Садиба Мілоша у Красногруді — одна з важливих точок на мапі «слідами Чеслава Мілоша», польського поета-нобеліста. Фонд «Пограниччя» відбудував садибу, виконуючи заповіт Мілоша і створюючи живий культурний центр, який продовжує реалізувати Мілошеві ідеї. Про те, як вдалося відбудувати садибу, чим зараз займається фонд, зокрема про підтримку українських митців, Польському радіо для України розповів директор фонду, поет і перекладач Кшиштоф Чижевський.
19:12 Czyżewski.mp3 Розмова з Кшиштофом Чижевським
Садиба Мілоша була дуже занедбана. Вражає, як вдалося її відбудувати до сучасного стану. Як фонд «Пограниччя» зміг реалізувати такі масштабні зміни і з чого почалась діяльність фонду?
Садиба Мілоша з’явилася тут на двадцятому році діяльності фонду «Пограниччя». Усе почалося із Сейн, із центру «Пограниччя мистецтв, культур і народів« (пол. «Pogranicze — sztuk, kultur, narodów»). Ми планували відродити там закинутий єврейський квартал і зрештою таки відновили три будинки: стару синагогу (зараз це Біла Синагога), стару талмудичну школу (єшиву), у якій зараз розташована Сейненська джазова спілка (пол. Sejneńska spółdzielnia jazzowa), а також центр «Зустріч» (його ми відкрили для українців, які прибули сюди з кінця лютого 2022 року). І є третє приміщення, стара єврейська гімназія, у якій потім розташовувалась Сейненська пошта, а зараз це «Дім Пограниччя». Ці три споруди ми відбудували і повернули до життя протягом 1990-х років, розмістивши там усі наші майстерні і штаб-квартиру. А відтак ми прийняли рішення зайнятися закинутою садибою родини Чеслава Мілоша. Нам пощастило, що пан Чеслав був з нами в Красногруді і розповів, який колись мали вигляд садиба і парк довкола, а також поділився своїми міркуваннями, що могло б бути на цьому місці в майбутньому. Тож ми взялись за відбудову. Це стало можливим завдяки гранту норвезького фонду, а також фінансуванню з Міністерства культури й нашгого регіону. У 2011 році, на 100-річчя з дня народження Чеслава Мілоша, ми відкрили Міжнародний центр діалогу в Красногруді.
Садиба Мілоша до ремонту у 2011 році
Думаю, це відповідало заповіту Мілоша, який він нам залишив. Пригадую, як, гуляючи парком і розповідаючи про мешканців садиби, він сказав, мовляв, «Дивіться, не зробіть тут музей». Це питання завжди стояло перед нами: як у Сейнах, так і в Красногруді. Адже в Сейнах теж можна було зробити музей єврейської історії. Однак натомість ми зорганізували осередки живої культури; культурні, мистецькі, освітні центри, які креативно переосмислювали минуле, спадщину і пам’ять, але водночас орієнтувалися на майбутнє, йшли вперед. Наша відданість Мілошу і тим, хто був перед нами, полягає не у вшануванні пам’яті, а у продовженні, у віднайденні способу, як перенести дух цього місця, його культуру і історії у сучасність. Таким був і погляд Мілоша на власне коріння. Він ніколи не підтримував ідею замикання його в музеальну форму. Мілош завжди був бунтівником: виїжджав, емігрував, ставив складні запитання. Однак його «вихід у світ» ніколи не означав відмову від власного місця, від своєї малої батьківщини, від свого коріння. Мілош мав таку силу, яка й мене надихає: він був людиною віруючою, католиком, і водночас можна сказати «ходив по берегах» християнства, цікавився різними релігійними течіями, гностицизмом, буддизмом й іншими формами духовності, критично дивився на проблеми в костелі, але до кінця життя Мілош намагався робити зміни зсередини, ніколи не перейшов на інше віровизнання і не залишив костел. Так само і з місцем народження, навіть з його улюбленим Вільнюсом, звідки він також виїжджав, бунтуючи і будучи впевненим, що залишає глуху провінцію заради Парижу, а потім заради ще дальшого Заходу. Проте завжди повертався, створив цілий літературний міф Вільнюса, з віком приїжджав частіше в це