Твір говорить про спільну історію двох наших народів та спільну боротьбу із російською ворогом.
Так сталося, що поема, видана ще 1822 року, українською мовою перекладена лише влітку 2022 року (переклад Віктора Гуменюка).
Перша робота топової режисерки Польщі Майї Клечевської на основі поеми Адама Міцкевича «Дзяди» з акторами Франківського драмтеатру має антиросійський дискурс та чіткий безапеляційний меседж до тих, хто ще шукає хароших русскіх. Режисерка докуметально відтворює минулорічну сцену на Каннському фестивалі, коли облита кров’ю українка створила моральний дискомфорт присутнім селебриті, а деякі з них лише здивовано сказали «Це не наша війна. Я пацифіст». Польська режисера переконана, що українці боронять всю Європу. Своєю роботою вона відповідає їм: «То є ваша війна. І ми виграємо її усі разом! Бо українці боронять кожного із нас».
Майя Клечевська розповіла Польському радіо для України про досвід роботи з українськими акторами, а також про те, чому для неї було важливо поставити «Дзяди» в Україні.
Міжнародна співпраця Івано-Франківського театру з режисеркою Майєю Клечевською розпочалася ще кілька років тому, коли вихованець Ростислава Держипільського, актор Франківського театру Роман Луцький зіграв Гамлета у її виставі в Познані.
Майя Клечевська і Роман Луцький
«Ростислав Держипільський і Роман Луцький з Івано-Франківського театру запросили мене до співпраці і сказали, що можна приїхати хоч зараз і вибрати довільний текст. Я вже з місяць займалася пошуком такого тексту, бо передбачала цю співпрацю, і натрапила на детальну статтю про переклад «Дзядів» Віктора Гуменюка, котрий з’явився на початку 2000-х рр. Він переклав цей твір повністю, і наскільки мені відомо, його ніколи не ставили на сцені. А у зв’язку з тим, що я добре знаю цей твір, бо ставила його в театрі ім. Словацького у Кракові, подумала, що це хороший вибір. Ще й антиросійська мова цього тексту Міцкєвича видалася мені дуже сучасною, і спільною для нас з українцями долею. Є багато спільного в тому, що пережив колись Міцкєвич, і що переживають зараз українці. І знаючи, що це дуже хороший переклад, я була певна, що він зазвучить на сцені дуже вчасно, так це і було. Наша співпраця з цим театром була чудовою, а наша робота зворушила не одне серце. Але головною моєю метою було не розказувати українцям про війну, адже вони і так все про неї знають, я звернулася цим текстом в першу чергу до громадян Заходу, Західної Європи, котрі кажуть, що це не їх війна. Цей спектакль про те, що це якраз ЇХ війна, і вони мусять спитати в українців, що ми ще вам винні? І вдячність України за зброю, за підтримку це ніщо у порівнянні з пролитою в ім’я демократії кров’ю, зі стримуванням цієї імперіалістичної потвори, якою є росія. І саме українці несуть все це на своїх плечах, і вони не мають дякувати за допомогу, а повинні отримувати все необхідне. Ми їм винні все, і саме тому я мрію, щоб цей спектакль побачили у Франції, Німеччині, Бельгії. На мою думку, там люди зовсім не розуміють, що відбувається на фронті, на території України. Адже навіть на заході України діти в садочках посеред дня мусять йти до укриттів, а сирени виють щоночі. Люди не сплять, і дуже психічно втомлені, а тут ще й комендантська година і постійне відчуття, що невідомо, куди впаде чергова ракета. Це постійні стрес і напруга, і ще й про це треба говорити Заходу. Для них був би корисним такий суспільний досвід, яким є театр. Саме тому дія останньої частини, тобто «Варшавського салону» відбувається в Каннах. А фінал конкурсу в Каннах був якраз у день нашої прем’єри. І там були продюсери і дистрибутори з росії, і вони купували фільми. І я маю великий жаль на діячів, відповідальних за культуру в Західній Європі, бо накладені санкції мають стосуватися не лише економіки, промисловості, спорту, але і культури. І минулого року в Каннах не мало бути Серебряннікова, а думка людей з культурних осередків має бути важлива. І санкції у сфері культури мають полягати не в тому, щоб забути російських авторів столітньої давності, а в тому, щоб не запрошувати, не піарити і не підтримувати дружні стосунки з особами, котрі не відкинули режим путіна».
