Польський режисер, фотограф і митець Себастьян Плохарський їздить в Україну практично від початку війни, вже сім років. Після вибуху повномасштабної агресії РФ проти України, митець знову туди поїхав. Його виставка «Я тут залишаюся» супроводжувала цьогорічний Україна!Кінофестиваль, фестиваль сучасного українського кіно у Польщі.
Ми зв'язалися із Себастьяном Плохарським, щоби розповісти нашим слухачам про ідею цієї виставки і про працю польського митця.
- Це фотографії з цього року, серпень та вересень. Це Донбас, зокрема, Сіверськ, через який проходить лінія фронту, це Соледар, там також нічого поки що не змінюється. Це теж Бахмут, околиці Авдієвки, Красногорівка, Сєвєродонецьк. Є теж фотографія з українського Лисичанська, котрий зараз є під окупацією.
Назва Твоєї виставки «Я тут залишаюся». Це декларація обсію, яких бачимо на цих фотографіях?
- Так, це їхня декларація. Я зробив теж фільм, який пояснює, чому ця виставка має таку назву і про що вона взагалі розповідає. Після 24 лютого я поїхав до Києва, але коли ситуація в столиці трішки заспокоїлася, я виїхав на Донбас. Там я працював над зйомками до документального фільму, але теж допомагав в евакуації героїв мого попереднього фільму. Це були евакуації з Сєвєродонецька, Лисичанська. Я розмовляю суржиком і можу без проблем домовитися із місцевими. Там, мушу сказати, було дуже багато волонтерів з усього світу, котрі володіли англійською, але ані українською, ні російською мовами нічого сказати не вміли. Спочатку я їздив з капеланами, котрі витягували людей з-під самого фронту, з населених пунктів Тошківка, Ніжне… Потім я провів кілька тижнів у Краматорську, в осередку для тимчасово переміщених осіб - саме туди потрапляють люди з фронтових міст, яких евакують, вони там отримують їжу, одяг, речі першої необхідності, а наступного дня автобуси їх перевозять до Покровська, там у церкві їх ділять на групи, саджають у автобуси, і вони їдуть далі, до Дніпра. Отже, я ознайомився з цією структурою евакуації, зрештою, про це все розповідає документальний фільм «Королі Донбасу», робота над яким добігає кінця. Натомість поряд із роботою над фільмом я робив фотографії, портретував людей, котрі там живуть, і котрі вирішили – попри все – не виїжджати з Донбасу, не покидати своїх домів. Виставка «Я тут залишаюся» присвячена саме їм.
Себастьяне, Ти, я впевнена, питав своїх героїв, чому вони вирішили залишитися, чому не виїжджають з Донбасу… Якими були відповіді?
- Я часто про це говорю, тому що сам зустрівся із таким ставленням до цих людей з боку українських солдатів, і медиків, що вони — проросійські, просепаратистські, і саме тому вони залишаються далі на цій території жити. Побутує такий стереотип. Натомість дійсність не виглядає так, про що я зрештою пишу в описі до виставки. Ці люди мають дуже різні мотивації, насправді. Для них це дуже складне рішення — залишити свій дім. Якщо подивишся на демографічну структуру Донбасу, то там переважають люди з початковою освітою, вони працювали на великих заводах, фабриках, на шахті… Їхні доми — багатопоколєннєві, це будинки, побудовані їхніми прадідами, і залишати це все вони не можуть. А крім цього, мої герої часто нікуди не виїжджали зі своїх сіл і містечок, і вони бояться кудись їхати. Це їхня мала батьківщина і вони не хочуть її залишати. Знаєш, до декого з них ми їздили 14-15 разів й намовляли їх виїхати, особливо коли попереднього дня були сильні обстріли, ми їм казали – треба виїжджати, тому що тут дуже небезпечно. І кожного разу вони відмовляли. Я часто чув такі пояснення, мовляв, а що я зроблю з худобою, зі своїми коровами? Або що не можу залишити свій дім… Люди теж казали, що вони українці, але нікуди звідки не поїдуть. Цією виставкою віддаю їм шану, і теж хочу показати, що дійсність на Донбасі не така проста, як простий стереотипний поділ, що там усі проросійські. Звичайно, такі люди теж там є, є такі, котрі собі думаю, ок, я ще не жив під росіянами, а може буде добре… так, такі люди теж там є, але є чимало людей, котрі мають проукраїнську позиції, але не хочуть виїжджати з Донбасу саме через причини, про які я говорив.
