«Він радше був своєрідним маяком»

Видатного польського історика мистецтва, есеїста, перекладача та мислителя В’єслава Ющака згадує доктор Емілія Олєхнович з Інституту мистецтва Польської академії наук

Вільям Блейк, "Ньютон" (1795)

Вільям Блейк - суспільне надбання (Public Domain) - Wikimedia: William Blake - The William Blake Archive

У лютому, на 89 році життя, у Варшаві помер видатний польський історик мистецтва, есеїст, перекладач та філософ, професор Інституту мистецтва Польської академії наук В’єслав Ющак.

Професор В’єслав Ющак був винятково універсальним дослідником, або й ширше – інтелектуалом, що цікавився дуже різноманітними темами. По-перше, це англійська література, театр, загалом мистецтво. Проте коло його зацікавлень цим не обмежується, адже він був видатним знавцем Давньої Греції (що мені особисто близьке і через що я вперше зіткнувся з творчістю цього дослідника). Більше того, він не повторює за іншими якихось давно відомих, очевидних речей, але пропонує власні інтерпретації різних питань, як, зокрема, це було в його книжці про Єлену. Пропонує якісь нові способи бачення того, що, здавалось би, вже давно відоме. А на додаток, В’єслав Ющак був перекладачем, й то перекладачем таких карколомних авторів, як Вільям Блейк, Т.С. Еліот тощо.

З проханням розповісти про цю постать я звернувся до доктора Емілії Олєхнович з Інституту мистецтва Польської академії наук, колишньої докторантки цього видатного дослідника.

- В’єслав Ющак справді є якимось феноменом на польській дослідницькій сцені. Гадаю, що він був феноменом у масштабі світу, бо займався дуже різними дисциплінами, часто дуже далекими одна від одної, і разом з тим у кожній з них досяг якоїсь незрівняної досконалості. Він починав з історії мистецтва, здобув освіту мистецтвознавця, і його перші праці – про Вітольда Войткевича, живопис польського модернізму – були класичними, але й, - додаймо, - епохальними. Тобто вони визначили якийсь стан знання, яким ми користуємося до сьогодні у польському мистецтвознавстві. Проте згодом він вийшов з цих своїх основ у напрямку подальших досліджень. Це були дослідження літератури, міфу та історіографії, а насамперед Древньої Греції, як ти про це згадав, а також у напрямку дослідження кінематографу й опери. І в кожній з цих дисциплін, як гадаю, його доробку не можна переоцінити.

- Так, він творить програмні тексти в багатьох галузях польських гуманітарних наук.

- Якщо йдеться про його студії, присвячені Древній Греції, то варто згадати його відомі книжки „Pani na żurawiach”, у котрій Ющак пропонує нову інтерпретацію елевсінських містерій, фігур Персефони і Деметри. І справді він вдається до таких духовних провідників, як, з одного боку, Лєнґауера, а з іншого – Отто. Проте й сам пропонує цілковито нову й свіжу інтерпретацію міфу та його бачення нами, а передусім, може, наших відносин із міфом. Тим, що об’єднує всі ці дуже різні й далекі одне від одного зацікавлення Ющака, є інтерес до мистецтва або й взагалі до такої людської діяльності, що розуміється як процес пізнання. Пізнання того, чого принципово пізнати не можна – якоїсь таємниці. Тому, я гадаю, він невипадково перекладає і також як дослідник пізнає творчість Вільяма Блейка чи Джона Мільтона, а з іншого боку – Юліуша Словацького, а ще з іншого – древніх греків. Всі вони справді є прикладами якоїсь людської активності, що торкається чогось недоступного для пізнання та незмінного у часі – таємниці.

 Добрим прикладом цього є назва, яку він надав одній зі своїх книжок: «Руїни часу». Це також цитата з Вільяма Блейка: «На руїнах часу височіють будівлі вічності». Ці слова дуже близькі історіософським поглядам Ющака, який культуру, її артефакти сприймає як своєрідні фрагменти, що перебувають у процесі, на шляху людського духа, якщо ми це назвемо так дещо пишномовно. Отже, в цьому Ющак справді насамперед виявляється оригінальним мислителем, який в усіх дисциплінах, котрими займається, пропонує свій власний погляд на місце людини у світі та її зв’язок із тим, що загалом залишається недоступним для пізнання, але присутність чого явиться у передчутті, що людина переживає, стикаючись, наприклад, із високим мистецтвом. Це щось спричиняє своєрідний непокій, котрий, на переконання Ющака, є проявом якоїсь потреби у вічності.