Фрагмент з репетиції "Дзядів"
Я хотів би поговорити і про спектакль і про те, що ви щойно озвучили. Я вивчав «Дзяди» в університеті на польській літературі, і наскільки мені запам’яталось, це власне дуже такий польський твір, польська поема. На які моменти ви, як режисерка, звернули увагу, щоб «Дзяди» отримали проукраїнські нотки і зазвучали трохи по-українськи?
«На мою думку, ми не надто адаптовували цей твір. Наприклад, сцена «Целя», де показані в нашому випадку ув’язнені росіянами солдати і мова йде про вивезення на Сибір, не потребує ніяких змін, бо і так виглядає дуже актуально. І цей епізод на українській сцені звучить набагато потужніше, ніж на польській, і актори значно краще розуміють, як це бути російським в’язнем.
Конрад, який свариться з Богом через емпатію, співчуття людям, які страждають, і виступає від імені усього народу, є універсальним персонажем. Якщо говорити про ксьондза Пьотра, котрий є дуже таким польським ксьондзом, то його втіленням став патріарх московської церкви Кіріл, котрий в нашій виставі говорить російською, і в російській церкві розмовляє з російським демонами.
А в Каннах сенатор, головна постать Канського балу, теж говорить російською. Ми взагалі поділили текст на український і російський з українськими субтитрами. І взагалі дивлячись цю виставу, у мене складається враження, що Міцкєвіч писав її українською. Адже кожен народ, що пережив російську окупацію, має ті самі відчуття несправедливості, тиранії. І це спільне для наших народів. Звісно, цей текст дуже добре полякам відомий, його вивчають ще в початковій, потім в середній школі, і всі поляки досконало його знають. А щодо українського глядача, то у мене були побоювання, що текст буде заважким, занадто поетичним, або заскладним для розуміння, але ми з акторами так побудували нашу роботу, щоб слова, що линуть зі сцени, були простими і зрозумілими. Ми вдалися навіть до внесення змін до поезії, адже нашою метою була комунікативність, яка зараз важливіша за поезію».
Чув на пресконференції, що вам дуже добре разом працювалося, і на генеральній репетиції ви вже нічого від акторів не вимагали.
«Мені чудово працювалося в цій команді. Було прекрасне взаєморозуміння і розуміння акторами тексту. Взагалі, одразу видно, що це актори дуже досвідчені, вони багато грають, роблять це дуже добре. Кожне моє прохання виконувалося одразу. Їм не потрібно було багато репетицій, так, як казали на пресконференції, вони були готові за тиждень, навіть за два тижні перед прем’єрою. Залишалося лише доробити світло, відео і тп. А власне актори підготувалися дуже швидко. Вони якось відчули цей текст, розуміли і знали, про що мова, чому ми ставимо цю виставу, який сенс цього всього. У мене також було відчуття, що людина вільна у своїй творчості, і цього в неї не відібрати. І творчі люди теж мають воювати, єдиною нашою зброєю є мистецтво і ми воюємо, як можемо, але від щирого серця і з повною самовіддачею для України».
Актриса Надія Левченко. Кадри з репетиції "Дзядів"
Івано-франківський театр відомий зокрема тим, що може зробити виставу на будь-якій сцені, і це піде на користь виставі. Власне якщо йдеться про простір, приміщення, то воно теж є своєрідним актором. Вони грали на стінах замку, в обсерваторії на Попивані і тд. Знаю, що дія «Дзядів» відбувалася у двох локаціях.
«Я бачила їхнього «Гамлета», а ще ми багато розмовляли про цей дещо експериментальний підхід до цієї теми, я знала, що цей театр відкритий до пошуків і має авангардовий підхід до справи. Директор вирішив зробити виставу на 250-300 осіб, але щоби була мобільність, щоб люди могли ходити і щоб також використати дуже гарне фойє, величезне, з великими вікнами, переходами, замість того, щоб зробити її на 600 осіб, з класичною пласкою сценою. І я його чудово розумію, бо цей підхід робить глядача учасником спектаклю, коли глядач теж знаходиться на сцені і переходить через фойє на другий акт, це його дуже приваблює, але і зобов’язує, бо він частина вистави.