Що говорять мешканці Донбасу про війну? Ти з ними провів багато часу, розмовляв. Що вони говорять про цю війну? Яка їхня думка?
- Я можу сказати, що в розмовах з ними повторюється один такий наратив. Вони, передусім, вважають, що мова там не була проблемою. Хтось говорив російською, хтось українською — у нас із цим ніколи не було проблеми, це не мало значення, мені говорили люди. А другий наратив був такий, що люди часто називали цю війну війною за гроші, але що мене найбільше вразило — вони твердили, що нічого з цим не можуть зробити, що не мають впливу на те, що відбувається. Я ще звернув увагу на те, що вони були дуже добре поінформовані, вони досконало знали, що відбувається на Донбасі, як це все почалося, і вони мені розповідали про те, як ця війна почалася, але кожного разу наголошували, що вони не мають ні на що впливу. І мені це зрезонувало з пострадянським підходом — адже у СРСР людина була маленькою і від неї нічого не залежало, вона ні на що не мала впливу, і тут я відчув те саме. У 2020 році я був у такому населеному пункті Зайцево, частина якого була під контролем української влади, а частина — під сепаратистами. Я пам’ятаю таку ситуацію, що двоє сусідів кидали один в одного картоплею — так сильно вони ненавиділи один одного. Один з моїх героїв — хлопець Вова, котрому у момент вибуху війни було 11 років, а сьогодні йому майже 20. Так ось, у Вови є сусід, котрий коли вип’є, починає погрожувати і принижувати Вовину сім’ю, мовляв ви укри, забирайтеся звідси… Ця ненависть почала в ньому проростати після 2014 року, тому що, як говорив Вова, раніше із цим сусідом не було проблем. Мені часто теж люди говорили, що коли війна прийшла безпосередньо в їхній дім, в їхні сім’ї, коли вбито брата, сина чи батька, то в них народилася ненависть і потреба помсти. І ще часто звучала відповідь, що війна — це політична справа, яка є вигідна політикам.
Себастьяне, хочу Тебе запитати, чому Ти почав їздити в Україну, чому вибрав Донбас, як все почалося?
- Причина була дуже прозаїчна! Ще студентом я познайомився у Кракові з українкою Антосею, моєю подругою донині, але яка мені дуже подобалася. Так ось, з нею я вперше поїхав в Україну, до Львова, у 2012 році. Я народився у 83-му році і виростав у вільній Польщі, у країні, яка звільнилася, і в якій люди дуже прагнули бути частиною Європи, Західної Європи. Після трансформації в Польщі ми дуже сильно орієнтувалися на Захід. І тут я їду на схід, в Україну, і закохуюся в цю країну, вона мене цікавить і та інтригує. Коли у 2013 році почався Майдан, я тоді був у Кракові і дуже глибоко переживав це все, і мав сильну потребу щось робити. Я тоді вже трішки знав Україну, і вирішив поїхати знімати документальне кіно. У Києві я познайомився з Анею Возняк з польського фонду «Wolna Europa», котра їздила на Донбас і показувала там дітям кіно, а також проводила різні заняття для дітей. І я поїхав з нею на Донбас і там залишився. Я не все розумів, не розумів цього конфлікту, але я хотів там бути.
Запрошую послухати розмову у доданому файлі.
Яна Стемпнєвич
