Театр Польський ім. Арнольда Шифмана відсвяткував 112-ту річницю. Свої двері для відвідувачів він відкрив 29 січня у 1913 році. Із назви театру випливає, що ця сцена прославилася постановками польських авторів, але не відмовлялася і від світової класики. Першим спектаклем в історії театру став «Іридіон» Зиґмунта Красіньського. Традицію випускати прем’єру 29 січня театр зберіг крізь час. Торік, у 2024 рому, цього дня до репертуару увійшла комедія Міхала Балуцького «Відкритий дім». Цьогорічний ювілей відзначили «Дівочими обітницями» за Алєксандром Фредро, який є одним із головних польських класиків, котрий, до слова, є рідним дідом предстоятеля Української греко-католицької церкви Андрея Шептицького.
Писати комедії Фредро почав у 1820-х роках. Оскільки його батько у той же час отримав австрійський титул графа, на головних сторінках творів автора зʼявився підпис «Алєксандер граф Фредро». Найважливіші його комедії, які першими на кону мали можливість бачити львів'яни, зʼявилися у 1930-ті роки. Спектаклі, що з'явилися у театрах Варшави і Львова, мали великий успіх.
Рукопис комедії «Дівочі обітниці», близько 1827 року
Афіша спектаклю «Дівочі обітниці» у привілейованому театрі графа Скарбека, 26 травня 1843 року, Львів
«Дівочі обітниці» Фредро написав майже двісті років тому, у 1832-му. Здійснити цю постановку до ювілею Театр Польський ім. Арнольда Шифмана запросив давнього друга, британського режисера Дена Джеметта, який вже тричі співпрацював із колективом. У 2011 і у 2012 роках варшавській публіці він презентував Шекспіра «Дванадцяту ніч» («Вечір трьох королів» — назва спектаклю), а також «Бурю». У 2016 році Ден Джеммет запропонував глядачам п'єсу трохи старшого за Шекспіра англійського драматурга Джона Форда «Шкода, що вона блудниця». Польська класика, «Дівочі обітниці», у фокус британського режисера потрапили з ініціативи генерального директора театру Анджея Северина, творців, до слова, пов'язує співпраця з «Комеді Франсез». Ден Джеметт запропонував дещо сміливий погляд на цю п'єсу і вдався до ремінісценцій. Про те, що дія спектаклю розгортатиметься не у ХІХ столітті глядач зрозуміє разом із підняттям завіси. На кону встелений англійський газон, а вглибині сцени кількаповерховий будинок з червоної цегли (автор сценографії Dick Bird — ред.). Біля нього газонокосарка і розкладні садові стільці. Куди ж переносить героїв Алєксандра Фредра Ден Джеметт?
«Я разом з директором Анджеєм Северином намагався знайти п'єсу, яку міг би поставити. Зізнаюся, що я дивився в бік англійської комедії Шерідана, але було важко знайти переклад польською і Анджей запропонував цю п'єсу Фредра. Я прочитав її і подумав, що це може бути цікаво, тож сказав: "Добре, я згодний". Хоча вона стала набагато цікавішою для мене вже у процесі роботи. Мушу визнати, що це не та п'єса, яку охоче ставлять на Заході, тож переклади, які я читав англійською та французькою мовами, не були фантастичними, тому мені було важко зрозуміти текст. По-справжньому вона почала відгукуватися в мені лише тоді, коли я почав працювати з акторами, тоді вона ожила. Я намагався підібрати ключ до цієї п'єси і часто виявляв, що на цьому шляху мене все частіше схиляє до особистого досвіду. Я пам'ятаю одне з телешоу 1973-го року Man About the House ("Чоловік про дім"). Це комедія про двох жінок, які намагаються жити самостійно в Лондоні, але з ними разом мешкає чоловік, і шоу намагалося показати, що ці жінки можуть жити самостійно, але не зовсім так. І, коли я передивився це шоу знову, то подумав, що тут є якийсь дивний зв'язок з п'єсою. І я подумав, що можу трохи розважитися, спробувавши уявити сюжет Фредра, як британський комедійний серіал 1973 року, а потім переніс це на сцену», — зізнався Ден Джеметт.