- А отже, він переосмислює сенс мистецтва, яке в нього стає вже самою філософією. Чи не так? Між мистецтвом і філософією у В’єслава Ющака вже немає якоїсь нездоланної межі, а якщо різниця й існує, то вона плинна, динамічна, нечітка. Притому, до мистецтва, безумовно, ми можемо тут вписати ще й літературу. Чітких меж немає й між епохами. Чи можна сказати, що Ющак був продовжувачем певної традиції, для котрої такий підхід до філософії, мистецтва і літератури був характерним, а котра народжується – або радше відроджується – наприкінці ХІХ століття разом із творчістю Ніцше, наприклад?

- Справді, мислення Ющака… Ти влучно його визначив. Гадаю, що дуже добрим прикладом є хоч тоненька, але дуже насичена книжечка «Poeta i mit» (укр. «Поет і міф»), де Ющак демонструє, що поет, по суті, не описує світу, але його творить. Що поетична творчість – і творчість загалом – є чимось схожим на розповідання міфу, а отже й чимось, що спроможне вмістити весь наш досвід із усією притаманною йому напругою, з усіма недоступними для виразу апоріями. Якщо ж ідеться про традицію, то я ніколи не сприймала Ющака як представника тієї чи іншої школи. Це радше самотній мандрівник, проте він іде шляхом, на якому напевно він мав попередників. Одним з них був би, безперечно, вже згаданий Вальтер Фрідріх Отто, дослідник Древньої Греції, але також Мариля Фальк, польська індолог, дуже інтригуюча і загадкова фігура. Разом з Іренеушем Канєю Ющак переклав її книжку про Новаліса і Словацького, а саме Ющак працював над розділом «Індійські елементи в думці Словацького». І знову ж, Марилю Фальк, котра шукала неочевидних зв’язків, що існували дещо всупереч часу і простору, тут можна сприймати як своєрідну провідницю в тому, що шукав сам В’єслав Ющак.

- Існує досить провокативна метафора, запропонована Мартіном Гайдеґґером, який казав, що справжній мислитель, йдучи шляхом мислення, долає його в самотності, навіть зустрічаючи на ньому інших мислителів – своїх попередників, можливо. Так, мабуть, було й у випадку професора В’єслава Ющака.

Еміліє, тебе професор В’єслав Ющак повів у бік Британських островів, у бік Єлизаветинського театру. Як виглядала ця подорож?

- Це вельми незбагненна подорож. Ющак, з одного боку, був найліпшим науковим керівником на світі. Він довів до захисту понад 60 докторських праць, що говорить саме за себе. А з іншого боку, він був таким досить химерним науковим керівником. Тобто він не дбав про терміни, не пропонував якихось конкретних текстів до прочитання. Він радше був своєрідним маяком, що просто є, світить, сяє, і ти мусиш плисти у його напрямку. Саме так, гадаю, можна описати його роль щодо нас. Але він подавав нам дуже багато неявних прикладів, що, на перший погляд, не стосувалися тем кожного з нас, але заразом представляли їх цілковито по-новому.

