Для слухачів він був справжнім богом, для багатьох колег з радіо — «генералом», а ведучий і літописець історії Польського радіо Мацєй Юзеф Квятковський охрестив Тадеуша Бохенського «королем» дикторів. За сорок два роки роботи перед мікрофоном Бохенський став справжньою легендою польського радіомовлення. І, як ми згадували у попередньому випуску, його обожнювали слухачі, охоче надсилали йому листи, найнеочікуваніші презенти і навіть коштовні подарунки. Свідчить про славу Бохенського і те, що коли навесні 1945 року він повернувся до роботи на радіо, після кількарічної перерви, спричиненої Другою світовою, коли його голос знову пролунав через вуличні гучномовці, люди почали плескати і радіти. Це була прекрасна данина слухачів великому дикторові, — згадував режисер Польського радіо Збіґнєв Копалка. Друзі та колеги Тадеуша Бохенського наголошували, що він був вічним оптимістом і любив жартувати. І це почуття гумору було чи не найхарактернішою його рисою. Про один із таких жартів на початку своєї кар'єри згадував сам Тадеуш Бохенський.
«Я завжди цінував гумор і якось мав справу з людьми, які це почуття гумору мали. У дикторській на Зєльній, 25 праворуч від мікрофона знаходилася невелика загадкова скринька з написами, що підсвічувалися: "повільніше", "швидше", "голосніше", "тихіше" і "час закінчувати". Це були підказки для виконавців, а сигнал з іншої студії подавав відповідальний за ефір ведучий. Найчастіше використовувався сигнал "час закінчувати", бо ж ви повинні знати, шановні слухачі, що диктори мали звичку бути неуважними до часу і іноді затягували свої промови на невизначений час. Передачі не були, як сьогодні, строго розраховані. Нині програми в найчастіше записуються, тому, звичайно, що затримки на дві хвилини — це вже якась надзвичайна річ. Але я пам'ятаю перший рік моєї діяльності. Мєчислав Френкель, чудовий читець і актор, в декламаторському запалі затримав літературну п'ятнадцятихвилинку на цілих 30. В оповідані Диґасінського "Подорож з Даньком Кислим" він помилково прочитав усі режисерські вилучення, тож 15-хвилинка тривала аж 45 хвилин. Можете собі уявити, яким було продовження радіопередачі того дня. Також розповім ще одну історію. Я сидів у студії в очікуванні на свою програму. Заради жарту, я поміняв між собою таблички із написами таким чином, що вони не відповідали своїм першим значенням. Так минуло кілька днів без жодного ефекту і мені вдалося забути про свій жарт. Одного разу, однак, доповідач повністю проігнорував час, відведений для програми, і, здавалося, що він ніколи не закінчить говорити. Роздратований ведучий багато разів натискав кнопку "час закінчувати", доповідач же — лише продовжував говорити все голосніше і голосніше. Наприкінці програми він мало не кричав і вийшов зі студії абсолютно виснажений. Витираючи хусткою спітніле обличчя, він промовив: "Голосніше я не міг". І виявилося, що запалювалися лише сигнали "голосніше" і "голосніше"», — спогад Тадеуша Бохенського із архіву Польського радіо.
Дикторка Польського радіо і колега Тадеуша Бохенського Стелла Вебер згадувала, що його дикторська особистість складалася не лише з красивого, дзвінкого голосу, бездоганної дикції, чарівної музичності та поетичних здібностей насамперед слухачі були захоплені його культурою та освіченістю. За освітою ж-бо Тадеуш Бохенський був класичним філологом і навчався у Відні.
«В 1918 році батько закінчив навчання і повернувся до Польщі. Почав шукати роботу і знайшов її в Любліні — викладав грецьку мову та латину в гімназії Сташиця. Багато хто вважав його просто чудовим вчителем. Я мав нагоду бачитися з його учнями і чути це від них. Мій батько був поетом і писав вірші. Є такий, що називається "До сина", написаний на початку тридцятих років. Мені тоді не могло бути більше п'яти. Там є приблизно такий рядок: "Ти кидаєш гру і біжиш до мене, дивишся впевнено і запитуєш з розумінням… Але як же тобі, мій сину, пояснити сенс речей? Адже ні я і ніхто інший не знаємо, що значить цей світ". Можливо, мій батько і, справді, не пояснив мені, що означає цей світ, але він мені передав щось більше. Те, що я б назвав каноном і фундаментом знань та естетики. А основою тогочасної культури було знання класики і мов. Він навчив латини і грецької і мене. А латиною взагалі послуговувався на щодень. І це неосяжна цінність, яку я успадкував від нього і використовував пізніше. Хоч батько і був дуже привітним, все ж він був людиною, погано пристосованою до суспільства. Я б сказав, що він не знав, як у ньому жити, водночас, як і в сім'ї. Він жив, перш за все, для своїх цінностей і своєї "міфічної чистоти", яка панувала в його кабінеті. Він весь час перебував у цій атмосфері. А "найчистішим із чистого світу" був його робочий стіл», — згадував в одній з передач Польського радіо син Тадеуша Бохенського Яцек Бохенський.
До Другої світової війни Тадеуш Бохенський грав у радіоп'єсах і щоденно вів радіопередачі, серед яких були «Літературна п'ятнадцяти хвилинка», де читав і власні вірші, «Wigilia dla samotnych» та все ще відому і після війни «Podwieczorek przy mikrofonie». З 1937-му на новоствореній радіостанції «Варшава ІІ» разом з актором і диктором Єжи Роландом він вів діалоги «Розмови Єжи з Кадзьо». Програма була шалено популярною.