У центрі уваги «Дівочих обітниць» — дві дівиці, Клара та Анеля, які вирішують ніколи не виходити заміж, адже, на їхню думку, усі чоловіки нещирі та підступні. Цим вони не тільки руйнують плани своїх батьків на шлюб доньок, а й зачепають самолюбство своїх шанувальників Ґустава й Альбіна, які мають намір будь-що звабити норовливих дівчат. На кону не тільки гордість, але й, перш за все, кохання! Хто візьме гору в цьому протистоянні?
«Традиційно Анєля більш ніжна, делікатна і романтична порівняно з Кларою, яка більш імпульсивна. Ми намагаємося підкреслити, що вони обидві мають сильний характер. Як на мене, це дуже гарна п'єса, бо вона універсальна, про загальнолюдські почуття, які зворушують нас, про любов і бажання. Режисер Ден Джеметт налаштовував нас на те, що це історія про дорослішання. І про те, з чим борються молоді люди, які, можливо, ще не до кінця розуміють, що з ними відбувається, коли вони закохуються. Але ці почуття, безумовно, дуже сильні, і з ними вони намагаються впоратися з ними по-різному. Я знайома з "Дівочими обітницями" в класичному трактуванні ще зі школи, а пізніше з театрального університету. Але тут Ден запропонував нам зовсім поглянути на текст без традиційного ментального тягаря, адже він приїхав з-за кордону, із іншого культурного середовища, з власним враженням і сприйняттям Фредра. Саме тому, гадаю, польському глядачеві може бути дуже цікаво подивитися, як би функціонували "Дівочі обітниці" в 1970-х роках у передмістях Лондона. Це досить сучасно і ми можемо частково ідентифікувати себе з цими часами і героями, водночас події не відбуваєються тут і зараз, у ХХІ столітті. Тож цим вибуховим стосункам, цьому коханню не заважають ні комп'ютери, ні інтернет, ні мобільні застосунки. Ця любов розквітає тут і зараз між цими молодими людьми, а не через екран комп'ютера. Так, у цей час уже є телевізор, плеєр, але не те різноманіття ґаджетів, як зараз. Це може дати молодим людям можливість перепочити, тому що це ретро в найкращому, найгарнішому вигляді, в якому воно тільки може бути. Ми все ще пишемо один одному листи, чергуємо під вікнами один одного, все ще граємо серенади на гітарі і дивимося один одному в очі. Саме тому мені здається, що це може бути дуже цінним, особливо для молодих людей, які прийдуть на виставу і, можливо, захочуть запросити дівчину на морозиво чи в кінотеатр. Ми повернемося до тих красивих, романтичних стандартів, які, на мою думку, сьогодні вже відійшли в минуле, але є дуже гарними традиціями», — розповіла акторка Ганна Скарґа, яка є онукою відомої польської актриси Ганни Скаржанки.
Роль подруги Анелі, Клари, виконує Катажина Ліс, також у спектаклі задіяні Войцєх Сівек, Ева Макомаска, Славомір Ґжимковський, Антоні Остроух. Ґустава, який залицяється до Анелі, втілив Максиміліан Роґацький.
«Мій герой.., я б назвав його диявольським, тому що він плете інтриги, вміло керує подіями в домі пані Добруйської і дуже хитрий, і дуже підступний. Тому я думаю, що Ґустав — це такий персонаж, який поєднує в собі невинність, молодість, а з іншого боку — певну витонченість, певний образ чоловіка, в якому є якийсь диявол», — повідомив Максиміліан Роґацький.
Оскільки, переносячи дію у 70-ті роки минулого століття, Ден Джеметт надихався британським ситкомом, то й грають актори з легкою серіальною манірністю. Максиміліан Роґацький пояснив, що радикальна зміна епох дії не заважала будувати роль, водночас, було надзвичайно цікаво співпрацювати з режисером, який виховувався в іншій країні, а відтак, природньо, що він є людиною трохи іншої культури. Та попри можливі розбіжності, тема п'єси залишається зрозумілою — це кохання.
