«Говори лишень, а поза тим роби, що хочеш»

Філософський фейлетон Антона Марчинського

Папірус ІІ ст. н.е. з фрагментом діалогу "Федр"

Anonymous ancient scribe, Public domain, via Wikimedia Commons

Філософське мислення найчастіше вважають найрадикальнішим прикладом споглядання абстракцій, де саме споглядання, дослівно грецькою θεωρία, аж ніяк не є невинним поняттям. Через що не значно рідше філософію сприймають як відірване від життя, часом навіть пусте говоріння на теми, що не мають жодного зв’язку із насущними проблемами людини. Або ж як інтелектуальну розвагу, що наче й в змозі подеколи підготувати наш розум до чогось справжнього (як перший крок на шляху до вивчення дисциплін, так би мовити, більш життєвих), проте сама ні до чого такого, що можна було б застосувати в практиці, не веде. Або ж конкретніше: не веде «ні до чого дієвого», «ні до чого, дія чого, праця чого, вплив чого мали б у світі реальне значення». Та навпаки: де б світ, насправді, не дуже б впливав на ці хмари думок, що громадились би десь там у місці понад нами, понад світом, навіть понад небом – ὑπερουράνιος τόπος, як це називав Платон.

Почасти, можна було б припустити, що саме Платон до такого стану речей і причинився, даючи початок новій традиції – саме традиції філософії (це важко поставити під питання: до нього або й подеколи одночасно із ним, спостерігаючи мислення досократиків чи софістів, ми маємо, однак, справу із відмінними за своєю природою підходами до даних людині способів споглядання та опису дійсності, а також обходження із нею; в цьому сенсі мислитель і філософ – це не синоніми, а філософ та мудрець і поготів).

Однією з причин цього прийнято вважати саме виокремлення першим грецьким письменним філософом того, що можна вважати абстрактним і незв’язаним із чуттєвим боком дійсності типом речей – світом ідей. Ідеї бо – це також речі, але такі, що ми споглядаємо очима розуму. Це предмети чистого, не спотвореного досвідом знання. Нічого бо дивного, що воно нам дане перед будь-яким контактом зі світом і його не можна навчитися, а лишень пригадати. Щоправда, ці незбагненні з перспективи повсякденності речі не відокремлені від світу абсолютно нездоланною прірвою, адже становлять первинні взірці для будь-чого, що ми можемо зустріти на земнім падолі. Сама назва, зрештою, себто εἶδος, про їх як форму або взірець свідчить. Та якщо копнути ще глибше, то їх вплив як взірця неначе противиться всілякій дії, а щонайменше їй передує та не бере її до уваги. Первино бо це поняття споріднене із дієсловом εἴδω, себто бачити (це словникова форма, тобто перша особа однини), а також, майже омонімічно (та це лише на перший погляд), із οἶδα, себто знати або пізнавати. А отже ідеї – це те, що ми пізнаємо, лише споглядаючи. Та бачення – це ще не дія.

Що у них пізнаємо – їхню внутрішню істину, як вона сама нам явиться (та наскільки вона сама нам явиться), їхню найглибшу природу, що завжди нам передує, їхню внутрішню логіку, хотілось би сказати, вдавшись до плеоназму, тобто їхній логос. Його ніщо не випереджає: ἐν ἀρχῇ ἦν ὁ λόγος, - як писав святий Іван, - «На початку було слово», чи «логос» (Ів. 1:1). Дії лише згодом, і лише при нагоді. Читаємо євангеліста, і, здається, здогадуємося, чому серед апостолів його звали філософом: адже в його словах продовжують звучати греки. І тут знову Платон: «lege monon, ta d'alla hopos boulei poiei» - «говори лишень (продовжуй говорити), а поза тим роби, що хочеш», - каже своєму вчителеві Сократові Федр в однойменному діалозі про кохання, красу, а передусім про мову і знання. І чим тут є мова? Вона вільна і перша? Як і те, про що вона: плине, неначе струмок, вздовж якого, під спів цикад, прогулюються ці двоє. Зрештою, вона може становити взірець для цієї прогулянки, для розмови під платаном, адже немає куди поспішати, немає потреби діяти, та сама, здавалось би, явиться поза світом, незалежно від нього: попри потреби, прагнення і страждання, попри обмеження, попри те, що бачимо довкола, та, насамперед, незалежно від того, що роблять нам і як діємо ми. «…говори лишень, а поза тим роби, що хочеш».

Сьогодні зранку, роздумуючи над цим фейлетоном, я міркував про те, як розповісти про дієвість мови, або ж навіть про її першодієвість. Слова дивним чином відбуваються і сповнюються, «стають плоттю», про що також пише Іван Богослов, теж успадкувавши це, - не меншою мірою, як і попередній мотив, - від греків. Хотів отже розповісти про перформативність мови. Нагодою для цього мав стати перформенс, що минулого тижня мені довелося побачити під час філософського фестивалю неподалік Бидґощі. Це цікаво: ця дія чи, іншими словами, спектакль, видовище, було найбільше скупе в своїй текстуальності серед усього того, що програма фестивалю-конференції могла своїм гостям запропонувати. Та заразом це була не лише найяскравіша, але й найкрасномовніша подія цього заходу. Важко це назвати несподіванкою: теорія перформенсу і перформативності, винятково потужна в ХХ і досі в ХХІ столітті, народилася значно раніше та впродовж історії являла свої різноманітні обличчя, формуючи філософську традицію.

Та, однак, мову про це я вирішив відкласти на один з наступних ефірів. Теорія теорією, абстракція абстракцією, та я раптом, найнаочніше, зазнав зв’язку притаманного філософії, маю надію, мислення із тим, що діялося довкола мене. Навіть роздумуючи над цим коротким і поверхневим фейлетоном. Сама його поверхневість дала змогу не лише вийти понад ситуацію, але й виявити себе в ній як того, хто прагне з неї вийти. З ситуації найбільш життєвої та банальної: крики дітей, відголоси сусідів, повідомлення, що спливають з редакції та нагадують про нагальні справи і їхню дійсність… їхню дієвість… їхню дію на мислення, яке буцімто мало б бути абстрактним і вільним. Та саме лише зазнавання цієї дії й уможливило те споглядання, якому даю я тут вираз.

Це не лише дає надію на його життєвість, але й навіть у таких сферах гарантію на захист від тотальної абстракції та, як би можна було сказати в дусі Емманюеля Левінаса, притаманного цій абстракції гріху. Чи, отже, завдяки цьому він філософії не загрожує?

Антон Марчинський