Центр волонтаріату в Любліні працює більше 20 років. Серед основної діяльності організації — підтримка нужденних людей. Багато років Центр роздає гарячу їжу на вулицях міста, опікується бездомними людьми, cтворює місця для ночівлі для тих, хто хоче змінити своє життя. Важливою частиною роботи Центру волонтаріату в Любліні впродовж багатьох років була робота із чеченськими біженцями в осередках на території Люблінського воєводства. Зокрема, члени організації (ними можуть бути всі охочі) відвідували осередки і працювали там з дітьми, допомагали їм виконувати домашні завдання, проводили різні інтеграційні ігри.
Від початку повномасштабної війни росії проти України Центр волонтаріату допомагає українцям, які змушені були покинути свої домівки і виїхати до Польщі, а також допомагає безпосередньо в Україні, сприяючи створенню реабілітаційних осередків, надаючи обладнання лікарням.
Про діяльність Центру у час повномасштабної війни росії проти України розповідає засновник організації, отець Мєчислав Пузевіч.
— Ми як Центр волонтаріату мали добру ситуацію, можливо, на жаль, бо на випадок російської агресії підготовку до цього всього розпочали ще восени 2021 року. Тоді ми вже мали базу волонтерів, перекладачів, трохи грошей, місця для ночівлі, автомобілі, водіїв, тому 24 лютого ми «натиснули ентер», щоб все це запрацювало. Але ми не були готові аж до таких масштабів. Спочатку наші волонтери були там, де це було потрібно найбільше, тобто у пунктах перетину кордону. Туди ми також скерували групу лікарів і медсестер. Також це були автовокзали, місця обслуговування пасажирів у Маркушові. Тобто це була основна допомога на перший час. Але ми розуміли, що найбільшою проблемою буде — що ж далі? — з цими особами, які залишаться в Польщі. Раніше восени 2021 року ми відкрили один із перших Домів надії, куди потрапляли біженці з тієї кризової ситуації на кордоні з Білоруссю, а згодом ми знали, що будуть також і особи з України. Тому зараз у нас функціонує кільканадцять таких будинків, які ми називаємо Домами надії.
На початку організація не хотіла творити осередків для біженців, хоч така ідея була. Центр Волонтаріату в Любліні багато років працює із центрами для біженців — відкритого і закритого типу — на Люблінщині. Отець Мєчислав Пузевіч на практиці знає, як це працює. Загалом, це хороше рішення для тих, хто, потрапивши до Польщі, немає, де заночувати, де бути. Але такі осередки не виконують інтеграційної функції.
— Ми передусім думаємо більше про тих, хто планує залишитися на довше або назавжди. У такому випадку осередки для біженців не виконують такої ролі. Складно інтегруватися, коли хтось перебуває в осередку, де, скажімо, є 100—200 осіб. Це також і багато проблем. Я це розумів, тому ми вирішили йти шляхом творення малих спільнот і домів. У такому домі проживає мінімум дві родини, а у найбільшому домі у нас є п’ять українських родин. У випадку цих домів є такий урочистий момент вручення ключів від будинку. Ми кажемо людям: зараз це ваш дім, ви дбатимете про нього. Але це також й інша робота, завдяки чому було створено певну модель. А саме, нам вдалося працевлаштувати дуже хорошого українського психотерапевта — пана Юрія Брожина, який вирішив замешкати у Любліні. Навколо нього було створено мережу психотерапевтів. Спочатку у них не було надто багато роботи. А зараз цієї роботи дуже багато. Також ми займаємося навчанням польської мови, курс завершується виданням сертифікату. Думаю, що нема сенсу у тому, щоб вчити мову в залежності від часу, потрібна систематичність. Документ — потрібний, завдяки йому легше знайти роботу. Також ми організовуємо великі інтеграційні польсько-українські зустрічі. На них збирається близько 100 осіб. Йдеться також про те, аби творити певні зв’язки, щоб освоюватися із присутністю інших, пізнавати, домовлятися, обмінюватися інформацією. Наша ідея полягає також у тому, аби творити мережу партнерських родин. Для кожної української родини, яка знаходиться під наших крилом, ми стараємось знайти польську родину для того, аби познайомитися, допомагати один одному порадами у звичних справах: де дешева аптека, де можна вирішити якісь питання. Я бачу, що це дуже потрібно.
