1 квітня 1994 року на базі редакції народної музики було створено підрозділ Польського радіо, що, з одного боку, мав і далі має програми про народну культуру, музику, фольк у широкому розумінні майже на всіх каналах Польського радіо, а з іншого — журналісти Центру, а ще раніше редакції, вже понад 60 років документують традиційну музику у селах Польщі, а також України, Казахстану, Білорусі, Литви, Бразилії та інших країнах, де проживає польська меншина. Вони видають музичні альбоми, організовують фестиваль «Нова традиція», що цього року святкуватиме 25-ліття, творять середовище для музикантів, артистів, що працюють з народною музикою у різних куточках світу.
Розповідає засновниця Радіоцентру народної культури, етномузикологиня і багатолітня працівниця Польського радіо Марія Балішевська:
— Відразу скажу, що я мріяла працювати на Польському радіо ще з середньої школи, з часів ліцею. Тоді виявилось, що я не можу бути піаністкою. Я грала на фортепіано і мріяла про кар’єру піаністки, але виявилось, що моя рука достатньо не розвинулась. У зв’язку з цим мої життєві плани змінилися і я стала музикознавицею і також журналісткою Польського радіо. Але тоді я ще не знала, що саме народна музика буде моїм захопленням і змістом всього мого професійного життя. З народною музикою я вперше зустрілася на етнографічній експедиції під час навчання на музикології. Це було після другого курсу. Разом зі своїми однокурсниками я потрапила у Центральну Польщу, до Ленчицького регіону. Там я вперше зустрілася з чистою автентичною музикою, з людьми, які виросли у цій музиці, які співали пісні у темпі «rubato». У цьому темпі Шопен писав мазурки, це характеристика його творчості. Там мені відкрилися не лише очі, але й вуха. І тоді я подумала: «Так, я хочу цим займатися все своє життя». Але робота на Польському радіо — це була мрія, яка не обов’язково мала здійснитися. Мені просто дуже пощастило, що Інститут мистецтва Польської академії наук, з яким я раніше співпрацювала, мою кандидатуру надіслав до Польського радіо. Через два дні після захисту магістерської роботи я прийшла на радіо уже на посаду редактора.
Спочатку Марія Балішевська не дуже уявляла, який вигляд може мати робота на радіо. Тоді вона почала знайомитися з архівом і виявилося, що у ньому були записи різних оркестрів, які грали вже перетворену музику із записів Оскара Кольберґа. Дуже малими кроками і діями троє працівників редакції народної музики почали переконувати керівництво у тому, що варто, аби традиційна музика, музика польського села звучала в ефірі в автентичному вигляді. Це були 70-ті роки, час, коли вона ще була жива. Так почалися експедиції журналістів Польського радіо, на яких збирався безцінний матеріал. Сьогодні архів традиційної музики Польського радіо є одним із найцінніших джерел у цій галузі.
— Ми їздили до індивідуальних осіб, звісно, треба було знати, до кого їхати. З одного боку, ми отримували контакти на фестивалях. Було кілька важливих фестивалів традиційної музики. У Казімєжі над Віслою, у Закопаному, Мєльцу, в Новому Тарґу. Не так багато, як сьогодні, адже зараз їх є близько двох-трьох тисяч щороку. А тоді їх було декілька десятків. Як ми на них їхали, то з’являлися контакти. Коли ми когось записували, то та людина розповідала нам про когось зі свого села, хто також співає або грає на скрипці. Таким чином ми потрапляли до тих людей. Найлегше нам було їздити на Мазовше, тобто на околиці Варшави, у Центральну Польщу. Але ми також запрошували у студію видатних виконавців цієї музики. Тоді це була студія на вулиці Мислівєцькій. Там ми створювали такі записи, які сьогодні вже би не «пройшли», адже вони мали різні ефекти, наприклад, відгомін. Вони були стилізовані під велику розважальну музику. А такою вони не були. Це були документальні записи. А такого роду записи повинні мати навіть дещо сире звучання.
Це було понад 50 років тому. Робота редакції розвивалася, а її журналістів знали у кожному закутку Польщі. Як згадує Марія Балішевська, коли вони приїжджали у села, записували в якійсь одній хаті, то подивитися на це приходило все село, люди стояли під вікнами. Йшли роки і поступово редакція народної музики переросла вже у, можна сказати, щось більше, ніж лише програми в ефірі, інтерв’ю і журналістська діяльність. Так було створено Радіоцентр народної культури. Від початку його існування, тобто з 1994 року у ньому працює Пьотр Кендзьорек — сьогодні головний редактор Центру і головний редактор Другого каналу Польського радіо.
