Етнопроєкт «Баба Єлька» бореться з шароварщиною та досліджує справжні українські традиції

Місцеві волонтери та активісти зберігають та досліджують старожитності, а також нематеріальну спадщину, а саме старовинні українські пісні цього регіону та рецепти традиційної української кухні. Про керсетки та спідниці, намиста і шкіряні чобітки, вареники «з піском» та вертуту з маком Українській службі Польського радіо розповіла співзасновниця проєкту Інна Тільнова

Намисто

Баба Єлька

У культурному центрі в середмісті Кропивницького виставляють одяг, рушники, килими та скрині, посуд і робочий інвентар. Старожитності по крихтах збирали в різних районах Кіровоградської області учасники етнопроєкту «Баба Єлька». Проєкт названий на честь бабусі Єльки, Олени Рибалкіної, яка проживала в селі Розсохуватка Маловисківського району. Вона знала сотні народних пісень, була травницею, пережила Голодомор, випікала хліб у печі. У креативному просторі її імені зберігають і досліджують старожитності, зібрані під час експедицій селами Кіровоградщини, розповідає співзасновниця проєкту Інна Тільнова.

Олена Микитівна народилася в 1915 році, прожила понад 90 років. Вона була знавчинею трав, співала, пекла хліб, вишивала. В неї було 10 дітей. Це бабуся однієї з наших співзасновниць проєкту Світлани Буланової.

Ми вважаємо, що «Баба Єлька» - це метафора. У першу чергу, це збірний образ бабусь, які володіють знаннями, бабусь, яких ми, на превеликий жаль, втратили й не встигли записати від них всю цю інформацію. Це нагадування нам, що треба берегти та пам’ятати тих, хто дав нам цю мудрість. Отже, це образ, метафора і реальна людина.

Вишитий рушник. Баба Єлька

Проєкт існує вже чотири роки. Ідея народилася під час знайомства Інни Тільнової та Світлани Буланової.

Ми розговорилися і виявилося, що ми обидві із Маловисківського району Кіровоградської області й обидві провели досить багато часу в селі. Мене весь час не покидала болюча думка, мені весь час не давало спокою те, що діти, які приїжджають із села в місто, дуже швидко асимілюються. По-перше, вони втрачають свою ідентичність, вони соромляться того, що вони мають сільське походження, що вони з села, що вони розмовляють українською мовою або суржиком і забувають традиції, намагаються якнайшвидше стати такими, як міські. Я говорю про негативні прояви міста, хоча, звісно, є й позитивні. Однак в контексті саме нашого проєкту ми говоримо про те, що традиції забуваються, нівелюються, стираються.

В мене була моя історія, коли я приїхала з маленького села і боялася в місті Кіровограді на той час говорити «на зупинці» і казала «на астановце», тому що комплекси неповноцінності й меншовартості буяли та квітли. Слава Богу, мені вдалося зустріти на своєму шляху людей, які змогли направити та навчити на власному прикладі. Можливо, це вища освіта вплинула. Мені було дуже боляче. Я говорила про це зі Світланою.

У Світлани була власна історія. Коли вона також приїхала з села в місто, то вона побачила, що традицій тут не так яскраво і твердо дотримуються, якщо говорити, наприклад, про автентичну народну пісню. Взагалі, процвітає шароварщина в презентації традиції. Образ українців – це обов’язково якась жінка з грудьми й синіми тінями, і вінком, чоловік у шароварах червоних, в брилю, позаду – тин, бутафорна піч, обов’язково якась місткість з горілкою. Це така трошки пришелепкувата пара. Часто показують українця й українку як селюків в поганому розумінні цього слова, як простаків. Часто у сільських клубах процвітає ця шароварщина, у народних виставах. Російська чи радянська пропаганда розповідала нам, що українець не може бути шляхетним, естетом, інтелектуалом. Тільки такі образи у нас процвітали.

Ще в мене була особиста проблема – виховання сина. Я бачила, що, якщо він буде в цьому кіровоградському оточенні, то він не визначить свою ідентичність як українець. Що робити? Створювати таке оточення самому. Крім того, я ще журналістка, редакторка «Нової газети» в Кропивницькому. В мене була ідея – створити якийсь медіапроєкт, який був би пов’язаний з просвітницькою роботою, але це не була б така констатація: типу, дивіться, оце в нас висять рушники, які вони гарні. Я хотіла досягати цього різними медіазасобами, соцмережами: Instagram, Facebook, YouTube, - впроваджувати наші традиційні знахідки в реальність, в життя, в повсякденність. Наприклад, ми говоримо, що наші предки до розкуркулення, колективізації, радянських часів вдягали певний одяг: коралі, керсетки (вид традиційного українського жіночого верхнього одягу, без рукавів, пошитий в талію з кольорової тканини, характерний для центральних та східних районів України, - прим.ред.), спідниці, шкіряні чоботи, намиста, вінки, сережки, які вони потім продали під час Голодомору. Ми зараз працюємо над тим, щоб пошити колекцію одягу, продаємо ці речі або виставляємо їх у себе в етнолабораторії та показуємо, якими були наші предки. Ми на цьому наголошуємо: вони були естетами, вони були красивими, в них було почуття краси.

