У часи воєнних конфліктів і суспільних потрясінь особливо важливо не втрачати здатність реагувати на те, що відбувається поруч. Митець може робити це своєю мовою — через образи, символи, плакати, публічні акції. І не лише коментувати реальність, а й об'єднувати навколо важливих і добрих ідей. Саме так з дійсністю працює польський художник Бартоломєй Кєлбович. Уже понад чотири з половиною роки Україна залишається однією з головних тем його роботи. Він реагує на новини малюнками, створює плакати й символи для протестних акцій, бере участь у перформансах. Його роботи з’являються на вулицях, площах, у театрах, на виставках і в соціальних мережах. Останніми тижнями Кєлбовича багато згадували у зв’язку з акцією With U — кампанією солідарності з Україною та українцями. Водночас це лише одна з багатьох його робіт і публічних акцій, присвячених цій темі.
— Як ти позиціонуєш мистецький напрямок, в якому працюєш?
— Скоріше, як анґажоване мистецтво. Власне, почав ним займатися приблизно у віці 35 років, коли відчув, що політичні процеси стосуються мене безпосередньо. У той період я створював сім’ю і мені багато чого не подобалося у Польщі, тож виходив на вулиці протестувати. Потім почалася пандемія і все це разом привело до зміни моєї художньої практики. Раніше я займався більш особистим і автобіографічним мистецтвом, тепер, переважно вуличним мистецтвом протесту. Я заснував фонд Transparenty Wolności саме для того, щоб організовувати такі акції. Найбільше я люблю просто вийти на вулицю й малювати те, що говорять люди, або те, що вони просять мене намалювати. Звичайно, якщо я з цим погоджуюся. Я можу взяти, наприклад, триста аркушів картону і протягом години заповнити ними цілу площу. Іноді до мене приєднуються інші люди і ми малюємо разом. Саме так було цьогоріч напередодні і під час святкування Дня Незалежності України у Варшаві. У цьому є сила і певна автентичність. Мені подобається цей простий жест, який виникає в процесі. Мене називають артивістом / активістом. Дехто каже, що те, чим я займаюся, — це радше публіцистика, а не мистецтво, що воно надто буквальне. Звичайно, таке мистецтво, або знак With U, має бути буквальним, тому що він повинен бути зрозумілим тисячам людей. Це має бути простий, скорочений знак. Особисто я вважаю, що це анґажоване мистецтво.
— Чи вважаєш, що мистецтво може існувати поза політикою?
— Мистецтво — це певний код для опису реальності. А ми живемо в реальності, яка є політичною. Тож, думаю, що кожен митець і кожна мисткиня, навіть якщо вони не створюють анґажованого мистецтва, мають усвідомлювати, що відбувається навколо них, орієнтуватися у політиці та суспільних процесах. Усе це так чи інакше впливає. Моя дружина — танцівниця, вона не створює буквально політичне мистецтво, але водночас вона дуже сильно залучена до різних політичних і суспільних питань. Її мистецтво звертається переважно до емпатії. Для мене це теж дуже важлива політична дія. Можна сказати, що, зрештою, все є політичним. Я коментую те, що мене хвилює. Звичайно, я не можу порушувати всі можливі теми, їх дуже багато. Через це я також отримую чимало критичних коментарів. Наприклад, мене питають, чому я нічого не говорю про Судан? До слова, я зробив один напис про Судан для проєкту у Національному театрі у Варшаві. Але у світі зараз, здається, близько 144 збройних конфліктів, і ми фізично не можемо розповісти про все. Я переважно намагаюся говорити про Україну, тому що це стосується і мене особисто. Я сусід України. Це близько до мене, я маю з цим живий контакт. Але, зокрема, мене хвилює і війна в Газі, та різні інші речі. Але Україна залишається головною темою.
— Коли і як тема України з’явилася у твоїй художній практиці вперше? А тепер, власне, — вона є однією з найголовніших тем твоє діяльності.
