Обов'язки та професійні навички дикторів від початку радіомовлення у Польщі

Рубрика присвячена історії Польського радіо

Диктори Розалія та Казімєж Чубаховські в момент роботи

Narodowe Archiwum Cyfrowe / http://surl.li/sixlz

За такого технічного та інформаційного прогресу, який маємо сьогодні, для багатьох радіо вже не є тією магічною скринькою, якою було для слухачів на початку та в кінці XX століття. Суттєво змінився і спосіб роботи. Він значно пришвидшився і став технологічно простішим. З середини 20-х років минулого століття діяльність дикторів не зводилася лише до декламації вже написаних кимось іншим текстів. Диктор, а поняття ведучий тоді ще не існувало, був людиною, яка цілковито відповідала за ефір. Він запрошував гостей, зустрічав їх і заводив до студії, а у перші роки діяльності радіо пояснював їм, як працювати із мікрофоном. Він добирав музику і програвав її із платівок через грамофон, адже звичної для нас сьогодні посади звукорежисера також не було. Водночас диктор мав слідкувати за дотриманнями часових меж виступів у передачі артистів чи лектора. І у разі відхилення від визначеного графіка або на випадок технічних несправностей, диктор мав бути готовим експромтом заповнити собою ефір. Нині ми маємо Інтернет, де можемо знайти або перевірити будь-яку інформацію за лічені хвилини. Тоді диктор повинен був вміти сказати це з голови, тобто з нічого, тобто на радіо, польською мовою. Тож людина, яка обіймала цю посаду, мала бути дуже ерудованою. 

Один з дикторів, Болеслав Бусякєвич, згадуючи радіопригоди, того часу дещо розсекретив внутрішню «кухню» своєї роботи. Він розповів, що під час виступу в ефірі музикантів мусив мати підготовлену резервну платівку. І, якби спочатку на радіо виступав хтось невідомий, а потім з резервного альбому пролунали би пісні, приміром, шалено популярного в той час Яна Кєпури, це б викликало нерозуміння у слухачів. Зрештою, незручною ця ситуація могла стати і для музиканта-початківця. Тож із цієї ситуації Бусякєвич виходив таким чином, що готував про всяк випадок пісні співачки у разі виступу в ефірі співака і навпаки. Серед інших обов’язків диктора був облік всіх композицій, які лунали в ефірі, аби потім відзвітувати до Спілки авторів і композиторів (ZAiKS — пол.). Сьогодні цей процес на Польському радіо автоматизований. А тоді диктор мав записувати все від руки і уважно рахувати, щоб не пропустити жодного твору. Час від часу на посаду диктора проходили відкриті конкурси. Конкуренція була високою, так само як і вимоги до кандидатів. Інколи одного треба було обрати з-поміж 200-250 претендентів.

«У Торуні у 1935-му році, коли розпочинала роботу ця радіостанція, був проведений конкурс на партнерку для згаданого Болеслава Бусякєвича. До нього зголосилися 30 представниць прекрасної статі. З них на проби з'явилися 25, деякі приїхали з інших міст, зокрема, Холма, Моґільного. Перед мікрофоном, між іншим, потрібно було зачитувати тексти з іноземною лексикою. Після цього туру відсіялося ще чотирнадцять кандидаток. Зрештою, після чергових проб до фіналу дійшло троє, і їхню долю вирішувало центральне керівництво Польського радіо. Обрано було Марію Зємбінську з Холма. Пізніше у пресі з'явилася стаття, в якій вона розповіла про свою роботу, про перші пригоди з мікрофоном. Ось як вона, зокрема, сказала: "Радіо для мене — велика новинка і водночас велика несподіванка. Це дуже особливе відчуття, коли усвідомлюєш, що за невидимими межами мікрофона причаїлися кілька тисяч слухачів. Це дуже відрізняється від виступу навіть перед великою повною залою і знаковими особами". Також вона згадувала про те, що  відчувала себе "кинутою на глибоку воду" (rzucić kogoś na głęboką wodę — пол.). Адже за кілька чергувань з паном Болеславом Бусякєвичем вона вже мусила розпочати власні самостійні передачі», — розповів Кшиштоф Саґан. 

Анджей Крусєвич працює диктором на Польському радіо вже 42 роки.

«Звісно, голос був певним чином визначальним або умовою, адже він був для радіо своєрідною візитівкою. Мікрофон любить теплі, низькі голоси. Тож голос був важливим, але не найголовнішим. Мала значення лінгвістична компетентність. Інколи на такі конкурси приходило 500 і навіть 700 людей, а брали у підсумку двох-чотирьох. На пробах вимагали читати новинні тексти, насичені іноземною лексикою. Йдеться про п’ять мов: англійська, німецька, французька, італійська, іспанська. І, коли нас приймали на роботу, знати хоча б одну мову, було необхідною умовою. Важливим було не стільки вільне володіння мовою, скільки правильності артикуляції, адже в тексті періодично з'являються нетипові слова, назви іноземних делегацій. Також диктори читали в ефірі поезію і прозу. Робити це треба було з розумінням. І таким чином перевіряли наші загальні знання. Диктор не був закріплений за конкретною програмою. Ми працювали за певним графіком і на різних каналах. Чергування могли бути нічними, вечірніми, ранковими і денними. Я за натурою сова, тож вечірні чергування для мене були найулюбленішими, а найстрашнішими — світанок. Мені було складно лягати раніше двадцять третьої, а вставати на ранкові доводилося о третій, адже пів на четверту, залежно від програми, починалися перші новини. Звісно, голос в цей час ще спить і є хрипота, тож я навчився дбати про нього. Наприклад, я лагідно ополіскую горло оливковою олією, ніби хочу змастити цей механізм. Не дуже хоче слухатися і мозок, хоча, зазвичай помилки у мене траплялися і опівдні, і вдень. Я пам'ятаю вечірнє чергування тридцять першого грудня, де я розповідав про віденські бальні традиції. І не знаю чому, але протягом усього коментаря замість "бальні зали" я читав "зальні бали". Не розумію… Щось дивне часом діється в голові», — згадував Анджей Крусєвич.

Також важливо, аби диктор цікавився тим, що відбувається у світі, був у курсі найважливіших подій, щоб, наприклад, вчасно помітити помилку в тексті, який збираюся читати, наприклад, перекручене ім'я політика, неправильну назву останнього фільму, помилку в прізвищі відомого режисера. 

Запрошуємо слухати аудіоверсію матеріалу.

Христина Срібняк, Krzysztof Sagan