 З семінарами Ющака пов’язана ще одна річ, яка дуже добре пасує до того, про що ми розмовляли раніше. А саме, Ющак показував своїм докторантам фільм Вернера Герцоґа «Печера забутих снів», присвячений наскельному живопису, виявленому в печері Шове у Франції. Дослідження довели, що це найстарші приклади людської діяльності. Це, по суті, настільки старі взірці, що сягають початків нашого фізичного існування на Землі як виду Homo sapiens, тобто тих часів, коли ми ще співіснували з неандертальцями і боролися з ними за перевагу. Інакше кажучи, цей живопис походить з того часу, коли ми нам як виду загрожувало вимирання. А разом із тим, у той же час ми як вид вже творили мистецтво. Теза, що її ставить Ющак, і що з’являється теж у фільмі, є така, що, по суті, ми повинні називатися не Homo sapiens, а Homo spiritualis. Тобто тим, що виявляється винятковим у людському існуванні, є не мислення, але певний надлишок сенсу, який ми виражаємо за допомогою мистецтва. Людина відчуває цей надлишок від самого початку. І жоден інший вид, окрім людини, не творить жодних інших символічних форм. Ми не знаємо сенсу того, що представлено у цьому печерному живописі, нам не відома його мета. Знаємо лише, що існує, й існує так само давно, як існуємо ми. Отже, таке мислення про мистецтво як про щось нездоланне, про щось, що супроводжує людину від її початку до смерті, що її саме веде, освітлює її шлях, напевно було притаманне Ющакові.

- Але до цього ще його зацікавлення Англією…

- Якщо йдеться про Англію, то він дійсно був там на стипендії, проживши в Англії декілька років. Ющак займався тоді творчістю Вільяма Блейка і дуже багато з англійської перекладав, передусім Блейка, власне. Й то такі поеми, як «Мільтон» та «Шлюб неба і пекла», отже дуже непрості з літературної перспективи фрагменти. Також він тоді досконало перекладав Карен Бліксен і драми Т.С. Еліота. Тому, безперечно, світ англійської літератури й нас (докторантів – ред.) надихав до творчості. Це, зрештою, дуже характерно для Ющака, що та сама тематика входила і до сфери його дослідницьких зацікавлень, і ставала предметом його перекладацької праці. Наприклад, він і перекладав Блейка, і писав про нього. Те саме стосувалося Мільтона. У випадку Греції було так само – він писав про греків, а також переклав, наприклад, книжку Ґілберта Маррі про Еврипіда. І так далі, і тому подібне. Отже, він дуже гармонійно поєднував всі ті сфери творчості, якими займався. Й робив це у притаманний собі всебічний спосіб. Тож, з одного боку, мав здібність до систематичного дослідницького мислення, а з іншого – був співавтором творчого процесу, співучасником (ким бо ще є перекладач?).

- Тобто безпосередньо поєднував переклад із поясненням, яким має займатися дослідник. Напевно він вбачав зв’язок між одним і другим, але чи щось про це казав?

- Взагалі Ющак – якщо повернутися до його особистості – був дуже стриманий у мові, дуже обережно і розважливо висловлював свої думки. Сповитий хмарою блакитного цигаркового диму, він дбав про кожне слово, що виходило з його вуст. Він не був людиною, що завалювала своїх слухачів тоннами знання і роздумів, але радше із великою обережністю цідив їх. Отже, по суті, він казав про це небагато. Але те, що він казав, змушувало до висновку, що він дуже глибоко обдумав цю тему. І справді переклад він сприймав трохи як входження під шкіру тексту і відтворення його наново з-під неї. Саме так, гадаю, перекладаючи, він доходив до значень, яких, лише читаючи, міг би не зауважити. Доказом цього є, зрештою, те, що всі свої переклади він супроводжував есе з коментарями. Це стосувалося і Т.С. Еліота, і Карен Бліксен, і Марилі Фальк. І справді, його післямови або перекладацькі коментарі становлять есенцію, котра свідчить, що він зауважив кожну багатозначність кожного слова. У випадку Еліота своє есе він присвятив особливій ритмізації його прози, або ж білих, неримованих віршів, писаних неначе прозою, але дуже уважно і ретельно ритмізованих. Ющак цю ритмізацію майстерськи почув, зрозумів і відобразив по-польськи. Пам’ятаю, як він розповідав, що перекладаючи «Coctail Party», він відбивав собі черевиком ритм, аби розставляти наголоси у потрібних місцях. Зрештою, Ющак мріяв стати піаністом, отже ця його несповнена роль, його любов до музики, особливо до опери, дуже виразно відбилася в його дослідницькій праці, особливо в останні роки. Він, наприклад, писав про «Жінку без тіні» Штрауса. Отже ми дійсно маємо тут справу з людиною, котра наче цар Мідас, торкнувшись будь-чого, перетворювала це у золото.

Антон Марчинський