— Перші малюнки про Україну я зробив ще до повномасштабного вторгнення, незадовго. У Польщі вже тоді відчувалася напруга. З’являлася інформація про те, що Росія стягує війська до кордону, і я створював перші малюнки для тижневика Polityka — про те, що Путін наближається, що війна, ймовірно, невдовзі може перейти у повномасштабну фазу. Це були мої перші роботи на цю тему. А потім, у день, коли почалася війна, я пам’ятаю це дуже добре, за п’ять хвилин нашвидкуруч намалював Путіна за ґратами. У мене не було часу, я поспішав на заняття до Академії образотворчих мистецтв, де викладав рисунок. Але замість запланованого заняття ми зі студентами робили плакати й увечері пішли на протест, який спонтанно мав відбутися біля посольства терористичної Росії. У руках у мене було дуже багато цих портретів Путіна за ґратами і вони постійно випадали. Аж раптом хтось із натовпу почав на них наступати. Я побачив, що це приносить людям полегшення. Так народилася акція «Топчи Путіна». Фактично ми «топчемо» його й досі у різних місцях. Зокрема, у Національному театрі, перед виставою «Польські Фермопіли» режисера Яна Кляти.
Інтервенція у Національній театр у Варшаві, 2025 рік
Люди заходять до театру, наступаючи на зображення Путіна. Це жест презирства до цього диктатора, злочинця і вбивці. Кілька цих потоптаних картонок потрапили до колекції Музею Варшави. Пригадую, щоб відвезти їх туди, я замовив таксі. Водій подивився на ці пом’яті, брудні, не дуже привабливі шматки картону й сказав: «З цим ми в таксі не сядемо». Я відповів, що це твір мистецтва, який передається до колекції Музею Варшави. І якось мені вдалося його переконати. Потім я почав дуже багато малювати. Створив портрет президента Зеленського. Мені здається, у той момент він був важливим. Він з’явився на вулицях завдяки підтримці фонду Nienieodpowiedzialni. Ми надрукували десятки тисяч цих портретів — моїх українських рисунків, які потім роздавали на протестах. Так усе й почалося. Згодом я почав робити акції, пов’язані з компаніями і брендами, які не вийшли з російського ринку. Серед них — Auchan і Leroy Merlin. Не всі хочуть їх називати, але, думаю, речі треба називати своїми іменами. Ми організували акцію із заміною етикеток у цих магазинах. Вона стала одним із перших вірусних проєктів. Я опублікував в інтернеті інструкцію, як можна це робити. Наприклад, замість «набору для прибирання» з’являвся «набір для прибирання почуття провини». А поруч було написано, що компанія підтримує геноцид і Путіна. Десь з’являвся «молоток для вбивства», а десь «кошик для трупів». Це була дуже контроверсійна акція, і саме тоді я вперше побачив силу інтернету. Вона стала вірусною. Наступного дня мені зателефонував журналіст з Wall Street Journal і взяв інтерв’ю про цю акцію. Виявилося, що вона вже поширилася на Філіппінах, у Китаї, Японії, інших країнах Азії, в Індії. Її передруковували інформаційні портали, і зрештою вона стала глобальною. Це дало мені поштовх продовжувати працювати в цьому напрямі. Я раптом зрозумів, що Instagram може бути зброєю, що соціальні мережі теж можуть бути своєрідною другою лінією фронту. Вони можуть впливати, говорити про певні речі, а також документувати те, що відбувається. Я робив різні малюнки про злочини в Бучі та Ірпені, про підрив Каховської дамби, про трагедії, які відбувалися. Це теж своєрідна документація. За цей час було дуже багато різних акцій, які ми робили разом із чудовими людьми, зокрема з організацією «Євромайдан-Варшава». Ми познайомилися, почали діяти разом, підтримувати їхні ініціативи, і фактично продовжуємо це робити до сьогодні. За ці роки всього було справді багато. Це триває вже кілька років і досі залишається важливим. А зараз, можливо, навіть важливішим, ніж раніше. У 2022 році дуже багато людей допомагали Україні — це було природно. Тепер про це потрібно нагадувати. Потрібно протидіяти хвилі агресії та ненависті до України, яка поширюється також через російські акаунти, пропаганду, ботів тощо. І цю боротьбу ми певною мірою продовжуємо в інтернеті.