«Кадзюшем мене колись охрестив, і я вже навіть не пам'ятаю, чому і з якої нагоди, наш спільний друг, один із провідних музикантів (filar — пол.) кабаре "Морське Око" Людвік Семполінський. Це створило багато непорозумінь. Деякі слухачі, наприклад, думали, що Казімєж — моє друге ім'я, звідси і Казіо, Кадзюсь, Кадзю. Тому вони інколи надіслали мені побажання та подарунки на 4 березня, до дня Казімєжа. Здається, чи не цілий рік наші розмови перед мікрофоном в передачі закінчувалися постійним рефреном: "Кадзюшю, позич мені 100 злотих". І щоразу необхідно було придумувати жарт, як, наприклад: "Кадзю, позич мені 100 злотих" А я у відповідь: "Я при собі не маю". — "А вдома?". — "А вдома, дякую, всі живі-здорові". І кожного разу ми вигадували щось інше. Так тривало, доки один нетерплячий слухач не надіслав мені гарно намальовану купюру "100 злотих", на диво схожу на справжню, з запискою: "Пане, ну позич ти уже, нарешті, ті сто злотих Роландові, нехай він перестає тебе мучити". Урочисте вручення Єжи сотні злотих перед мікрофоном завершило довгу серію жартів на цю тему», — спогади Тадеуша Бохенського із архіву Польського радіо.
Із початком Другої світової 7 вересня 1939 року Тадеуш Бохенський виїхав з Варшави до Любліна. Наступного дня німецькі танки почали обстріли столиці і радіопередавальної станції у форті Мокотув. В Любліні Бохенського розподілили до команди, яка мала обслуговувати радіостанцію в Барановичах. Однак 16 вересня її розбомбили повітряні сили Люфтваффе. І Бохенський попрямував до Львова, де зустрілася велика група митців з усієї Польщі, які рятувалися від нацистської навали. Спершу Бохенський виступав як декламатор у театрі-рев’ю разом з Анджеєм Боґуцьким. Пізніше — в Театрі мініатюр під керівництвом Конрада Тома разом з такими відомими акторами театру, кіно та естради, як Ядвіґа Анджеєвська, Зофія Денні, Евгеніуш Бодо… Разом з тим Бохенський був стурбований долею своєї матері та сестри, які залишилися у Варшаві, тому, зв'язавшись з ними, він повернувся у травні 1940 року через прикордонний пункт у Перемишлі. Війна ж обіцяла бути довгою і Бохенському необхідно було шукати своє місце в окупаційній дійсності та засоби для існування. На вимогу німецької окупаційної влади Акціонерне товариство Польське радіо було змушене розірвати трудові договори з усіма довоєнними працівниками. І хоч не було самого радіо, були колеги та артисти, з якими він співпрацював. Незабаром Бохенський став відповідальним за виступи в кафе «Ґастроном», а згодом кафе «Клуб» через дорогу, яке стало «Нур фюр дойче». До його обов'язків входило залучення артистів до виступів та оголошення їхніх номерів. Робота була Бохенському не до душі, адже на вечори з кожним днем приходило все більше німців і, мотивуючи це поганим самопочуттям він звільнився. Депортація населення столиці до Прушківського табору, після падіння Варшавського повстання, стала для Тадеуша Бохенського справжнім пеклом.
«У своїй біографії Бохенський пише. Початок повстання застав мене зненацька у Середмісті на ділянці, обмеженій вулицями Круча, Вільча, Хожа, Вспульна і Плац Тшех Кшижей. У цій забороненій зоні, бажаючи бути чимось корисним, я брав участь у ранках і вечорах, які організовували для польських поранених у шпиталях. Під час цих блукань безлюдними вулицями і підвальними ходами ми не раз бачилися з Мєчиславом Фоґґом, який поспішав, як і я, до призначеного місця. Важким досвідом була неможливість стояти перед мікрофоном повстанської радіостанції "Блискавиця", що знаходилася на іншому боці Алєй Єрузолімських. Після поразки повстання Бохенський опинився в таборі в Прушкові. Для нього це був справжній шлях через муки. Але і тут він отримав допомогу і притулок від добрих людей. А під час однією з нічних облав жандармерії сталося неймовірне. Бохенському наказали одягнутися і слідувати за патрулем. Найвірогідніше йому загрожувала робота в Німеччині або концтабір. Переглядаючи документи, один із жандармів промовив польською мовою: "Чи ви той самий відомий Бохенський з радіо, якого я слухав перед війною?". Бохенський відповів скромно: "Так, це я!". Жандарм наказав йому повернутися до ліжка, зібрав розкидані речі: гроші та документи, і повернув Бохенському зі словами: "Я був радий зустріти пана. Пильнуйте, аби ніхто нічого не вкрав. Я їм усе поясню"», — спогади Тадеуша Бохенського, озвучені Мацєєм Юзефом Квятковським, архів Польського радіо.
До роботи перед мікрофоном Польського радіо Тадеуш Бохенський повернувся навесні 1945 року. У відновленій передачі «Podwieczorek przy mikrofonie» в одному із епізодів у 1949 році відбулася зустріч Тадеуша Бохенського з Мечиславом Фоґґом.
Христина Срібняк, Krzysztof Sagan
Запрошуємо слухати аудіоверсію матеріалу
