На цьогорічному Книжковому арсеналі у Києві в травні було запрезентовано книгу Наталі Корнієнко «Слова і кулі». На жаль, майже увесь тираж книжки, яку спеціально готували до Арсеналу, було знищено внаслідок російського обстрілу Харкова 23 травня.
«Слова і кулі» — це спеціальний проєкт про українських письменників та журналістів, які з початком повномасштабного вторгнення вступили до ЗСУ або стали волонтерами. Авторкою книжки «Слова і кулі» є журналістка, літературна оглядачка, редакторка Наталя Корнієнко. Про ідею книжки вона розповіла в ефірі Польського радіо для України:
— У травні 2022 року я почала думати про те, що варто розповісти історії людей, які працювали з журналістами і долучилися до війська під час повномасштабної війни. І сконтактувала зі своїми колегами з культурно-видавничого медіа «Читомо» і українського ПЕН, оскільки перед повномасштабним вторгненням ми реалізовували проєкт, який називався «Люди з порожніх стільців». У ньому ми розповідали історії громадянських журналістів Криму, які через свою журналістську діяльність були ув'язнені росією.
І мені хотілося перейти від цього проєкту і розповісти про історії журналістів на війні. Коли ми з ними зідзвонилися, ми довго роздумували, як подати ці історії. І прийшли до думки, що можна розповідати не тільки про журналістів, а й про письменників, оскільки десятки українських письменників після вторгнення пішли добровольцями захищати Україну. І так ми дійшли до думки, що це буде зовсім новий проєкт, який матиме назву «Слова і кулі». І так я у червні 2022 року почала записувати ці історії. І спочатку тоді інтерв'ю виходили онлайн на сайті «Читомо» і сайті українського ПЕН. А у червні 2023 року видавництво Vivat зголосилося видати такі розмови книжкою. На той момент було опубліковано 20 таких розмов. І з видавництвом ми домовилися, що я запишу окремі п'ять інтерв'ю, оскільки за той час вже багато нових людей долучилися до війська. І так з'явилася ця книжка. Книжка містить 24 розмови, бо одна героїня попросила не включати цю розмову до книжки. І ось майже два роки від первинної ідеї до книжки минуло.
Пані Наталю, а скажіть, яке основне запитання Ви ставили? Чи це якось було пов'язано? Чи завжди починалися розмови з одного і того ж запитання? Чи була у Вас якась така ідея щодо кожного героя, аби показати його історію крізь призму чогось одного?
— Звичайно, що перші розмови першим питанням починалися: «Як ми зустріли ранок 24 лютого». Тобто перші місяці це була головна тема для рефлексій.
Як вони зустріли повномасштабну війну, як вони до неї готувалися, чи очікували, чи було це для них шоком, як вони приймали цю нову дійсність, як вони зважувалися на рішення долучитися до війська. Але зрозуміло, що з часом, особливо через рік після вторгнення, почали з'являтися інші питання. Тобто як ми змінилися за цей рік, як змінилися ми, українці, як змінилася наша країна, і зрештою, як змінився весь світ, тому що ця війна без сумніву вплинула на весь світ на різних рівнях.
Тобто з кожним місяцем повномасштабної війни питання, які цікавили особисто мене, моїх героїв, і українців, і світ, змінювалися. Тому що війна, на жаль, не стоїть на місці. Вона забирає наших найкращих людей. Росія знищує наші пам'ятки культури, наші міста, нашу країну. І відповідно з'являються нові болісні моменти, які потрібно було відрізняти.
Всі герої цієї книжки, всі Ваші співрозмовники — це Ваші друзі, близькі, з якими Ви не один рік знайомі, перетинаєтеся, співпрацюєте. На жаль, декількох з них вже немає серед нас. І це теж вийшло в процесі роботи над книжкою. Як Ви переживали ці моменти?
— Це були моменти шоку. Про те, що Вікторія Амеліна поранена, ми дізналися всі наприкінці червня. І так співпало, що якраз в той момент йшли перемовини з видавництвом Vivat про видання книжки. І коли ми мали розмову з пані Юлією Орловою та її командою, Вікторія Амеліна лежала в госпіталі. І ми всі мали надію, всі ми переживали, хвилювалися, молилися, що з нею все буде добре. Тому що вона була дуже важливою для української культури, літератури України і всіх нас.