Часто воєнні біженці з України не знають, де вирішити ту чи іншу справу, як краще зробити, тому, за словами отця Пузевіча, важливо, аби особи з України мали надійних близьких поруч, які зможуть підказати, як бути в тій чи іншій ситуації. Також у Центрі волонтаріату в Любліні працює мережа міжкультурних менторів, які, наприклад, можуть допомогти із пошуком роботи. Також є дитячий садок, який можуть відвідувати діти воєнних біженців, коли ті працюють або вирішують певні справи у місті. За підсумками 2022 року, 79% осіб, якими опікувався Центр волонтаріату в Любліні, знайшли роботу, а більша частина стала самостійною, тобто вже самі можуть орендувати помешкання і платити за це.
— Ми хочемо це якимось чином розвивати. Для цього ми шукаємо різні можливості. Коли це дім чи квартира, то навколо є сусіди, діти граються на одному майданчику. У такому випадку творяться звичайні стосунки. Я дуже боюся того, щоб ці осередки спільного проживання, де на Люблінщині ще перебуває понад чотири тисячі осіб з України, не стали своєрідними ґетто, що там лише українці, що там бракує контакту із місцевими. В Любліні це ще може менша проблема, але в менших населених пунктах, де люди проживали у спортзалах, то там не було жодної інтеграції. І це та діяльність, яку ми проводимо тут, у Польщі.
Окрім цього, Центр волонтаріату також працює і на території України. Організація вже давно співпрацює з різними осередками в Україні, це — Суми, Харків, Київ, це центральна і західна Україна, також організація активно співпрацює з кримськими татарами. Але зараз ця діяльність стала більш активною.
— Ми практично допомогли на початку роботи Реабілітаційної лікарні у Дрогобичі. Шпиталем на місці займається Карітас УГКЦ. Цю лікарню було створено впродовж року з нуля. І дуже багато люблінських фірм до цього долучилося. Обладнання, електрика, ліжка… Все це приїхало з Любліна. Зараз вже працюють два рівні — перший і другий поверх. Зараз ми збираємо кошти на те, аби запрацював і третій поверх та ліфт, що допоможе нам зареєструвати цю лікарню як, власне, лікарню. Іншою організацією, яку ми підтримуємо і, що на нашу думку, має глибокий сенс, є Мобільний хоспіс в Івано-Франківську. Там цим займається Фонд Матері Терези. Вони мають стаціонарний хоспіс на 30 місць. Але також вони мають 100 місць, куди їздять. Минулого року ми змогли придбати для них автомобіль. Це дуже потрібна річ, тому що серед їхніх пацієнтів є хворі особи зі Східної України, вони приїхали як біженці. Це дуже гарна ініціатива. Також ми співпрацюємо із хоспісом у Харкові. Там працюють чудові люди, які спочатку заснували цей хоспіс у Луганську, а коли туди увійшли росіяни, вони втекли до Харкова. Там вони продовжують свою діяльність. Також ми активно співпрацюємо із Житомиром з місцевим ДСНС. Їм ми головним чином передавали допомогу, яку отримували від «Бєдронки». Важливим є те, що ДСНС потрапляє до малих населених пунктів із допомогою, дуже близько від кордону з Білоруссю, це малі села, хутори, там залишилося дуже багато самотніх людей або хворих. Про них мало хто пам’ятає у вирі війни.
А як робота Центру волонтаріату у Любліні, спрямована на допомогу українцям, виглядатиме далі?
— У Любліні ми організовуємо Громадську академію для молодих українців разом із польською молоддю. Ми хочемо їх навчати відповідальності за своє власне середовище. Те, що я бачу, знаючи Україну понад 30 років, зараз ми маємо неймовірний шанс. Саме зараз дуже гарно пробудилося громадянське суспільство. Такого потенціалу, залученості, як це ми бачимо зараз (звісно в більшості все це скеровано на потреби захисту України, але все ж є дуже багато молодих людей, які мають чудові ідеї), ніколи раніше такого не було. Якщо вони сюди приїдуть, то ми навчимо їх, як писати проекти, як керувати проектом, як може функціонувати група, волонтаріат… Я вірю в те, що будуть дуже гарні результати Польсько-української громадської академії.
Центр волонтаріату в Любліні ще в листопаді 2021 року почав готуватися до того, що можливо треба буде допомагати. Але чи усвідомлювали волонтери, що війна може бути настільки великих масштабів?