місце, давав голос йому і його людям. У нас у Красногруді на ґанку садиби Мілоша написана цитата з Оскара Мілоша: «Біда тому, хто їде і не повертається». На нашу думку, йдеться не про повернення в минуле, а про крок вперед. Якщо сприймати цикл цивілізаційного розвитку як круговий, а не прямолінійний, то, йдучи вперед, ми по колу повертаємось. У розвитку цивілізації настає такий етап, коли модернізація стає тісно пов’язана з викоріненням: будуються великі міста, люди в пошуках праці емігрують із села до міста, когось депортують, наприклад, на Сибір, відбуваються етнічні переселення, росте кількість біженців. Слово «закорінення» має негативний відтінок як «щось, що нас тримає, не дає рухатися», а світ потребує змін і руху вперед. Натомість Мілош говорив про закорінення як про позитивне явище. Зараз людство теж перебуває на етапі повернення: ми звертаємо увагу на екологію, намагаємося ставитися до неї з повагою, шукаємо нові форми творення спільнот, прагнемо бути згуртованими, не відокремлювати якусь групу людей. Таким чином повернення стає реальним.
Чеслав Мілош
Я ніколи не мав потреби повертатися в місце, де народився, бо те місце навіть не було моїм: я народився десь у Варшаві по дорозі, мої батьки їхали зі сходу на захід. Життя у Варшаві для мене не означало повернення. Повернення, про яке говорив Мілош, лежить у духовній площині, це поле культури, обробляти яке — одне із завдань «Пограниччя». Тож ми створили культурний центр і інституції, які, власне, працюють над тим, щоб закорінитися в місці, в реальності прикордоння, у спільноті, а не щоб просто реалізувати якісь короткотривалі проєкти, фестивалі чи заходи. У певний момент ми попрощалися з фестивальним і подієвим життям, щоб знайти для себе постійний простір, поле для культурної та освітньої роботи.
І головний у цьому просторі, як я розумію, діалог. Саме це місце спонукає до діалогу, але, очевидно, йдеться не тільки про внутрішній діалог, але також про зовнішній: з Білоруссю, Литвою і Україною.
Так, звісно. Такий підхід суголосний ідеї Єжи Ґедройця і того паризького середовища, до якого також належав і Мілош. Вони говорили про суверенні, незалежні, вільні держави в цій частині Європи і неможливість повернення до федеративного устрою колишньої Речі Посполитої чи Великого Князівства Литовського. Це складно пояснити людям на Заході, але Ґедройць був переконаний, що комунізм переможуть народи, а не косполіти. Звісно, можна почуватися космополітом і Ґедройць сам мав чимало приводів, щоб називати себе космополітом і громадянином світу, але водночас він усвідомлював, що це не вирішить проблем, які були у совєцкій імперії. Лише народи, кожен з яких бореться за себе і свою незалежність, можуть подолати імперію. Будемо сподіватися, що те, що зараз відбувається в Україні, російське повномасштабне вторгнення — це останній елемент цієї боротьби за себе, відмежування від імперії, побудова огорожі і греблі, яка не дасть агресору накидати своє бачення України, але дасть Україні можливість бути собою справжньою, такою, як її бачать українці.
Тобто ідея Ґедройця полягала в тому, щоб, з одного боку, попрощатися з ностальгічними образами польського Вільнюса і Львова, міст, які насправді існували в зовсім іншій політичній чи історичній площині. Ба більше, нам, полякам, не тільки потрібно відмовитися від такого сприйняття, але й допомогти українцям, білорусам і литвинам, щоб вони були самостійними. Польща має бути партнером-сусідом, партнером за спільним кордоном, відмовитися від поняття «креси». Поняття «прикордоння», «пограниччя» більш відповідні. Прихильники «кресів» і ностальгії постійно мають перед очима старі мапи, а не реальність. Отже, Єжи Ґедройць і його паризьке середовище прагнули допомагати східним сусідам по-справжньому, підходили до цього відповідально.