«Мені дуже подобається називати цю роботу культурним експериментом і нам було дуже цікаво подивитися, як Ден Джеметт, з яким я мав нагоду працювати тричі у попередніх проєктах, інтерпретуватиме п'єсу Фредра. Що він у ній прочитає? Гадаю, що нюанси, в яких він побачив цей текст, абсолютно відрізняються від того, що було створено іншими режисерами до цього часу. Це абсолютно новий погляд на Фредро, але водночас, надзвичайна чутливість Дана, на мій погляд, робить цей культурний експеримент досить успішним. Це свідчить про те, що наша література може бути надзвичайно цікаво сприйнята людьми, які виросли в абсолютно різних культурних середовищах. Чи це Велика Британія, де народився Дан, чи Франція, де він прожив 30 років, тож це дві культури надзвичайно близькі. Водночас він ставить у театрах по всьому світу, тож, гадаю, має широкий кругозір. Алєксандр Фредро надзвичайно глибоко вкорінений у нашій культурі, його вірш диктує, як його грати. Класичне позиціонування його творів, зрештою, бере початок зі школи. Ми знаходимося у Театрі Польському, який директор Анджей Северин називає Домом Фредра. Наші "Дівочі обітниці" — це абсолютно новий погляд на Фредра, надзвичайно цікавий, гадаю, не лише для нас, але й для глядачів і для нашої культури загалом. Безумовно, обставини, в які нас поміщає режисер вже самі по собі значною мірою впливають на естетику акторської гри. Неможливо не спиратися на той факт, що ми переносимося у 70-ті роки ХХ століття, тож і костюми, і сценографія, спроєктована Діком Бердом, абсолютно впливають на почуття актора на сцені. Я б навіть наважився сказати, що це щось на кшталт переломного моменту для Фредра, адже не пригадую, щоб режисер з Заходу брався за наші тексти в Польщі. Водночас, попри те, що ми змінюємо епоху, у якій все відбувається, ми зберігаємо мову Фредра і використовуємо його одинадцятискладовий рядок, стежимо за тим, щоб вірш линув, а не тікаємо від нього, не намагаємося зробити його прозою, стежимо за римами, за серединами і так далі. Також це певна комбінація, певний мікс, на мою думку, надзвичайно цікавий», — зауважив Максиміліан Роґацький.
Театр Польський ім. Арнольда Шифмана — не єдиний колектив у Польщі, з яким співпрацював Ден Джеметт. У 2020 році він ставив Едуардо де Філіппо у Театрі ім. Жеромського в Кєльцях. Зустріч із польською драматургією у «Дівочих обітницях» для нього була першою. Що ж у тексті Фредра ХІХ століття було важливим для режисера Дена Джеметта у ХХІ?
«Я думаю, що завжди існує чимало інтерпретацій, які вислизають від митця. Я не впевнений, що Фредро, працюючи над п'єсою, сам чітко розумів, що він хоче спробувати сказати головним чином. Тому, я гадаю, що текст, який потрапляє до наших рук через 200 років, вже має в собі щось загадкове. Мені здається, що складність персонажів і комедії, жорстокість, яка там присутня, ми повинні спробувати не те, щоб зрозуміти, не думаю, що це можливо, але хоча б дати якийсь контекст. І я думаю, що це те, що я намагався показати, переносячи сюжет Фредра у 1970-ті роки. Я не хотів надавати йому якоїсь відверто політичної чи сексуальної інтерпретації. Я намагався трохи наблизити його до нашого часу, але не надто різко. Тому у нас є ця ретро-ностальгія. Цим я хочу сказати, що ми зробили щось чудове, на мій погляд. Гадаю, що наша місія і полягала в тому, щоб спробувати зробити щось забавне», — зауважив Ден Джеммет.
Ім’я Арнольда Шифмана Театр Польський у Варшаві носить невипадково, адже він був створений завдяки його вірі, наполегливості й організаторському таланту. Але водночас і бажанню вразити свою кохану Марію Пшибилко-Потоцьку. Керував цим театром Арнольд Шифман до Другої світової війни. Походив один з найвизначніших діячів польської театральної культури ХХ століття з міста Уланув, однак середню освіту здобув у Кракові, де і відбувся його перший справжній контакт з театром.
