Українська Служба

Україна представить проєкт про деколонізацію Одеси на першій Мальтійській бієнале

11.03.2024 14:00
Цьогоріч Мальта — південноєвропейська острівна держава — вперше проводить бієнале. Захід проходитиме з 13 березня по 31 травня 2024 року. Як зазначають організатори, подія має сформулювати нові наративи для Середземноморського регіону як хабу культур та переосмислити глобальні уявлення про мистецтво та суспільство на основі ідей, що походять із глибокого півдня європейського континенту. Виставковими просторами стануть архітектурні та історичні пам’ятки на Мальтійських островах. Україна представить свій національний павільйон на цьому бієнале. Його відкриють 14 березня.
Аудіо
Аркадіяwikipedia.org/Alexey M./CC BY-SA 4.0

Проєкт української художниці Алевтини Кахідзе символічно поєднує Мальту та Одесу — місто-браму між українським степом та Середземномор'ям. Павільйон «From South to North» задає напрямок погляду з Мальти у бік України, з Півдня на Північ: у такій оптиці портове місто Одеса бачиться не як південь російської, радянської імперії, а як північ Середземноморського регіону. Про це розповідає співкураторка павільйону, докторка філософських наук, професорка Одеського національного університету, співзасновниця та співкураторка платформи культури пам’яті Past / Future / Art Оксана Довгополова:

— По-перше, що таке Мальтійська бієнале? Мальтійська бієнале проводиться у колаборації з ЮНЕСКО з фокусом на захист культурної спадщини. Чому ми відгукнулися, зацікавилися і вирішили зробити свій проєкт на бієнале? Річ у тому, що нам дуже відгукнулися базові теми. Вони запропонували подивитися на Європу і на світ взагалі з дальнього Півдня Європи. Мальта довго була колонією Великої Британії. Зараз вона дуже відчуває вплив і британської культури, і британської цивілізації в цілому. Для організаторів бієнале було важливо пропрацювати неочевидну колоніальну спадщину. Серед головних тем — тема деколонізації й тема Середземного моря як простору зустрічі культур, перетину культур, зустрічі різних цивілізацій. Нам дуже відгукнулися саме ці теми, тому що для України це теж дуже важлива проблематика, дуже важлива тема деколонізації. Так само, як і мальтійську культуру, багато хто у світі не сприймає як колоніальну, тому що тут живуть білі люди, це не Африка, не Азія, мальтійцям дуже часто відмовляють у праві на розмову про деколонізацію, так само Україні кажуть, що вона не була колонією, тому «ви виглядаєте дивно зі своїми вимогами деколонізації». Коли ми дізналися про цей фокус Мальтійської бієнале, то ми вирішили взяти участь у конкурсі. Тобто організатори бієнале відбирали проєкти. Цей відкритий конкурс проводили самі організатори бієнале, це не були національні конкурси. Нас обрали з проєктом, який називається «From South to North». Ми запропонували подивитися на Україну з точки зору Середземного моря, подивитися з Мальти у бік України. Ми запропонували подивитися на ці перетини культур, перетини цивілізацій, перетини різних торговельних шляхів і так далі. Ми запропонували з Мальти подивитися на Одесу як на ту точку, до якої можна дотягнутися саме з Середземного моря, подивитися на Одесу з деколонізаційної перспективи й на Україну в цілому не як на південь імперії, а як на північ Середземного моря. Це була базова ідея. З цією ідеєю ми прийшли до художниці Алевтини Кахідзе, яка створила спеціально для Мальтійської бієнале, спеціально для українського павільйону абсолютно новий проєкт, в якому через призму родинної особистої історії та доль конкретних людей проговорюється питання того, як ми бачимо один одного у світі імперії, у світі, який відчув вплив імперії, що імперський влив робить з конкретними людьми. Алевтина запропонувала цей проєкт, розробила його в розмові з нами, з кураторками. Її думка про те, що ми можемо багато читати в книжках, у підручниках про те, що таке імперії, що таке імперське насильство, але, коли ми бачимо, що імперія робить з конкретними людьми, і як один колонізований народ може не впізнати іншого колонізованого, — це теж імперський вплив: як це трагічно впливає на долі конкретних людей — ось в цьому і є фокус цього проєкту. Подивитися не з високої башти, з якої ми бачимо лише контури держав і імперій, а подивитися знизу, розмовляючи з конкретними людьми.  

 

Алевтина Кахідзе, анонсуючи цей проєкт у себе у фейсбуці, написала, що він буде присвячений її батькам. «Проєкт буде про мого батька і маму. Немає вже ані його, ані її, але війни, які розпочалися, коли вони були живі, ще тривають. Пережили їх», — написала художниця. Алевтина розповіла Польському радіо для України про свій творчий задум:

— Найголовніше, що хотілося, це говорити не про Київ, не про Захід, а власне про Одесу, тому що ця громадська організація (Past / Future / Art — прим. ред.) дуже прив’язана до Одеси. Я згадала історію своїх батьків, які зустрілися в Одесі. Мій батько був грузином, а мама — українкою. Мій батько приїхав вчитися в Одесу, а мама хотіла жити біля моря. Якщо ви знаєте контекст Радянського Союзу, то ви знаєте, що не можна було переїхати з одного міста в інше. Треба було мати прописку. Прописку давали на шкідливому виробництві. Моя мама влаштувалася на канатний завод. У фільмі я з’являюся на цьому виробництві, воно досі існує. Я приходжу в місця, де вони були. В Морську академію теж заходжу, там вчився мій батько.