У 1989 році, коли ми засновували фонд «Пограниччя», і потім у 1991 році, коли розпався Радянський Союз і окремі держави відновили свою незалежність, всі думали, що це вже добігає кінця певний етап. Але Ґедройць ще тоді говорив, що цього замало, хоча ніхто його не слухав. Він говорив також про те, що неолібералізм у довгій перспективі не дасть нам того, за що ми боролися, а також про те, що імперія далі жива і може відродитися, що ми повинні якомога більше інвестувати в культуру та освіту, в децентралізацію, в малі регіони.
Саме на хвилі децентралізації в Польщі і з’явився наш фонд і культурний центр далеко від великих міст. Ми від початку відкриті до діалогу і співпраці, а також до критичної пам’яті, праці з критичною історією. Ми також відкрили багато ран, зокрема й тих, які були завдані поляками, а не нашими сусідами. Варто починати із себе, а не очікувати, що першими почнуть литовці або українці, діалог полягає не в тому, щоб вичікувати першого кроку від когось іншого. Поляки — спадкоємці Речі Посполитої, вони складали в ній більшість, тож це від них потрібно більше вимагати і більше очікувати. Ми перші повинні подивитися на себе в дзеркало і побачити там багато неприємних речей, які відбулися з нашої вини. У такий спосіб ми пропрацюємо історію. І такою була мета фонду тут на місці. А крім цього, ми почали по всій Польщі організовувати зустрічі, події, видавати книжки, які могли б перебудувати весь тогочасний історичний польський наратив.
Наш образ про нас самих був образом жертви якохось більших сил, імперій, винні були інші. У багатьох ситуаціях так і було, але не завжди. Пригадую, як ми опублікували книжку Даніеля Бовуа (фр. Daniel Beauvois), яка називалась «Боротьба за землю» (пол. «Walka o ziemię»), про те, як Річ Посполита фактично колонізувала українська землі на сході. То було доволі революційне видання для нашої польської свідомості, особливо — в колах істориків і людей, які цією темою цікавляться. Але на той момент це ще не прозвучало в медіах, принаймні найбільш популярних. Медійний розголос настав, коли ми у 2000 році видали книжку Яна Томаша Ґросса «Сусіди. Історія загибелі єврейського містечка» (пол. «Sąsiedzi: Historia zagłady żydowskiego miasteczka») про справу Єдвабного під час Голокосту, коли польські сусіди вчинили погром над єврейськими сусідами. Звісно, цей погром був би неможливий без участі німців, але все ж він був зроблений нашими руками.
Дискусія, яка виникла одразу після видання дослідження Ґросса і яка й досі триває, порушувала тему ґрунтовного перемоделювання нашої історичної свідомості, нашого самообразу, нашої відваги і зрілості, щоб подивитися в очі таким ситуціям, не бути боягузами, які тікають від правди і постійно маніпулюють, шукають винних скрізь, але не в себе. Мій патріотизм не сприймає боягузтва і незрілості. Патріот не може уникати правди і ховатися в напівбрехливих інтерпретаціях історії. Тож це також частина того, чим ми займаємось у «Пограниччі». Ми з 1989 року хотіли будувати нову Польщу, нову Центральну Європу. Проте нам постійно траплялися на шляху «міни» з минулого: польсько-литовські, польсько-єврейські, польсько-білоруські тощо. Не знешкодивши ці «міни», ми не могли йти далі. Неможливо збудувати новий дім на поганому фундаменті, отруєному минулим. У такому домі потім завжди буде вологість і грибок.
Нас часто питають, навіщо ми зачіпаємо такі болючі рани з минулого, якщо наша місія — діалог, будувати мости. Мовляв, навіщо це робити, чи не краще лишити б, не заохочувати до цього молоді, взагалі відгородитися від цього. Але в реальності людина не може просто закрити на щось очі і почати з нуля, весь наш досвід залишається з нами. Ми переказуємо його від покоління до покоління. Не тільки свідки забирають його з собою в могили, досвід залишається в місцях, де все відбулося, в наступних поколіннях, в історичному наративі, в розповідях. Ми не могли це просто так залишити і зайнялися цим теж, попри те, що головне наше завдання — збудувати на прикордонні щось нове.