— Так, я у цьому був цілковито впевнений. Але можливо тому, що мій ідентифікаційний номер (PESEL) вже вказує на досить хороші знання про те, що чинив путін. Як ми почали приймати перших біженців з Чечні після першої і другої чеченських воєн. Я бачив нещадність дій путіна. Я був у Грозному, бачив, що сталося з цим містом. Згодом після Помаранчевої революції мали місце події з газом. Я знаю, що світ живе за своїми правилами, що приходять нові речі, але все дуже логічно поєднувалося. У 2006 році вперше закрутили газ, через три дні — відкрутили. Згодом 2008 рік — Грузія. І коли я побачив, що відбувається там (в той час у Грузії ми також почали свою діяльність, що триває до нині). Тоді у Грузії також прозвучали ті слова Лєха Качинського: «Сьогодні — Грузія, післязавтра — Україна, а згодом, можливо, — Польща». Також абсолютно переломним моментом у моєму розумінні був 2014 рік. Було зрозуміло, що це — перші кроки. Мені дуже дивно, що деякі люди здивувалися цьому, що сталося 24 лютого 2022 року. Дивлячись на всі ці попередні події, я був у цьому переконаний. Зрештою, вже тоді у 2014 році ми почали допомагати біженцям. Зрештою, тоді також почалася наша співпраця з кримськими татарами після анексії Криму. Тож я був у цьому впевнений, але, звісно, я не знав, коли це станеться. 24 лютого я прокинувся десь о 4:45. Я мав невдячний обов’язок дзвонити до знайомих, зокрема і до українців… Ніхто не вірив. Але так, я був впевнений, що такий крок путін зробить. Звісно, я не міг передбачити розвитку тих подій, але те, що він старатиметься вдарити з силою, щоб якось підпорядкувати собі Україну. Це йому не вдалося і вже не вдасться. Але я справді усвідомлював, що цей удар буде.
Як відомо, чимало людей, що змушені були покину свої домівки в Україні, рятуючись від війни, або повернулись додому, або поїхали далі на захід, або ж залишилися у Польщі, тут більш-менш вже впорядкували своє життя. Проте є й такі, що і далі не знають, як бути. Є чимало людей, які і далі живуть у великих центрах для біженців. А якою є ситуація у Любліні?
— З тими, хто був у нашій програмі, а це понад 400 осіб, ми ще з деякими людьми займаємося досі. Тобто коли хтось стає самостійним, то приходять наступні особи. Тож головне ті, які мають дітей і не є ще пенсійного віку, серед цих людей інтеграційні процеси відбуваються швидше. Звісно, я всюди про це говорю і під час зустрічі у прем’єра Моравєцького також про це згадував, що проблемою є відсутність у Польщі «Закону про інтеграцію біженців та мігрантів». Це — інтуїтивна діяльність, яку ведуть органи місцевого самоврядування, наприклад, також така організація, як наша, щось робить у цьому напрямі. Це від початку перед кожним біженцем, біженкою, мігрантом чи мігранткою має бути відповідна стежка інтеграції. У ній мають бути речі, які є по всьому світу, наприклад: вивчення мови, пізнання певних локальних звичаїв, культури, суспільних порядків, як можна знайти роботу, на яких умовах можна знайти помешкання. Цього у Польщі дуже бракує, а ми, наскільки можемо, стараємось це впорядкувати. На мою думку, наша модель інтеграції через Доми надії отримали схвалення у пані Сьціґай — міністриня у справах інтеграції. Сподіваюся, що можна буде цю модель розширювати. Тому що вона — дієва. Також погано те, що процес нострифікації українських документів відбувається дуже повільно. Наприклад, лікарки, які приїхали з України і перебувають у Любліні, вони справді повинні довгими місяцями чекати, навіть більше року, щоб зробити визнання диплому. Звісно, для них ми шукаємо якусь іншу роботу за цей час. На жаль, ми не маємо впливу на ці адміністративні процеси.
І так, справді, деякі родини повертаються до України. І я також розумію це, адже більшість це — жінки. Те, що вони тут живуть без підтримки чоловіків, своїх братів, батьків, це дуже нелегко. Я це добре розумію. Це дуже зворушливі моменти, коли ми когось проводжаємо на потяг чи автобус. Але ми далі контактуємо з цими людьми. Нам приємно, що ми далі маємо зв’язок. Те, що мене ще дуже тішить, це те, що у групі волонтерів з України, яких ми маємо у своїй організації, у більшості з них є потреба повернення до України. Раніше так не було: якщо вже вони виїхали з України, то тут вже інакше живуть, інакше дивляться на все, є інші можливості. А зараз, що мене дуже тішить, є багато думок про повернення: ми закінчимо навчання, після чого хочемо повернутися в Україну, хочемо брати участь у відбудові нашої Батьківщини. Це неймовірно! Я дуже радію тому, що це не поодинокі думки. Можна сказати, що це вже якась ціла хвиля, такий напрям.
Запрошуємо послухати передачу у доданих звукових файлах
Мар’яна Кріль