Зараз я вже точно можу сказати, що деколонізація — це не якась абстрактність. Найпростіше це пояснювати на прикладі родинних історій. Це власне історія моїх батьків. В моїй роботі простежується, як імперія може руйнувати зв’язки між спільнотами, які вона колонізували.

У нас є фільм, таймлайн і певна мапа, яка розповідає, які міста входять в Середземномор’я. Серед цих міст є Одеса і Батумі, звідки походить мій батько, та Ялта.

Алевтина Кахідзе багато працює з темою деколонізації. Вона говорить про те, що росія використовує культуру як інструмент. Українцям, які не є культурологами, іноді важко пояснити, чому їх ображає те, що робить росія з російською культурою, нав’язаючи її, чому українці виступають за бойкот. Алевтина Кахідзе поділилася своїми роздумами на цю тему:

— Мені зрозуміло, чому прості українці не можуть це пояснити, тому що у нас ніколи не було того, що називається Colonialism Studies. Це певна дисципліна, яка розглядає як теорію, так і практику. Я власне теж ніде не вчилася, але через те, що я перебуваю в цій війні вже десять років, і я дуже багато думала та дуже багато читала, займалася самоосвітою, я намагаюся говорити про це, як можу, не пишучи теоретичних текстів, а завдяки історіям. Наприклад, у своєму фільмі я звертаюся до батька, який вже помер, і говорю йому: «Якби моя мама говорила українською, а не російською, то, напевно, я б побачила його маму, свою бабусю». Вона думала, що ми росіяни. Вона так і казала: «Не треба мені цих російських дітей». Ми говорили російською, хоча і не були росіянами. Це дуже страшна історія. Я так ніколи і не зустрілася зі своєю бабусею. От така грузинка моя бабуся.

У цьому таймлані я розповідаю, показую, що я вчилася у російській школі, я показую свій табель. Я знайшла його. Я показую мої смішні грамоти, які мені видавали за те, що я гарно вчилася. Вони всі були російською. Я навіть показую своє свідоцтво, в якому написано, що моя мама «русская», а вона нею не була. Також я показую, що моя бабуся говорила українською. Вона під час Голодомору з Вінниці потрапила на Донбас. Вона переїхала, щоб вижити. Але моя мама говорить російською. Вона це робила, тому що їй була потрібна соціальеа адаптація — потрібно було влаштуватися на роботу, мати спільноту навколо себе, нам треба було рости у спільноті. Однак моя бабуся все одно лишалася україномовною. Я це пам’ятаю. Я розповідаю про весь цей контекст: як так сталося, що дві жінки — моя мама і моя бабуся — жили в одному будинку і розмовляли різними мовами. Ми нікуди не переїжджали, за винятком тих декількох років, коли моя мама поїхала в Одесу. Цікаво, що мій рідний брат ніколи не задавав собі запитання, як це сталося. Я його задала сама собі. Моя мама померла у 2019 році. Я навіть її не запитала. А її молодша сестра нещодавно потрапила під величезний обстріл (ракетами — прим. ред.) С-300 під Покровськом, село Рівне. В результаті цього обстрілу була зруйнована хата. Однак за два роки повномасштабного вторгнення моя тітка почала писати мені у вайбері українською. Мене це налякало спочатку, тому що вона ніколи цього на робила. Я декілька секунд думала, чи це вона. Це просто страшна історія.

Наприкінці нашої розмови я запитала у співкураторки національного павільйону України Оксани Довгополової, чи можна буде побачити цю роботу Алевтини Кахідзе в Україні та інших європейських країнах:

— Наразі точно можу сказати, що вона буде показана в Одесі. Вона буде показана в Україні, а подальша доля роботи — будемо дивитися...

Дар'я Юр'єва

Креативна директорка Українського інституту: українці відриваються від імперії тільки зараз, виборюючи свою свободу ціною власних життів

07.09.2022 13:00
Креативна директора Українського інституту та культурна активістка Тетяна Філевська в інтерв'ю Українській службі Польського радіо розповіла про стирання та віднайдення памʼяті, про те, як працює культурна колонізація та чи закінчиналися вона в Україні

«Світ відкриває для себе Україну». Деколонізація української культури — чому це важливо

02.01.2023 15:05
Російська повномасштабна війна проти України вивела деколоніальний дискурс у мейнстрим. Від України до Грузії та Киргизстану деколоніальний дискурс швидко набуває популярності. Однак чому це важливо? Війна Росії проти України є колоніальною війною — і такою була завжди, але саме після широкомасштабного вторгнення в лютому 2022 року українське суспільство повністю це усвідомило, а також необхідність деколонізації своєї культури

У Парижі відкриється виставка робіт українських художників «Грані свободи»

18.01.2023 14:00
Виставка українського мистецтва під назвою «Грані свободи» за підтримки Посольства України у Франції відкривається у Парижі в Українському культурному центрі 19 січня. Її можна буде відвідати до 3 березня. Будуть представлені роботи Максима Афанасьєва, Станіслава Волязловського, Алевтини Кахідзе, Белли Логачової, Олега Мальованого, Сергія Солонського, Романа Мініна, Олександра Ройтбурда та інших. Об’єднує їх усі тема свободи