На жаль, Віку Амеліну лікарі не змогли врятувати. Вона була смертельно поранена у Краматорську під час ракетної атаки на місцеву піцерію, де Віка перебувала з іноземними журналістами. Віка була не тільки письменницею, а і під час повномасштабної війни вона почала займатися дослідженням російських військових злочинів.
І якраз тоді готувала книжку про це. На жаль, вона книжку не закінчила цю, але є надія, що все таки зібрані матеріали можна буде видати як книгу, тому що вона дуже важлива для здобуття справедливості. Коли ми з Вікторією записували нашу розмову, вона наголошувала на тому, що важливо не тільки захистити нашу країну, зберегти нас як націю, а й важливо, щоб потім росія і росіяни понесли відповідальність за все те, що вони робили. Тому для неї було дуже важливо зробити цю роботу.
Другою трагічною звісткою для мене стала смерть Максима Кривцова. Він загинув на фронті і загинув через місяць після того, коли вийшла його дебютна збірка «Вірші з бійниці». Він був геніальним поетом. І слава Богу, що ще за його життя вийшла ця книжка. Для нього це було дуже важливо. Він дуже радів, що нарешті його вірші знайдуть читачів. І він планував творчі вечори, презентації цієї книжки, але, на жаль, загинув. Його родина зберігає пам'ять про нього, бере участь у найрізноманітніших заходах і вшануванні його пам'яті.
І велику участь у цьому бере також український ПЕН і його видавець «Наш формат». Тому дуже важливо навіть після смерті українських письменників, які гинуть від рук росіян, продовжувати їхню роботу, зберігати пам'ять про них. Тому що їхні тексти навіть після їхньої смерті говорять про нас, про Україну світові.
І в назві цієї книги, з цієї збірки-інтерв'ю з українськими журналістами, письменниками, діячами культури є власне це слово — «слова», «Слова і кулі». І цікаво, чи Ви для себе теж через ці розмови, через роботу над книжкою, розшифруванням інтерв'ю знайшли якийсь спільний меседж стосовно того, як змінилася українська культура, її сприйняття за час повномасштабної війни. Бо, думаю, що це теж звучало. Мені складно сказати, бо я не читала книжки, лише описи до неї. Але чи щось було там таке наскрізне, на чому всі співрозмовники наголошували?
— Важливою проблемою після вторгнення росії стало для багатьох письменників те, що вони почали розуміти, що слова, на жаль, не спиняють культ. Тобто вони роками творили цей наш літературний процес, розвивали українську журналістику, але для більшості вторгнення росії стало шоком. І багато з них почали розчаровуватися в силі слова, як такій. Для багатьох із них у перші місяці було неможливо писати, рефлексувати, говорити про те, що сталося. Більшість із них просто закинули писання, пішли до війська. Частина з них взялися за активне волонтерство. І лише через якийсь час вони почали повертати для себе цю здатність говорити, відрефлексовувати і писати про те, що з нами відбувається. І ми в цих розмовах з ними, і для себе, я тепер починаю розуміти, що все-таки навіть в ці найстрашніші часи слово має вагу. Тому що, по-перше, важливо фіксувати все те, що з нами відбувається в найрізноманітніших форматах — це можуть бути щоденники, художня література, це можуть бути інтерв'ю. Тому що пам'ять має таку властивість з часом забувати і стирати, особливо якісь найболючіші і найгостріші спогади, які з нами відбуваються. Тому дуже важливим є ця сила писання як фіксація подій того, що з нами відбувається.
Інша річ, що слово допомагає, писання і читання написаного часто має терапевтичну дію. Наша реальність — страшна, бо більшість українців досі, прокидаючись, починає свій день з читання новин, але цього може бути недостатньо. Тому взяти книжку про цю війну і прочитати її, вона може допомагати проживати цю дійсність і якось по-іншому дивитися на те все, що з нами стається. Тому що письменники мають цю здатність відрефлексовувати, підсумовувати, викристалізовувати щось більше з того, що з нами відбувається. Тому ми зрозуміли, що слово, навіть попри кулі, попри ракети, попри дрони, має свою вагу і до нього потрібно звертатись.
Запрошуємо послухати розмову у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль