учень схоплює швидко, а інший — вдесятеро повільніше. Але я ніколи не кажу такій дитині перестати грати, не відставляю на другий план, а займаюся з нею, щоб не було такої ситуації, як колись була в мене. Так, як я згадав, мало бракувало до того, щоб я взагалі не грав. Ефектом цього є те, що діти вірять в свої сили і потім це впливає на все життя. Адже життя — це не тільки фольклор. Але з часом дитина думає так: «Якщо я зміг навчитися грати на скрипці, а ніколи б я не міг уявити, що зможу це зробити, то у житті я можу робити різні інші речі — складніші. І якщо я зміг це зробити, то щось інше також зможу». У нашому ансамблі нас є 25 осіб. Загалом усіх — 70, а 25 вчиться грати, лише в ансамблі.
А на яких інструментах ви граєте?
- Граємо ми традиційно. Відповідно, це традиційні інструменти (притаманні регіону Орави — ред.). Але я не забороняю дітям пограти на якихось інших інструментах. Наприклад, коли ми їдемо на якийсь фестиваль, то вони з собою беруть гармонію чи якісь інші речі. Бо музика не може ранити. Але в ансамблі ми вчимося грати на скрипці, басах, на злонках, також на рогах. Наш ансамбль створено передусім з думкою про те, аби культивувати традиції наших предків. Ми хочемо, щоб це все, що було 50-80 років тому було у нас чимось природнім, щоб це продовжувалося далі. І щоб діти не сказали колись: «Ой, на цих фотографіях ми бачимо такий гарний фольклор, це така гарна музика, то чому у нас цього нема?». Ми не можемо допустити цієї помилки і не можемо цього втратити.
Пане Еуґеніушу, там, де ви живете, змінювалися кордони, держави, і це, безперечно, впливало на музику. Яким чином?
- Загалом, трохи так, це чути. Наприклад, коли приїде колектив з Рапчиць, з іншого (словацького) боку Орави, то у них відчувається словацький вплив. Так сталося, що після Другої світової війни музика почала змінюватися і почала рухатися у своєму напрямі. Ті, що були зі словацького боку, трохи під впливом Нижньої Словаччини, і це чути. А ми також трохи маємо цей вплив, це природній процес. Але в нас також є впливи з підгалянської музики, живєцької, з регіону Спіш. Людина це постійно слухає, перебуває з цим і ця музика польська звучить трохи інакше від словацької з того боку Орави. Але деякі мелодії — схожі, хоча виконання трохи відрізняється, відчуваються прикраси, які трохи відрізняються по обидва боки кордону. Десь більше грають по-словацьки, а десь — більше по-польськи.
А як це простежується у танцях?
- Схоже. Я б не хотів бути тут великим експертом, але скажу, що ми стараємося, щоб ті танці, які були колись, не змінювалися сьогодні, щоб вони виглядали більш-менш так само. Коли було створено гурт у 1974 році, то ми пізнавали цю традицію з першоджерел. Ми спілкувалися з фахівцями. Наприклад, з Анджеєм Венґжином, який був на Бабиній Горі, з Ґенком Бандиком… Вони добре пам’ятали ті часи і спочатку вони ходили на репетиції, показуючи нам, як це все повинно бути.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі
Мар’яна Кріль