Якщо ми говоримо про кулінарію, то ми видали книгу «Смачна Кропивниччина» торік. Ми з цими рецептами йдемо в найкращі ресторани міста і впроваджуємо їх у меню. Поряд із пастою чи якимись ще вибриками світової, європейської кухні можна спробувати вареники «з піском», вертуту з маком, зелений борщ «бабин Єльчин». Ми робили звані вечері до війни.

Вишита картина. Баба Єлька

За чотири роки команда «Баби Єльки» об’їхала понад 90 сіл Кіровоградської області. Під час нашої розмови Інна Тільнова згадала їх першу етноекспедицію.

Ми не етнографи, не культурологи, я – журналістка, Світлана – косметолог. Ми поїхали в першу експедицію, щоб дізнатися. Я просто брала інтерв’ю, розпитувала в бабусь. Ми шукали найстаріших людей в селі. Поїхали в перше село – Розсохуватка і звідти приїхали з килимом. Килим, який лежав вибитий на горищі у бабусі-респондентки. Він їй не треба був. Вона сказала, що буде його викидати, але ми побачили, що в нього дуже гарний орнамент, і попросили: «Віддайте нам». Ми почали складати такі речі, які переважно бабусі - бо дідусів менше – збиралися викинути. Це старі рушники на домотканому полотні, кілька сорочок, глечики, якісь картини з наївними сільськими сюжетами, скрині. В нас почали збиратися ці речі. Спочатку ми їх збирали у літній кухні Світлани. У Світлани є приватний будинок. Потім ми почали шукати приміщення. Я написала в Facebook пост: «Люди добрі, в нас є колекція, нам треба її десь показати, десь її виставити». Так з’явилася етнолабораторія в центрі міста Кропивницького, на пішохідній вулиці Театральній. Це приміщення нам дали благодійники безкоштовно. Це родина Березкіних. Ми дуже щасливі. Це справжній осередок вивчення традицій Кіровоградщини, тому що тут ми малюємо писанки, співаємо пісні, до нас приходить гурт «Дувай-ва», звичайні люди, які співають пісні, записані нами під час експедицій. Ми зібрали близько 800 пісень старовинних, всі вони є на нашому YouTube-каналі, сотні старовинних фотографій, одяг, ткацький верстат, мисники попривозили зі старих хат. Нам сусіди чи сільський голова, чи староста казав: «Заходьте, беріть, бо ця хата зараз розвалиться, за кілька днів чи місяців її розорять і зроблять ділянку, щоб засіяти пшеницею. Кілька тисяч артефактів у нас є зараз.

Вишиванка. Баба Єлька

Інна Тільнова зазначає, що з перших днів повномасштабної війни до їхньої етнолабораторії почали приходити внутрішньо переміщені особи з інших областей України, які знайшли прихисток у Кропивницькому.

В перші дні війни ми, звісно, всі заклякли. Головна мета була зберегти своє життя. Через тиждень ми зібралися, спакували речі, склали їх в скрині. Через місяць, в середині квітня, ми відновили роботу. Почали чергувати, в кого як виходило: хто - на вихідних, хто – ввечері, після роботи приїжджав. Відчинили двері, і до нас повалив люд. Пішло дуже багато людей, особливо переселенців. Плакали, розказували про фотографії, які вони забули, не встигли забрати з Сєвєродонецька. Прийшли дівчата з Волновахи, які шукали традиційний український одяг, бо хотіли пофотографуватися і розіслати всім своїм друзям, які залишилися в окупації, на підтримку. Прийшов фотограф зі Слов’янська Ігор Гулько, який попросив: «Дайте я вас пофотографую, ваші експонати». Щодня прекрасні дуже цікаві люди з Харкова, з Нової Каховки... Просто бери і пиши книгу. Це все зі слізьми, з емоціями, але з вірою у те, що ми переможемо, тому що ми бачимо, які ці люди, і як їм потрібна ця вся наша спільна історія.

В нас неподалік є військові. Вони дуже часто проходять повз. Ми їх запрошуємо до себе. Навіть чужих хлопців, не місцевих, але ми бачимо наскільки ми всі схожі. Ми проводимо безкоштовні екскурсії для воїнів із госпіталів, для дітей і навіть для дітей із садочка.  

Дар'я Юр'єва