— З одного боку, у мене складається враження, що світ медіа дуже змінюється і особливо завдання, що стоять перед журналістами, а особливо перед журналістами суспільних ЗМІ. Також змінюється форма нашої роботи, різні канали комунікації. Але ціль і місія, ця основа залишається така сама. І так є у випадку Радіоцентру народної культури. Впродовж цих 30 років нашої діяльності і, думаю, що це була наша місія, наша ціль і частково наша заслуга є у цьому, змінився підхід, погляд на народну музику у Польщі. Колись вона асоціювалася з чимось малоцікавим, її соромилися, люди взагалі не зізнавалися, що мають сільське походження чи мають зв’язків з традицією. Це, радше, була причина для сорому. Хоча сільське походження має переважна більшість нашого суспільства. І за ці 30 років це змінилося. А, з іншого боку, знання на тему давньої народної культури, а особливо пізнання народної музики також власних регіонів, околиць, і надалі залишається невеликим, окрім якихось окремих теренів Польщі (тут передусім я маю на увазі гірські терени). Тож нашою місією і далі залишається те, щоб ці знання якнайширшому колу слухачів наближати. Мені здається, що Радіоцентр народної культури — це єдина така навіть не редакція, а інституція у суспільних медіа на світі. Я чогось подібного не зустрічав ніде. Ми поєднуємо журналістську, ефірну, щоденну радіодіяльність з дуже багатьма іншими видами діяльності. Передусім, це документаційна діяльність, записи. Звісно, зараз все складніше знайти в селі музикантів, які практикують традицію, все частіше ця діяльність переноситься на сцену чи на фестивалі, у концертні зали. Але ми постійно записуємо народну музику, організовуємо концерти, видаємо диски з традиційною музикою, також і з фольковою музикою. Також ми надихаємо усю фолькову сцену в Польщі, головним чином через фестиваль «Нова традиція», який ми організовуємо вже 25 років і який також дуже сильно змінив обличчя фольку у Польщі. Також наші програми ми творимо не лише на основі того, що відбувається навколо нас, тобто це репортажі з фестивалів, наприклад, чи ще щось, але великою мірою ми самі творимо зміст, який потім заповнює наші програми.
Часто ми самі — журналісти і журналістки Радіоцентру народної культури, записуючи ті чи інші історії від старших осіб, працюючи з архівними матеріалами, віримо, що все це так насправді і є, що всі вірування, обряди, звичаї мають сенс сьогодні і вони живуть і далі, незважаючи на те, що світ дуже сильно змінився.
Розповідає наймолодша працівниця Радіоцентру народної культури Александра Фаринська, яка з малечку знала, що буде працювати на радіо:
— Можна сказати, що це — утопія, що ця моя мрія трохи нереалізована чи є чимось, чого неможливо осягнути. Але у своїй роботі я завжди вважаю, що найважливішим є те, аби дійти до слухача. Якщо хоча б один слухач хоча би щось відкриє у цих моїх розмовах і якось це використає у своєму житті, то я буду дуже щаслива. На мою думку, у такому сучасному світі, коли нам важко віднайтися, то саме традиція допомагає будувати нам нашу ідентичність. Людина, щоб знати, хто вона, повинна знати своє коріння, вона повинна знати, звідки вона. І розмови зі старшими людьми часто допомагають нам це усвідомити. Сьогодні ми часто задаємо собі запитання: «Хто я?». І це не тільки запитання, наприклад, ким я хочу бути у майбутньому — лікарем, журналістом, юристом, але також хто я — жінка, поляк, полька? А традиція дає нам відповідь на це запитання, вона дозволяє нам зрозуміти більше, глибше. І це той один аспект. А другий — кожна розмова зі старшою особою також є для мене дуже важлива, бо жодним іншим чином ми так не цінуємо цих людей. Вони дуже часто перед нами відкриваються, часто зворушені тим, що хтось до них приїжджає з мікрофоном і хоче їх послухати. Ця радість, яку ми також як журналісти отримуємо від старших людей, від людей, що займаються традицією, це щось просто безцінне.
Запрошуємо послухати програму у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль