Зло, досвід війни та виразимість етики (частина ІІІ циклу)

Філософський фейлетон Антона Марчинського

Наслідки пожежі в житловому будинку після падіння решток збитого російського дрона-камікадзе. Київ, 20 травня 2023

PAP/EPA/SERGEY DOLZHENKO

«Дистанція поміж злом, даним у досвіді — елементарним і неукиненим вихідним пунктом людського досвіду, та злом, що дається у мисленні»[1], — про яку пише польський філософ Цезари Водзінський,— незносна. А теоретизування про неї, навіть якщо маєте легітитимізацю у вигляді власного досвіду, — небезпечне. І немає жодної певності, що воно спроможне хоч якось здолати зло — і в досвіді, і в абстрактній теорії, виправдати його причину, але ж саме цим більшість теоретиків зла в європейській філософській традиції займаються: виправдовують Першу причину, творять найрізноманітніші теодицеї. Що воно натомість спроможне зробити, так це виправдати саме зло, або ж пройти небезпечною межею, що наче відділяє нас від такого виправдання. Їй під силу виправдати саме зло, баналізувати його, розмити, звести до такого ж предмету байдужого по можливості обговорення, як будь-який інший аспект світу, себто в змозі позбавити нас найважливішого зі ставлення до нього — власне відсутності байдужості.

Це, безумовно, не єдина можливість, проте вона реальна і небезпечна для ретельності самого мислення на тему зла, можна було б припустити. Проте саме вона лежить в основі природнього для нас прагнення подолання отієї дистанції між досвідом зла і поняттям, вона просто необхідна для того, аби роззброїти зло, позбавити його зубів. І саме ця можливість так само визначає у філософській традиції наше ставлення до війни, утворюючи тим самим широкий спектр різноманітних підходів до неї. Вона ж ставить зло поруч із війною, стверджує, що ці два явища споріднені. Та опис способів цієї спорідненості вже створює для нас низку тяжких для подолання складнощів, першою з яких є сама необхідність вербалізації як одного, так і другого.

Адже, безумовно, коли ви питаєте про тотожність війни і зла, або ж про приналежність війни до сфери зла, то в тих, хто власне пережив або переживає жахи війни, тут не може бути ані найменшого сумніву — одне випливає з другого, ці явища максимально близькі, якщо, по суті своїй, не тотожні.

Та як з перспективи теорії про це запитати?

Чи означає це, саме питання про можливість питання, що без максимально безпосереднього досвіду війни не можна претендувати на повне розуміння цього явища? Безумовно. Але водночас, чи можна про нього говорити? Чи «можна» тут означає: чи «є на це право»?; чи «доступні відповідні знаряддя?»; «чи правильно ми називаємо те, про що ведемо в даному випадку мову?»; «чи є про що говорити?»; і, перш за все, «чи дозволяє війна говорити про себе?». Кожне з цих питань тут доречне, і вони не вичерпують усього спектру питань про нашу спроможність висловлюватися про війну. Насправді, весь цей спектр є одним питанням про війну, яке дається взнаки подібно до питання про зло. Спорідненість між цими питаннями також є частиною цього питання. Отже й надалі питаємо: «Чим є війна?».

Це питання по одному звучить в Україні, по іншому в Польщі, а ще по іншому, скажімо, у Франції, де на місце досвіду найчастіше приходить уява. У всіх цих випадках різниця між досвідом і висловленням проявляється по-своєму, та проблематичність мови про війну не втрачає своєї виразності.

Адже варто лише спробувати поговорити про це із тими, хто через війну пережив і досі переживає зґвалтування, тортури, обстріли, втрату близьких, кого виганяють з власних домівок, кидають у табори, а також з тими, кому дивом вдається врятуватися (тут я не кажу про тих, хто після всього цього бере в руки зброю і чинить опір — це вже інша феноменологічна ситуація). Це не буде звичайна розмова, вона напевно мало про що говоритиме, і найменше покладатиметься на слова. У цьому сенсі логорея буде не більш красномовною, ніж уривчасті відповіді або навіть сухе мовчання. Щонайбільше, для нас, тут, по цей бік, вона загрожуватиме індукцією станів, що є наслідками досвіду війни, але не розкриє самого цього досвіду. В цьому ми будемо змушені покладатися на власну уяву. І вже крізь неї буде можливе мислення про це. Саме завдяки їй це можливо, бо, як стверджував Стагірит, «душа ніколи не мислить без уяви».

Отже коли намагаєшся поговорити з тими, хто пережив і досі переживає війну на собі, деякі питання про неї здаються безглуздими або навіть скандальними. Чи є війна злом? Для того, хто пережив щось подібне, відповідь очевидна і однозначна. З іншого боку, заглиблення в термінологічні деталі стає вже недоречним. Не тільки тому, що такий досвід пов'язаний із травмою і постійне пригадування його може роздряпувати і поглиблювати рану. Але й тому, що такий досвід дуже часто виявляється надто несподіваним, немислимим і втручається в життя і смерті людей, не даючи часу вбрати його в будь-які словесні шати, аби вхопити його сутність.

В своїй оказійній швидкості такі переживання можуть залишитися нонсенсом, позаяк не відносяться вже до жодного висловленого сенсу. Виходять, отже, поза сплетіння значень, є ексцесами. І як ексцеси, що їх не можна навіть уявити, залишаються невисловленими. Ексцеси ж бувають різними: вони можуть проявлятися в захисних реакціях, можуть — у замкненості в собі, а можуть і в тому чи іншому відкиданні або прийнятті того, що сталося, тобто навіть у вибаченні (що, отже, теж мусить мати статус ексцесу). Воно не  вимагає якої б то не було артикуляції або концептуалізації. І якщо належить до сфери етики, тоді стає зрозумілим чому, з одного боку за Віттґенштайном а з іншого — за Левінасом, воно виявляється проблематичним для висловлення. Натомість на цьому етапі напевно немає місця для права, що відноситься до сфери уяви та мови про зло, а також і про війну, права, що визначає обов’язки і проводить сформовані з заборон демаркаційні лінії, формує значення і створює контексти. Право панує у власному світі взаємозв’язків, і, схоже, її предмети суттєво відрізняються від того, що відкривається при нагоді ексцесу. Притому вимоги, що ведуть до ексцесу, самі стають ексцесами. Через це право не може вимагати ексцесу, тобто йому не можна вимагати виходу поза контексти. Отже воно не може наприклад, вимагати вибачення. Для цього необхідна оказія.

А такою оказією буває війна, що переживається як зло.

Та про це піде мова вже у наступному фейлетоні.

Антон Марчинський

[1] Cezary Wodziński, Światłocienie zła, fundacja terytoria książki, 2018, с.6.