Ви вже згадували також про «Зустріч», простір для українських воєнних мігрантів у Сейнах. Крім того, у видавництві «Пограниччя» вийшло вже чимало поетичних двомовних збірок українських поетів у серії «Перед обличчям війни» (пол. «W obliczu wojny»). Розкажіть, будь ласка, про поетів, яких ви видаєте, і саму ідею цієї поетичної серії.
Уже опубліковано майже сорок видань. Невдовзі вийде збірка віршів віршів Вікторії Амеліної, вона буде сорокова. Поетична серія «Перед обличчям війни» виникла ще раніше, у нас була схоже серія письменників Сараєва. Ми були дуже залучені в цю тему, організовували різні зустрічі, їздили в Боснію і Косово. Сараєвську серію ми створили спільну з партнерами з Белграду, Сараєва і Любляни. Письменники із Сараєва писали різними мовами, належали до різних національностей. Збірки з їхніми віршами передавали в поетичній формі досвід війни. Тоді це було дуже потрібно. Поезія — це мова, яка не тільки найшвидше реагує на межові ситуації, але й найглибше.
На початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну вже в березні 2022 року ми почали обговорювати схожу серію української воєнної поезії. Так з’явилися перші збірки. Ми їх укладали спочатку з українською поеткою, нашою резиденткою Наталею Трохим. Згодом редакторкою серії стала інша українська поетка, Ірина Мулярчик, яка й досі цим займається разом зі мною. У серії представлені різні голоси українських поетів і поеток, які пишуть вірші або просто на фронті, як Ярина Чорногуз, або в інший спосіб долучилися до боротьби з ворогом, навіть на культурному фронті боротьба має значення.
Ми багато беремо для себе із цих віршів. Українська поезія дуже особлива, вона інша, ніж югославська або польська періоду воєнного стану. У цих двох останніх випадках було таке відчуття, що поезія платить ціну за свою включеність у межову ситуацію, і це ціна художньої вартості. Щодо югославської поезії, то згодом вона таки наповнилась глибиною. Я працюю в журі премії «Європейського поет свободи» і спостерігаю за тим, як розвивається балканська поезія, зараз це одна з найбільш оригінальних поезії Європи. Дорта Яджіч, Моніка Херцек, Лільєта Лешанаку — усе це балканські лауреати європейської премії.
Українська ж поезія цікава і тим, який досвід транслює, і водночас тим, у який спосіб це робить, якими художніми засобами. Українська поезія — зріла і в екзистенційному плані, в питаннях моральних виборів. Відчувається, що вона вбирає у себе поетичні надбання своїх попередників, яким не давали зазвучати на повну. Завжди були якісь обмеження: заслання, як у випадку з Василем Стусом, цензурування, знищення. Складно було і на початку відновлення незалежності, хоча вже з’явився вільний книжковий ринок. Точкою відліку в нашій серії є Майдан, це вірші написані з 2014 року, які показують, як травматичний досвід провокує поетичну зрілість.
Це впливає також на польську поезію. Ми залучили до роботи над перекладами багатьох польських поетів і поеток. Деякі з них, як Богдан Задура чи Анета Камінська, і до цього перекладали з української, а для декого це був перекладацький дебют, вони хотіли відкрити для себе в такий спосіб українську культуру і також виразити свою солідарність з українським народом. Ми не можемо зробити дуже багато, але можемо перекладати і можемо переказувати кошти з продажу цих поетичних збірок на стипендії для українських письменників, які часто віддають їх на ЗСУ. Крім цього, молоді польські поети, які до цього не цікавились українською літературою, починають перекладати українських авторів, ближче з ними знайомляться, знаходять нові способи співпраці, українські письменники навзаєм перекладають. Отже, ця серія є таким поштовхом до взаємодії між нашими народами, і я цим дуже задоволений.
Аудіоверсія — в доданому файлі
Розмова і переклад: Олена Руда
