Співати серцем і жити співом. Так про себе розповідає розточанська співачка Яніна Пидо. Вона народилася у 1930 році у селі Заставе (пол. - Zastawie) Білґорайського повіту на Люблінщині. Це регіон Західного Розточчя. Яніна Пидо виконує широкий репертуар обрядових і ліричних пісень, яких навчилася від людей. Місцевий фольклор вона пізнавала з дитинства і сьогодні передає його наступним поколінням.
Яніна Пидо співпрацює з Ґмінним осередком культури в Ґораї, де працює молодіжний вокальний ансамбль. Членкиням цього колективу вона передає свої співочі вміння і репертуар.
У 2023 році за участі Яніни Пидо вийшов фільм «День і ніч», який було запрезентовано у Щебжешині. Це фільм про силу жінок, про магічне Розточчя, про життя близько природи і про контакт із надприродними силами.
Розповідає співачка Яніна Пидо:
12:01 05 09 2024 vytoky janina pydo.mp3 Пісні з Розточчя. Розповідає співачка Яніна Пидо.
- У цьому фільмі я розповіла про своє життя, починаючи з 50-х років і до сьогодні. Але не лише я розповідала. Там також були інші жінки, а моя частина була другою. Також я трохи була і в першій частині. Що там було? Я просто розповідала про своє життя, про життя старої бабусі, але також щось із молодих років, коли я, зокрема, продавала на ярмарку у Білґораї чи у Фрамполі каші, як ми дружили з моєю подругою, як ми всюди разом ходили. Вона працювала по господарству, я також. Цей фільм дуже гарно зроблений. Все це — моє життя: як я спала, як прокидалася, як я молилася, як їла яєчню з пательні. Зараз я теж так іноді їм, коли мені не хочеться покласти на тарілку, щоб потім її не мити, то також можу їсти з пательні. Я і сьогодні сплю на тому ж ліжку, що і колись. Це такі мої різні переживання вдома, по господарству. Звичне життя в селі — мій дерев’яний будинок, квіти біля хати, про все це я розповідаю у фільмі. Все, що хотіли режисерки, я те робила: ми вставали о 6 і йшли куди вони мені казали, знімали навіть о 23 годині. Все, що вони мені казали, я те і робила, я навіть спекла шарлотку. Вони — дуже приємні люди, я дуже задоволена цією співпрацею.
А хто вам передав ці локальні пісенні традиції?
- Цього я навіть не уявлю і не згадаю. Моя мама цим не цікавилася. Колись ми пряли, дерли пір’я, то ходили по селі — одна до одної. Просто сходилося кілька дівчат. А зі мною було так, що коли я раз щось почула, то відразу вночі мусіла це вивчити. І так це в голові у мене відкладалося. З бабусею ми співали різні пісні, колядки. Мама не дуже це любила. Але бабуся — так. А решту то я навчилася, коли пасла корови, десь на забавах, трохи від мандрівного діда, коли він ходив і просив, щоб я йому дала каші, то він мені теж навчив якихось пісень.
Йдеться про мандрівного співця, в українській традиції – це були лірники і кобзарі. Вважалося, що якщо хтось не впустив до дому такого гостя, то родину могло спіткати нещастя. А як це було у селі, де жила Яніна Пидо?
- Це було звичною справою. Ходив той дід, мав декілька торбів, мав якийсь мішок на плечах. Приходив і просив, щоб щось йому дати. Це було ще до війни, під час війни, і також після війни. Це були важкі часи: якщо хтось мав якусь роботу, то ще більш менш, але хто не мав роботи, то було дуже важко. Таких дідів було дуже багато. У нашому селі ще є старий великий костел, то я запам’ятала, що на Всіх Святих, перед Різдвом отець збирав пожертви у костелі для тих бідних. На Великдень також щось для бідних збирали. І вони також ходили по домах. Коли б були мої батьки, то він би стільки від мене не отримав. Я йому давала гречку, він приходив і казав: «Як трохи мені даси, то я тебе навчу пісні». Тоді я йому приносила літру цієї каші. І він співав мені перший раз і питав: «Запам’ятала?». Я казала: «Ні». Він обіцяв прийти знову. І він справді ще раз приходив, тоді батьків теж не було. Я знову йому давала кашу, він мене навчив цієї пісні. Ніхто з них не ходив з інструментами, вони просто самі ходили, просили, і хто що міг, то давав — кашу, борошно, хліб, чи навіть щось відразу з’їсти.
А чи пізніше у 50-60-ті роки була традиція співати, наприклад, при роботі, так просто?
- Переважно на весіллях і просто вечорами. Ми прасували тютюн, пряли, щось лущили, і при цьому ми завжди співали. Коли я вийшла заміж у 1950 році, то співали ще дуже багато. Певний час я ще жила в селі чоловіка, а його дім був при стежці, по середині села. До нас сходилася молодь — хлопці, дівчата, ми сідали і співали допізна, 10-12. Співали все, що хотіли. І всі ці пісні якось запам’ятовувалися. Може і забагато, але я всіх їх досі співаю. Я цим живу. Зараз мені трохи важче, бо від ковіду у мене астма. Але я три рази дмухну і співаю. Я просто співаю. Діти вже трохи кричать на мене, переважно син: «Мамо, дай вже трохи спокій». А я кажу, що ні, що скільки зможу, стільки і співатиму. Якщо мене вже не захочуть, то вже не буду. Я теж вела багато майстер-класів. До мене приїжджають зі всієї Польщі. Якщо хочуть, хай співають, хай це далі йде у світ. Я не хочу це тримати лише в собі і для себе. Навіщо це мені? Це й так піде в землю, тоді ніхто цього не використає.
Запрошуємо послухати передачу у доданому звуковому файлі.
Мар’яна Кріль
