«Бути гостем у катастрофі» — це антропологічне есе антрополога культури, редактора часопису «Konteksty» доктора Томаша Шершеня. У ньому автор розповідає про перспективу спостереження за образами війни в Україні. Науковець старається розповісти про війну крізь призму її візуальності, образів, мистецтва. Що сьогодні означає «дивитися», «починати», «втікати», «страждати», «переживати», «ненавидіти», «документувати», «перетинати», «деколонізувати», «писати»?
Про свої спостереження і рефлексії розповідає Томаш Шершень.
09:33 11 09 TOMASZ SZERSZEN.mp3 «Бути гостем у катастрофі» - це антропологічне есе антрополога культури, редактора часопису «Konteksty» доктора Томаша Шершеня
- Цікавою може бути рефлексія, що прийде пізніше, після війни. І це точно станеться, так, як це було в Польщі після Другої світової війни. Найцікавіші літературні тексти виходили лише через певний час. Це відбулося через понад десять років після закінчення війни. На це треба більше часу, але перша реакція, жест — це жест-свідчення, вміння дати собі раду, збирання світу, що розпадається. Та згодом приходить глибша рефлексія, яка показує, що ця війна зробила з нами. І думаю, це рано чи пізно настане. Я не знаю, як закінчиться ця війна, але, думаю, що це буде також перша війна, що також розглядатиметься і в контексті кліматичної кризи.
Так, і зрештою, ще до повномасштабної війни вже був фільм зокрема і про цей контекст. Не знаю, чи ви знаєте цей фільм Валентина Васяновича «Атлантида», де саме це показано. Але про це також говорили художники, що працюють з медіа-арт. Наприклад, так було після Майдану. Вони казали, що ще рано рефлексувати на тему того, що сталося, що все ще буде створюватися. Але ця наша актуальна ситуація є настільки динамічною — і в контексті війни, і в контексті суспільства, тому, мені здається, що, однак, ця реакція буде значно швидша. Можливо, не завжди вона буде настільки глибока, як ми цього хочемо, але все ж вона буде. І це питання клімату, кризи клімату, про що ми згадали, буде відчутним.
- Я додам, що не маю можливості і не претендую на те, аби говорити від імені українців. Ця книжка була написана з точки зору дослідника, митця, який знаходиться тут, є поляком, що уважно спостерігає з певною тривогою та симпатією, але він все ж віддалений. І тому мене цікавило мистецтво, що твориться під час війни, але також більш універсальний контекст. Звісно, у цій книжці тема війни в Україні домінує, але я також хотів створити певні зв’язки, які би показали певні історичні контексти, у яких також можна дивитися на картини. Для мене у цій книжці важливим було питання візуальності, бо я б не хотів говорити про щось, чого я безпосередньо не бачив. Я ж не сиджу, скажімо у Полтаві, чи ще десь. Я — у Польщі, тому я можу говорити про картини. Це я бачу. Тому головною темою цієї книжки є картини, візуальність. Це теж дуже цікаве питання, наскільки сильно ця війна візуалізована. І це моя головна тема, хоч не єдина. Це не зовсім словник, у ній я вибрав певні категорії, слова-ключі, що описують певний досвід цієї війни — досвід війни в універсальному контексті, але також стосуються питання творення і значення картин. Це такі слова, як «дивитися», «починати», «втікати», «страждати», «переживати», «ненавидіти», «документувати», «перетинати», «деколонізувати», «писати». Це всі слова, дієслова. Це щось, що ніби відбувається, триває. Їх я також подаю у безособовій формі, я не можу говорити від свого імені. Хоча у цю книжку я також вплітаю власну розповідь, але вона виконує функцію певної рамки для фону цієї розмови.
Все починається з Харкова і будинку «Слово» — дуже символічного будинку у формі літери «С». Харків сьогодні щодня дуже сильно обстрілюють.
- Так, це жахливо. На жаль, все виглядає так, ніби це місце буде черговим для масованої атаки. Я був у Харкові декілька разів. Це дуже цікаве для мене місце. Я маю друзів у Харкові, тому мене це все дуже непокоїть. Будинок «Слово» — це дуже символічне місце, це історія про відродження хвоста ящірки, що увесь час вперто відроджується. І це надихає. Але з іншої перспективи ми є свідками знищення певних матеріальних речей, тобто символічно цей будинок існуватиме, але невідомо, чи після чергових обстрілів його ще більше не знищать. Ця перспектива дуже пригнічує. Україна існує, вона деколонізується, вона – сильна, але маймо надію, що вона вийде і з тих матеріальних втрат, адже це також дуже важко. Для мене історія, пов’язана зі «Словом», є також дуже особистою історією. Бо у 2022 році я мав там бути на мистецькій резиденції, але цього не сталося. Але про це ми дуже багато говорили. Тому для мене ця історія має вимір такої, що не відбулася. Це ніби така другорядна річ, але я собі подумав про те, що це буде такий багатовимірний символ, від якого варто почати це есе.
З точки зору антрополога культури, чому ця настільки близька для нас війна нас вчить і про що дає нам знати?
- Я народився у 1981 році і для мене уся моя молодість — шкільні роки, університет, час після навчання — була часом змін, росту, з польської перспективи входження до ЄС, переконання, що ми живемо у чудовому світі, який змінюватиметься лише на краще. Однак виявляється, що це не так. І це поняття війни, кризи, що ніби зовсім зникло з наших словників у Європі, раптово так сильно повертається. Українці це вже давно мали, десять років. Але тут люди не до кінця це усвідомлювали. Звісно, в Польщі було зацікавлення Україною. Але на заході цього аж так сильно не було. Думаю, що війна як антропологічне, філософське поняття повертається знову. Сьогодні це центральна фігура цього світу, на жаль. Це дуже пригнічує. Ми знову живемо у контексті дуже сильної загрози, небезпеки. Це одна річ. А інша — це питання картин, образів. І те, як ці образи впливають на те, як ми реагуємо і спостерігаємо за війною, і що вони з нами роблять. Все ж вони створюють певну ілюзію близькості, через те, що соцмережі є настільки всюдисущі, що певні способи трансляції є сьогодні настільки можливі, що у нас виникає враження, що ми перебуваємо до цього всього дуже близько, що ніби ми можемо якимось чином на це впливати, але це не так. Окрім цього, у мене є ще одна доволі сумна рефлексія. Людям вже трохи нудно. Це щось, про що писала Сьюзен Зонтаґ у своїй книжці «Дивлячись на чужі страждання» понад 20 років тому. Тоді вона більше писала про досвід війни в Югославії, про конфлікти 90-х років. Але сьогодні ми живемо у світі, коли нам складно довше на чомусь зосередитися, наша увага дуже поверхнева. І ця тема починає людей втомлювати. І це дуже страшно. Зараз це ключова тема, і не тільки для вас, українців, але і для нас, поляків.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль
