До окупації Криму українська правозахисниця Ольга Скрипник мешкала в Ялті. Після початку Революції Гідності правозахисниця стала координаторкою Євромайдану в цьому місті. В інтерв’ю Польському радіо для України Ольга Скрипник згадує найважливіші акції спротиву в Криму, як, наприклад, акцію 9 березня, коли кримчани виходили до пам’ятників письменника Тараса Шевченка. Остання акція, в якій вона ще встигла взяти участь, відбулася 13 березня 2014 року на набережній в Ялті, коли мітингувальників вже прийшли розганяти силовим способом. 16 березня Ольга Скрипник виїхала з Криму через погрози з боку російських силовиків. Зараз вона очолює Кримську правозахисну групу.
Це було 25 лютого, коли я вперше побачила російських військових безпосередньо у своєму місті, хоча окупація почалася з 20 лютого, але 25 — безпосередньо в Ялті. В той день я якраз викладала в університеті. Так співпало, що це була лекція з історії з певного періоду Другої світової війни. Якраз в цей час зайшли російські військові машини без номерів і російські військові без шевронів з автоматами. Вони почали займати будівлі. Це було одне з моїх найперших і важливих вражень саме того періоду.
Потім з таких теж дуже знакових для мене — це акції, які пройшли 9 березня, тому що тоді ми виходили до пам’ятників письменника Тараса Шевченка, в Ялті також були ці акції. Я думаю, що остання акція, яку ми провели, в якій я ще встигла взяти участь, це було 13 березня на набережній в Ялті, коли нас вже прийшли розганяти силовим способом.
Сильним враженням для мене також стало перше відвідування нашої військової частини в Ялті. У нас там стояли українські прикордонники. Ми прийшли підтримати їх. На той момент це, по суті, було єдине місце, де можна було побачити український прапор. Я пам’ятаю це відчуття. Таке люди відчувають, коли приходять до церкви. Так ми приходили до військової частини, тому що тільки там ще можна було побачити український прапор. Або там, або на українських мітингах.
Я попросила правозахисницю порівняти рухи спротиву у Криму тоді, у 2014 році, і сьогодні.
Якщо говорити про 2014 рік, мій власний досвід, адже я була в цих рухах спротиву, організовувала акції протесту, то головна відмінність у тому, що у 2014 році були тільки ми. Тобто це був виключно громадянський спротив. В нас не було підтримки держави. Навіть військові не отримали підтримки держави. Це відбувалося з різних причин як об’єктивних, так і суб’єктивних, тому що на той момент були розстріли на Майдані й взагалі була нестабільна ситуація в Україні. Ми часто зустрічали військові частини, в яких командири були розгубленими, вони не розуміли, що їм робити, хоча багато хто був готовий до збройного спротиву також. Але позиція командування була незрозуміла. Що стосується безпосередньо акцій протесту, спротиву і всього іншого, то у 2014 році за моїми відчуттями, за моїм досвідом, це був виключно наш громадянський спротив, ненасильницький. Ми не мали підтримки з боку жодних служб, військових чи ще когось. Ми навпаки самі допомагали військовим: привозили їм харчування, ліки, тому що частини були заблоковані та часто залишалися взагалі без нічого.
У 2022 році це вже інша держава. Це Україна, яка вже пройшла шлях восьми років війни, і яка вже героїчно вистояла перші роки місяці повномасштабного вторгнення. На щастя, держава змінилася. Все одно державу змінюють люди, але якраз в державних органах, в тому числі в силових, і в спецслужбах з’являлися, дійсно, мотивовані українці, які намагаються змінювати. Тому сьогодні спротив різний. Він відповідно більш масштабний і має різні вигляди підтримки. Ми бачимо, як багато людей на новоокупованих територіях одразу долучилися і намагалися зробити все, щоб допомогти Збройним силам України. Ще один важливий момент — це те, що армія змінилася. Сьогодні для нас — це, дійсно, наша армія, наша героїчна армія, яка нас захищає, чого не було напередодні 2014 року. Тоді це були ще залишки радянської армії, яка в Криму все одно контролювалася Росією. Нашу справжню незалежну армію ми починаємо формувати лише з 2014 року. Станом на 2022 рік наше суспільство мало повну довіру до Збройних сил. Відповідно спротив, який є, він знає, на що йому спертися. Вони знають, заради чого вони це роблять. Вони знають, що Збройні сили України не зрадять, тому вони ризикують, передають інформацію. Тобто тобі є з ким контактувати. Це не просто спротив лише для того, щоб проявити свою позицію. Це спротив, який чітко розуміє, на що йому орієнтуватися. Вони точно знають, що є армія, яка прийде і звільнить. Тому цей спротив теж змінився. Тепер він має не тільки різні види підтримки як на громадянському, так і на державному рівні, але він також має чітку мету, довіру і гарантію, що їх звільнять, як тільки буде така можливість. Тому зараз попри те, що ситуація стала набагато трагічнішою і драматичнішою, якщо зазвичай в Криму людей зі спротиву саджають за ґрати, це великі терміни — 10-15-20 років за статями про шпигунство, державну зраду, то на ново окупованих територіях це дуже часто просто вбивство, розстріл, страти, катування, які просто неможливо описати. Ми це знаємо з реальних справ, з якими працювали. Попри те, що ризики й рівень небезпеки стали набагато більшими, люди все одно масштабніше чинять спротив, тому що в них є чітка мотивація. І в них є чітке розуміння, для чого це робити. Я думаю, що це головні зміни, які відбулися, коли ми порівнюємо з 2014 роком.
Я запитала у правозахисниці, як з початку повномасштабного вторгнення Росії до України змінилося сприйняття долі Криму в Україні та на Заході. Адже до 24 лютого 2022 року Київ говорив лише про дипломатичний шлях повернення Криму.
Власне я думаю, що це одне з ключових, що змінилося для всіх. Власне це стосується як України, так і, що важливо, самих мешканців окупованої території, в тому числі Криму. Тепер люди більш реалістично сприймають повернення Криму, попри всі трагедії, які нам принесло повномасштабне вторгнення. Але якраз те, що Україна має право і має можливості повернути Крим військовим шляхом, найбільш реалістично якраз сприймається не лише підконтрольними Україні територіями, а й окупованими територіями. Так само якраз наприкінці 2022, на початку 2023 року змінилося сприйняття наших міжнародних партнерів, оскільки навіть у 2022 році ще дуже часто мова йшла тільки про те, що ми якось домовимося з Путіним про Крим. Були навіть прямі обмеження на використання зброї, на певні операції, але вже 2023 рік чітко продемонстрував, що партнери не тільки нас підтримують в військовому шляху повернення Криму, але й прямо сприяють цьому. Ми знаємо про багато успішних операцій, які велися як в акваторії Чорного моря, так і про безпосередні атаки по виключно військових об’єктах в Криму. Тому це сприйняття важливе.
Також Ольга Скрипник зазначає, що в українському суспільстві змінилося сприйняття мешканців окупованого Криму:
Після захоплення, а потім звільнення Херсону, коли всі побачили акції спротиву, як люди просто з голими руками йшли проти російських танків, як в парку просто повбивали купу людей, які намагалися стримати російські танки, адже в багатьох регіонах України Херсон сприймався російськомовним і з проросійськими поглядами — не всі, але багато хто теж так вважав, так колись думали й про Крим, начебто кримчани хотіли Путіна — то почалася зміна сприйняття і безпосередньо наших мешканців в окупованому Криму. Журналісти навіть зараз більше цікавляться спротивом в Криму, як і що відбувається, збільшилося сприйняття того, що там залишаються наші громадяни, і вони підтримують Україну навіть ціною свого здоров’я або ціною своєї свободи. Це теж дуже серйозно вплинуло, тому що раніше було складніше доносити інформацію і говорити про те, що Крим завжди чинив спротив і не був російським, не хотів Росії. Ситуація на новоокупованих територіях, як, наприклад в Херсонській і Запорізькій областях, зараз для багатьох стала чіткою ілюстрацією спротиву, який насправді триває і на інших окупованих територіях ще з 2014 року.
Дар'я Юр'єва