І сцена з Канн була зіграна в фойє. Ми постелили червону доріжку на сходи, та й взагалі там якийсь такий монументальний інтер’єр, який дуже нам підходив до нашого задуму. Дія першого акту відбувається на сцені, а на другий ми переходимо до фойє і там граємо «Канни».
Я б хотів трохи поговорити про посил до європейської спільноти, недавно я мав розмову про українські фільми, зокрема, питав у режисерів, якими українськими темами можна зацікавити європейського глядача. І отримав відповідь, що теми мають бути актуальні і добре оформлені, тобто власне українська тематика може і не зайти. І тут питання: польські «Дзяди», українські актори, посил до європейської публіки- наскільки це все є універсальним, щоб справити враження, що це не просто щось польське, чи українське, а дещо актуальне, що стосується всіх. І чи дивлячись на прем’єру можна стверджувати, що задум втілився. Адже ви знаєте європейське суспільство. Чи справить це на них враження?
«Мені це самій дуже цікаво, адже з того, що я знаю, то європейське суспільство поділене на «це не наша війна, ми взагалі пацифісти, потрібно віддати території, лиш би не воювати, як у В’єтнамі». Це порівняння абсурдне, а ця думка виникає від недостатніх політичних та історичних знань. Але людей, що так вважають, настільки багато, що я б хотіла з ними зустрітися. На мою думку, ці польсько-українські «Дзяди» універсальні, адже вони про фундаментальний досвід людини, на чию свободу зазіхають. І це досвід не лише Польщі, чи України, чи Міцкєвіча, це може стати досвідом кожного. Ця вистава більше про окрему людину, ніж про народ загалом. Те, що відчуває Конрад, головний герой, є основою тексту. І це може будь-коли відчути кожна думаюча людина. Тому я вважаю, що вистава матиме успіх, і варто її показувати на фестивалях, чи в театрах за кордоном. Я про це мрію, як і про зустрічі з глядачами, спілкування, розмови, які теж зіграли би свою роль. Ми працювали, щоб так сталося».
Кадр з репетиції "Дзядів"
А є хоча б якась надія на те, що спектакль десь покажуть? Може, якісь розмови про це вже ведуться?
«Наразі можна говорити про показ цього спектаклю в Польщі, бо це перший крок. Ми хочемо приїхати з цим спектаклем у грудні до Кракова, а також ведемо переговори з театрами в інших країнах, але про це ще дуже рано говорити».
Якщо говорити про культуру і санкції, які мали би бути в цій сфері, як культурний світ реагує на росію і взагалі на все, що відбувається. Як ставляться до російських митців? Бо коли повномасштабна війна лише почалася, ми всі пам’ятаємо, що росіянам відмовляли в участі у різних культурних заходах, в роботі, але зараз це ймовірно змінилося?
«У мене таке враження, що найбільш рішуча в цьому питанні Америка. Адже вони розірвали контракт з Нетребком, що мав співати у Метрополітен опера, але він буде співати у Гамбургу та Берліні. Німці не такі радикальні, французи теж. І ці артисти, російські та проросійські, виступають на сценах, а російські дистрибутори можуть вільно купувати фільми і показувати їх у Москві. Тобто складається враження, що Європа рахує гроші, а росія- це теж гроші, які загороджують собою етичність і відчуття добра і зла. В Берліні ставили спектакль і на одній з репетицій режисер сказав, що не знає, хто агресор, а хто жертва у цій війні. От не знає він, і актори теж не знають. З погляду Польщі це здається неможливим, абсурдним, адже це ж Берлін- кілька годин їзди від Познані! А свідомість і ментальність зовсім інша. Коли почалася війна, то ми з друзями сміялися, що у них у всіх війна в тік-тоці, але зараз і це зникло. І вони зовсім не ставляться до цієї війни, як до війни і за їхню свободу, світової війни, війни за світові цінності, війни за право людини на свободу, на демократію. Вони живуть в демократичному суспільстві і не відчувають, що це є чимсь, що потребує захисту, не відчувають небезпеки, навіть не уявляють всієї ситуації в Україні. Вони просто не хочуть, їм це не вигідно. Натомість вигідні контракти з росією, що фінансово впливає на них. Але так не має бути. Потрібно принаймні критикувати такий стан речей, говорити про це якомога голосніше».
Слухайте розмову у доданому звуковому файлі.
Розмовляв Володимир Гарматюк