«Матуру я склав у 1901 році і, як і кожна молода людина, думав про університет. Я був гордий і щасливий, що вступаю до університету. Я не знав, що саме вивчати і як обрати щось одне. Хоч я хотів займатися театром, а не літературою, і не історією, я обрав філософію та історію мистецтв. Мені здавалося, що ці два предмети найбільше підходять мені на даний момент і будуть найбільш корисними для моєї майбутньої професії. Було це правильно чи ні, мені важко судити про це сьогодні. Я керувалася якимось інстинктом у цьому питанні і робив те, що, на мою думку, було б корисним для мого театрального майбутнього. Адже відтоді я був внутрішньо налаштований на те, що буду працювати в театрі, хоч і не усвідомлював, на якій посаді. Я усвідомлював, що не буду актором, адже не володію тим, що називається акторською красою, немає у мене і вокальних талантів. Але я відчував, що єдина професія, яка мені справді подобається, яка мене приваблює, — це театр. Водночас, у самому Кракові я мав чудові умови, щоб добре його пізнати. Це було не так, як сьогодні у Варшаві, коли в театрі грають три, чотири, п'ять, шість, а може, навіть менше трьох прем'єр на рік. У Кракові грали від 40 до 50, тому щосуботи можна було побачити нову п'єсу. І таким чином за кілька років можна було познайомитися буквально з усім репертуаром, як класичним, романтичним, так і сучасним, польським і міжнародним», — архівний спогад Арнольда Шифмана Польського радіо з 1959 року.
Паралельно з цим у Кракові була створена цікава інституція — кабаре «Зелена кулька» (Zielony Balonik — пол.). Там Арнольд Шифман познайомився із багатьма письменниками, художниками, журналістами, публіцистами, акторами, скульпторами, карикатуристами. Ці знайомства надихнули писати і поклали початок моєї літературної діяльності, яка також була присвячений театру. Він писав публіцистичні статті про театр у виданні Вільгельма Фельдмана, який на той час відігравав помітну роль у літературному житті Кракова. У той же час шифман почав намагатися написати п'єсу для театру, а згодом навіть створив кілька театрів у Кракові і Варшав, які, хочі і проіснували дуже недовго, проте утвердили відчуття Шифмана і покликання — створити справді сучасний театр, якого так потребувала Варшава.
«У Варшаві не було жодної облаштованої для театру будівлі. Якщо хтось із вас знав би, що сьогодні називається Національним театром (Teatr Narodowy — пол.), а тоді це був Театр естради, який був звичайним сараєм,... або філармонія, яка діяла у трохи кращих умовах, але теж не була театром. Якби ви знали це, то зрозуміли б, що Варшава потребувала якоїсь театральної будівлі, і цій справі варто було б присвятити своє життя. Поте мало наважитися, але як це зробити? Я просто почав агітувати серед людей, з якими познайомився через кабаре Momus. Це були не тільки представники мистецької, публіцистичної та журналістської сфер, але також економісти, заможні аристократи. Я часто розмовляв з цими людьми і представляв їм свою ідею створення великого приватного театру у Варшаві, адже ми не могли очікувати, що російський уряд дасть нам цей театр», — архівний спогад Арнольда Шифмана.
Історична для Театру Польського у Варшаві зустріч відбулася у липні 1910 року. Після майже годинної промови, в якій Шифман представив причини, чому потрібно створити театр, і шляхи, якими це можна зробити, до фонду того ж дня було внесено 19 тисяч рублів. Нагадаю, принагідно, що Польща виборола свою Незалежність у 1918 році. Решту коштів, понад 100 000 рублів, вдалося отримати завдяки участі Томаша Потоцького. Перший камінь у фундамент на вулиці Карася, неподалік від Краківського передмістя, було закладено у квітні 1912 року і розпочато будівництво. Споруда була зведена за проєктом Чеслава Пшибильського, який був прихильником еклектики і не цурався модернізму.
«Я зміг зацікавити його і переконати робити різні проєкти ще до того, як з'явилися гроші. Ці ескізи він робив безкоштовно після незліченної кількості наших розмов на ці теми. Коли ми змогли купити земельну ділянку, отримали право поїхати разом на шість тижнів за кордон, аби оглянути всі сучасні, майже головні європейські театральні будівлі, а згодом професор Пшибильський взявся до роботи і за рік зробив повну документацію до найменших деталей. Землю ми купили в травні 1911 року, а в квітні наступного відбулося освячення наріжного каменю в присутності сотень людей, які з любов'ю і з глибокою вірою давали гроші на Польський театр. Спочатку будівництво театру йшло досить напружено, з деякими труднощами, як це зазвичай буває з новими будівлями такого роду, досить незвичними для Варшави. Але до літа ми вже настільки просунулися вперед, що могли чітко бачити обриси всієї споруди, і на той час прийшов час думати про залучення акторів. Чому? Тому що було розраховано, що театр має бути готовий за дев'ять місяців, і, уявіть собі, він був готовий за дев'ять місяців», — архівний спогад Арнольда Шифмана.
Запрошуємо послухати матеріал
Христина Срібняк