Світлини з визволеного міста Буча на Київщині нещодавно шокували Україну і світ. На них зафіксовані численні злочини російських військових – катування мирного населення, насильство і вбивства. Саме у цьому населеному пункті правоохоронці зафіксували найбільшу серед міст-супутників столиці кількість загиблих – понад 350 тіл.
Два тижні перебувала у Бучі під окупацією відома українська візажистка Алена Колісник. Її історія завершилась щасливо, і нині жінка у безпеці. В інтерв’ю Світлані Мялик Алена розповіла про трагічні моменти свого життя, а також про віру, надію та молитву.
Як і завдяки чому вдалось вижити у тих умовах?
У перші дні дуже страшні умови для життя і перебування були. Напевно нас врятувало те, що ми почали молитись, щоб вижити. У той момент, мені здається, тільки це і врятувало.
Наскільки я знаю, у вас не було світла, тепла, продуктів і води?
Коли ми потрапили під повну окупацію, то усі комунікації зразу знищили. Відключили воду, газ і зв’язок. Коли вже на шостий день я чітко зрозуміла, що у нас немає ні світла, ні газу, ні зв’язку, то це ми на сто відсотків під окупацією. Вертольоти, які починали літати над головою, і страшні вибухи... І ти вже орієнтувався по вибухах, коли бігти і ховатись, а коли просто чекати на смерть. Хотілось, аби це все закінчилось... На десятий день у нас на вулиці була автоматна перестрілка і ми ховались у підвалі. Але вже чули шум недалеко від нашого будинку. Я зрозуміла, що до нас будуть заходити солдати. Після цього вони зайшли до нас у погріб, і ми зрозуміли, що не маємо виходу, і ми вийшли на подвір’я. І там стояли солдати...
Солдати російської армії?
Так. Нам сказали підняти руки і не триматись разом. Ми розуміли, що нас усіх уб’ють. Другого сценарію важко було очікувати. Це була російська гвардія. Вони перевірили документи, перевірили весь будинок і забрали у батька гумовий пістолет. І дуже пощастило, що не вбили, бо я чула історію про волонтера, у якого російські солдати знайшли пістолет і вбили його пострілом у голову. Тільки зараз розумію, як нам пощастило, що нас не вбили.
Коли вони почали перевіряти мій телефон, я почала плакати і питати, коли це все закінчиться і інтуїтивно зрозуміла, що нас не будуть чіпати. Вони сказали, що почекайте три дні, ми візьмемо Київ і Зеленського, і це закінчиться. Це був 10 день війни. Але зрозуміло, що це не закінчилось.
Ні ти, ні твої близькі не постраждали?
Ні. Вони сказали, щоб ми, коли будемо виходити на вулицю, не вдягали чорний одяг, бо розстріляють.
Алена, ти говорила, що картини катувань і вбивств мирних жителів у Бучі, які нещодавно світ побачив, ти бачила раніше? І зараз, коли росія каже про свою начебто непричетність до вбивств мирних громадян у містах на Київщині, як ти реагуєш на ці фейки і брехню?
Мені боляче, бо я це бачила на власні очі. Коли на шістнадцятий день окупації нам вдалось виїхати, бо зробили «зелені коридори» для населення, то побачили зруйновані будинки, на дорозі розбиті танки і обстріляні машини з написом «діти». Їх було дуже багато. У центрі з самого початку війни лежало багато вбитих чоловіків... Звичайних жителів Бучі...
Запрошуємо Вас послухати передачу в звуковому файлі
Світлана Мялик