Постер до перформативного читання на тему війни проти України у Польському театрі у Варшаві, 2022
— Звідки ти береш ідеї для своїх акцій? Найчастіше художників запитують, що їх надихає, але важко «надихатися» війною, водночас, припускаю, що не можна створювати такі влучні образи, знаки і символи, не живучи цією темою.
— Звичайно, на початку ідей було більше, а тепер ми шукаємо нові форми й рішення. Я збираю багато інформації, читаю, збираю фотографії з фронту і з усієї України. Намагаюся створити базу даних, на основі якої потім малюю. А далі намагаюся все це спростити, звести до якогось одного знака. Особливо мене хвилює тема дітей, які стають жертвами всіх конфліктів. Я сам батько чотирирічного хлопчика. І коли бачу дитину, яка загинула в піжамі, яка, можливо, з того самого магазину, що і у мого сина, це розриває серце. Хочеться плакати. Наприклад, на День захисту дітей ми малювали плакати разом із семирічною Дариною. Її мама сказала, що її донька цілком могла б опинитися серед тих убитих росією дітей. Того самого дня я пішов у дитячий садок, щоб купити морозиво своєму синові з нагоди свята. Він абсолютно безтурботно проводив цей день. І я подумав, що для дуже багатьох дітей усе зовсім не так нормально. Такі речі, які зачіпають, самі стають джерелом натхнення. Власне, у цьому і полягає моя робота, ти постійно вигадуєш нові речі, і в якийсь момент вони просто починають народжуватися одна за одною. Акція With U виникла тому, що я бачив хвилю ненависті в польському інтернеті, спрямовану проти людей з України. Я бачив відео з дванадцятирічною дівчинкою в автобусі, яка стала жертвою насильства. Бачив чоловіка та жінку, яких побили біля автомобіля. Я був тоді у відпустці й відчув, що обов’язково потрібно на це якось відреагувати. Я шукав якийсь простий знак, який міг би носити сам, і показувати іншим. Можливо, це мало бути серце. А потім подумав, що це може бути просто літера U — як Ukraine, як усмішка.
— Логотип With U без перебільшення став символом нової хвилі польсько-української солідарності. Чи відчував ти, що він став чимось більшим за все, що ти робив раніше?
— Я дуже радий, що ця акція отримала такий широкий розголос. І важливо, що вона досі триває. Моя мрія — щоб люди в Польщі, а, можливо, й у всьому світі, носили футболки з цим логотипом й таким чином висловлювали свою солідарність. Це найбільш позитивна з усіх моїх акцій. Попередні були більш конфронтаційними. А тут я просто надсилаю усмішку своїм друзям з України, громадянам і громадянкам України, і кажу, що «я з вами». Це дуже приємно. Учора, наприклад, я зустрів молодого хлопця з України. Він сказав, що бачив цю акцію і що для його покоління вона дуже класна й важлива. Люди здебільшого усміхаються і реагують позитивно. Нещодавно через знайомих я передав футболку Тільді Свінтон. Вона отримає її в середині вересня. Можливо, навіть одягне і тоді ми зможемо розвинути цю акцію вже на весь світ. Показати, що солідарність важлива, що Україна бореться, що її потрібно постійно підтримувати й говорити про неї. Власне, у цьому й полягала мета. Звичайно, приємно, що акція так розійшлася, але водночас це величезна кількість роботи й величезна кількість хейту. Праві й ультраправі медіа звинувачували мене в тому, що нібито я отримав якісь величезні мільйони, що мені все це проплатили і що я вже заробив на цьому цілий статок. Насправді все навпаки. По-перше, щоб узагалі розпочати друк футболок з цим логотипом, я мусив внести власні гроші до свого фонду. У той момент я навіть не міг припустити, що ця акція так пошириться, а для старту потрібно було надрукувати щонайменше сто футболок. По-друге, жоден з тих чудових людей, які долучилися до акції, не передали мені за це жодних грошей. Це провідні польські актори й акторки, люди культури та мистецтва, політики. Вони просто одягнули цю футболку, тому що вважають, що так правильно, що це питання звичайної людської порядності, що вони просто хотіли показати: вони з Україною. Звичайно, за рекламну кампанію такі люди зазвичай отримують великі гроші. Але це не рекламна кампанія. Це акт солідарності і акт підтримки. І я хочу наголосити, що мій фонд, до якого надходять кошти за замомлення футболок з логотипом With U, передає їх усі організації «Євромайдан Варшава» — на допомогу Україні. Тут не йдеться про жодний прибуток.
