«Одним із найбільш проникликих досвідів останніх років мого життя була подорож в Україну, в яку я вирушив у 1958 році. Ми їхали через Житомир, Бердичів, Вінницю і аж до Дашева. Дашів – це це маленьке містечко в Україні, і на цвинтарі у Дашеві похований мій батько. А з Дашева ми поїхали до Кальника, місця мого народження. Мій батько працював бухгалтером на невеликому цукровому заводі в Кальнику. І тепер, коли я стояв на місці, де колись був дім, в якому я народився, я побачив краєвиди, які пам’ятаю з дитинства. Це ставок, який міниться опівдні грайливими іскрами. Ця подорож повернула мене до часів дитинства, а у спогадах ожила історія не тільки моя, але й усієї моєї сім’ї», - так своє повернення на малу бітьківщину згадував в ефірі Польського радіо Ярослав Івашкевич.
Ярослав Івашкевич народився 130 років тому, 20 лютого 1894 року у згаданому ним селі Кальник. У 1918 році він разом із сім’єю виїхав з Києва до Варшави, і там вже залишився жити. Івашкквич повертався до країни свого дитинства, після 1945 року, кілька разів. Він відвідував місця, в яких народився, де вчився - спочатку в школі, потім – в київській гімназії, і згодом – в Київському університеті та консерваторії.
Він писав: «Я вдячний Києву та землі, яка мене сформувала», а один із героїв його творів промовив такі слова: «Яка прекрасна земля – Україна!»
У ефірі Другої програми Польського радіо про Ярослава Івашкевича та його зв’язок з Україною розповідав автор двотомної біографії поета «Inne życie. Jarosław Iwaszkiewicz» Радослав Романюк.
Україна залишалася для Івашкевича джерелом творчого натхнення, і він часто повертався туди у своїх спогадах. Чому?
Радослав Романюк: Справді, Івашкевич черпав з українського минулого, українського досвіду, до останніх днів свого життя. Дитинство, проведене в Україні, його сформувало. Він дуже глибоко відчував дух цього місця, genius loci. В Україні він навчився цінувати те, що ми називаємо культурним краєвидом. Це поєднання пейзажу, запахів, світла, кольорів, людей, міфічних розповідей і дійсності. Цей культурний краєвид він вмів помітити практично всюди, але найбільш емоційним був у Івашкевича краєвид саме український. Це була його колиска, і творча, і поетична. Цей час, який він провів в Украні, був дуже насичений. А Івашкевич, нагадаємо, жив в Україні перші 24 роки свого житя. І можна сказати, що цей період він використав найкраще як міг.
Ярослав Івашкевич дуже любив подорожувати Україною.
Радослав Романюк: Він побачив культурне багатство тодішньої України, мовне багатство. Він виріс в колі польської інтелігенції, яка жила в Україні. Але він пізнавав культуру селян, у нього було також чимало російськомовних друзів і друзів-росіян. І ця багатомовна та полікультурна дійсність йому допомогла відкритися на світ, навчила цінувати іншість. І також – черпати з цього багатства.
Само місце народження Івашкевича. Кальник, мало цікаву та багатонаціональну історію. Адже ще у 6 столітті до ашої ери там жили скфіи, потім – татари, польська шляхта...
Радослав Романюк: Це стало для Івашкевича школою духовної географії. Він умів відчути цей палімсест, те, наскільки як накладалися один на одного шари історій, людей та культур. Він писав, що схоже відчуття його супроводжувало на Сицилії, де він також відкривав для себе ці різні шари історії острова. Це були часи, коли Україна стала вже радянською Україною. В інтерв’ю, фрагмент якого прозвучав на початку нашої програми, він не сказав усю правду. Він сказав, що його батько похований на цвинтарі у Дашеві, але він не сказав, що ця могила - знищена, і майже нічого від неї не залишилося. Коли я працював над біографією Івашкевича, натрапив на його записку «Кальник. Скандал на цвинтарі». Ця записка вимагала від мене майже проведення слідства, щоби з’ясувати про що саме йдеться. Виявилося, що аби поїхати до Дашева, треба було минути Кальник. Водій, який віз Івашкевича, не хотів йому дозволити вийти в Кальнику на тому місці, де стояв його дім, а тоді вже був колгосп чи щось таке. Влада, котра знала, що Івашкевич вже є відомим письменником, не хотіла, аби він побачив цю руйнацію і щоби потім про це розповідав. Івашкевич, однак, показав минуле у світлих тонах.
На завершення сьогоднішньоїх передачі, присвяченої зв’язкам Івашевича з Україною, послухаймо спогади письменника: «Моїх сестер виховували няньки-українки. Пам’ятаю таку стару няню Данческу, котра мешкала у Кальнику. Її хата залишилася надовго в моїй пам’яті. Ми з сестрами любили до неї приходити, і старенька Данческа завжди нас з радістю вітала. Няня часто приходила до нас до дому і розповідала казки. А крім няні Данчески, у нас була кухарка Василина, і вона також мене нянчила. У Василини був брат, котрий до неї приходив ввечері, і він, пам’ятаю, знав безліч різноманітних історій, легенд, казок... Ми слухали того брата із роззявленими ротами. Я дуже добре пам’ятаю, як ми збиралися наволо нього, і він починав свою розповідь. Зрештою, у ті часи ще Україною мандрували лірники. У це важко повірити, але так справді було. Таким лірником був старий Семен, він був сліпий на одно око, а друге бачило дуже погано. Семена можна було зустріти в Дашеві, він там сидів під брамою до міста, це були якісь залишики давньої фортифікаційної споруди. Так ось, Семен там завжди сидів, грав на лірі і співав. Семен, бувало, приходив теж до нас до дому і у нас співав».
Запрошуємо послухати передачу в доданлму файлі
Dwójka/Яна Стемпнєвич