Ян Клята перед виставою «Польські Фермопіли» у Національному театрі у Варшаві, 2025
— Давай поговоримо про твою співпрацю з Яном Клятою. Він позиціонує себе як політичного митця, для якого тема війни проти України є також важливою. Торік він очолив Національний театр у Варшаві, а першою його постановкою стали «Польські Фермопіли». У цій виставі є багато уїдливих алюзій на сучасну Росію. Виставу супроводжує твоя інтервенція у просторі театру.
— Я думаю, це був дуже сміливий крок з боку директора Кляти, і я радий, що він запросив мене до цього проєкту. Спочатку я створив плакат до спектаклю, який говорить про те, що війна триває і зовсім не закінчилася. Його можна було побачити, як на будівлі самого театру, так і в різних частинах міста. Він працював як своєрідна сценографія для різних суспільних і політичних подій. Потім ми вирішили зробити ще одну інтервенцію. І досі іноді не можу повірити, що мені дозволили малювати спреєм на мармурових стінах театру і перенести мову вулиці та протестів у сповнені пишнотами інтер’єри. Для мене це була і залишається дуже цікава пригода, адже вистава досі йде. Ми граємо її регулярно, і щоразу, коли вона відбувається, я малюю щось нове, додаю нові сюжети — тобто нові коментарі.
Наприклад, коли на Венеційській бієнале відкрився російський павільйон, я додав туди напис «La criminale» замість «Biennale», а з нього стікає кров. Це теж був символічний коментар. Тож це своєрідна виставка, яка триває просто на стінах театру. Я постійно додаю туди різні коментарі, зокрема про Україну.
Інтервенція у Національній театр у Варшаві, 2025 рік
Я також записую кількість жертв різних конфліктів — не лише проти України. І ці цифри, на жаль, щомісяця збільшуються. Вони написані над гардеробом, поруч із номерками. Там, зокрема, йдеться про українських дітей, яких викрала Росія, про дітей, загиблих у Газі, Судані, Ірані та інших частинах світу. Мені здається, це важлива вистава. Вона починається ще біля самого входу до театру, як я згадував, щоб узагалі потрапити всередину, потрібно пройти по зображеннях Путіна. На них написано, що він бандит, убивця тощо. Оскільки цей Путін постійно витоптується, нам доводиться щомісяця створювати нові портрети. А найбільш пошматовані, витоптані й обпльовані я забираю і оформлюю у великі чорні рами. Я хочу замкнути Путіна в нескінченному стражданні, у скорботних рамах. Їх вже накопичилося близько сорока. Можливо якось з’явиться така виставка.
— З нашої розмови я зрозуміла, що для тебе дуже важливий контакт із людиною під час акцій. Мені здається, що спільне малювання, та й будь-що, що люди роблять разом, створює певну мікроспільноту.
— Так. Ми раніше говорили мистецтво і про красу. Часто ангажоване мистецтво взагалі не про красу. У картинах про війну краси немає. Але краса виникає саме у спільній дії. Коли ми організовуємо акції зі спільного малювання плакатів, приходить багато людей, які раніше не знали одне одного. І та енергія, яка виникає між ними, — це і є краса. Часто вона важливіша за сам результат і за те, що ми, зрештою, намалюємо. Важливіше те, що виникає між людьми під час такої акції. Саме заради таких моментів теж варто це робити. Під час цих акцій — багато тепла і можна познайомитися із багатьма чудовими людьми. І в цьому є сила. Траплялося, що під час таких акцій підходили й інші люди, які хотіли висміяти те, що ми робимо, спровокувати. Але ми починали розмовляти, і зрештою могли потиснути одне одному руки. Можливо, ми не змінили своїх поглядів. Але принаймні зберегли елементарну повагу одне до одного. І це теж дуже цінно.
Розмовляла Христина Срібняк