Чеські дослідники тоталітаризму: своєю роботою ми показуємо можливі наслідки поразки України у цій війні

Інтервʼю з науковими працівниками чеського Інституту дослідження тоталітарних режимів Адамом Граділеком та Анною Хлебіною про співпрацю чеських та українських колег при дослідженні радянських репресій, жертвами яких стали вихідці з Чехословаччини на території сучасної України

Адам Граділек, науковий працівник Інституту дослідження тоталітаризму, керівник проєкту «Чехословаки в ГУЛАГу», та Анна Хлебіна, наукова працівниця цього проєкту.

Польське радіо для України/Дарʼя Юрʼєва

Чеський Інститут дослідження тоталітарних режимів знаходиться у Празі. Тимчасово заклад розташований у празькому районі Жижков у старій будівлі 30-х років. Там я й зустрілася з Адамом Граділеком, науковим працівником Інституту та керівником проєкту «Чехословаки в ГУЛАГу», та Анною Хлебіною, науковою працівницею цього проєкту. Адам та Анна розповіли про свою співпрацю з українськими колегами-архівістами. Як каже Адам, документи, що містяться в українських архівах, стали просто скарбом для чехів, адже там їм вдалося знайти інформацію про репресованих громадян Чехословаччини. До їх числа входят, зокрема, і мешканці Закарпаття.

Перш за все Адам Граділек розповів про заснування, діяльність Інституту та про початок співпраці з українськими архівістами та істориками:

— Наш Інститут дослідження тоталітарних режимів був заснований у 2008 році. Він є чимсь на зразок Інституту національної памʼяті. Ми маємо декілька партнерських інститутів у Польщі, Словаччині, а також в Україні. Наш Інститут був заснований, щоб досліджувати комуністичне та нацистське минуле, а також з метою вшанування памʼяті жертв. Вже у 2008 році ми почали збирати інтервʼю зі свідками важливих подій, або з тими, хто вцілів після перебування в концентраційних таборах, вʼязницях. Це також стосується колишніх вʼязнів ГУЛАГу — трудового табору. Це привело нас до української історії, тому що більшість вцілілих колишніх вʼязнів ГУЛАГу, у яких ми брали інтервʼю, народилися на Закарпатті. Ми взяли інтервʼю у кількох десятків вцілілих з Закарпаття. Потім, у 2011 році, ми почали шукати спосіб перевірити свідчення в архівах судів. На щастя, в Ужгороді ми знайшли архівний фонд, який складається з п'яти тисяч документів, повʼязаних з громадянами Чехословаччини, що походять з Закарпаття. Вони тікали від війни, від угорської окупації, до Радянського Союзу і закінчували в ГУЛАГу. Це був початок нашої роботи з українськими архівами, українськими колегами. Ми також почали збирати свідчення на Закарпатті. Аби поєднати це з теперішнім часом, я б хотів зазначити, що однією з перших осіб, яка нам допомогла пробитися через архіви, записи, звʼязала нас з уцілілими вʼязнями трудового табору ГУЛАГ з Закарпаття був Олександр Пагіря. Тоді він був студентом історичного факультету. З роками він переїхав до Києва. Він закінчив навчання. Брав участь у Євромайдані. Працював для Hromadske TV. Пізніше він став політичним радником швейцарського посла. Після повномасштабного російського вторгнення він приєднався до армії. Останній раз ми бачили його в Києві у березні цього року. Він прийшов на презентацію книги моєї колеги в формі. Протягом багатьох років нам вдається підтримувати чудові стосунки. Олександр, як і багато інших українських колег, залишив архів і допомагає захищати його країну від агресора.

Анна Хлебіна зазначила, що, на її думку, роль та головне завдання таких установ, як Інститут дослідження тоталітарних режимів у сучасному світі, особливо у світлі повномасштабної російської агресії проти України — це показати наслідки можливого відновлення Радянського Союзу, якого прагне путін:

— Наша робота в час повномасштабного вторгнення росії в Україну стала більш інтенсивною, ніж перед тим. І це якраз обумовлено самим наповненням нашої роботи, тому що ми показуємо людям те, що може статися, якщо ми допустимо перемогу росії і повторне відновлення радянської держави, можливо, в іншій формі. Однак багато з наших колег архівістів приєдналися до лав армії, і вони це роблять свідомо, тому що прекрасно розуміють наслідки своєї пасивності. Тому і ми вважаємо себе частиною цього процесу — ми маємо показати людям, зокрема тут, особливо тим, хто не визначився ще у своєму ставленні, або переконати тих, хто вважає, що Радянський Союз в тій чи іншій формі… це як ковбаса по 2.20. Тут теж є такі прихильники старої системи. Тобто ми своєю діяльністю намагаємося проілюструвати можливі наслідки поразки української держави у війні. Ми маємо визнати, що в сучасних обставинах це і прихована політична мета. Ми маємо просто показати, що це вже один раз відбулося, і якщо це відбудеться ще раз, то наслідки будуть такі й такі. Окупація Київської й Чернігівської областей показали, що все робиться за тими самими методичками, що й у 20—30-ті роки. Тобто методи не змінилися. Важливо знати наслідки нашої бездіяльності.

Адам Граділек та Анна Хлебіна працюють у Науково-дослідному відділі Інституту, що досліджує репресії, яких зазнавали громадяни Чехословаччини під час 1938—1989 років, тобто під час нацистської окупації та комуністичної диктатури. Адам більш детально розповів про роботу цього відділу:

— Наш дослідний відділ поділений на декілька менших структурних одиниць. Одна з них фокусується на періоді нацистської окупації з 1939 року до 1945 року. Друга фокусується на терорі в добу сталінізму, кінці 1940-х років початку 1950-х. Третя фокусується на періоді з 1960-х років до падіння комуністичного режиму в Чехословаччині у 1989 році. У цьому випадку ми фокусуємося не тільки на репресіях, але також на спротиві, дисидентському русі в його різноманітних проявах. Це і культура, музика, андеграунд, релігійна діяльність, яка також була під наглядом спецслужб. Також є проєкти, що фокусуються на розумінні структури чеського КДБ, інструментів, які вони використовували для контролю над людьми.

Анна Хлебіна зазначає, що робота відділу, який займається дослідженням репресій періоду нацистської окупації та комуністичної диктатури, є важливою в цілому для всього Інституту:

— Ми можемо знаходити свідчення співпраці радянських органів державної безпеки з соціалістичними чехословацькими. Тобто я можу навести приклад конкретно з наших результатів. Були українські іммігрантські організації, були іммігранти, які отримували чехословацьке громадянство. В 45-му році після війни вони були заарештовані, ряд з них — більш-менш визнані діячі, але не тільки, це іноді були й просто випадкові люди. Вони були заарештовані та засуджені в Радянському Союзі до якихось термінів. Зазвичай це було 10 років позбавлення волі, примусових робіт. Разом з іммігрантами радянські органи викрадали матеріали української імміграції, які зберігалися в празьких іммігрантських архівах. Потім вони використовували ці архіви для якраз цієї співпраці вже після повернення тих, що вижили у таборах. Багато з них поверталася у Чехословаччину, це  40%. Їх примушували до співпраці на основі цього компромату, який радянські органи викрали чи їм його подарували у Чехословаччині. Потім у співпраці між радянськими й чехословацькими органами безпеки вже протягом 60—70-х років на основі цього нащадки цих людей були постійно під тиском органів безпеки. Тобто це все пов'язано. Тобто ми доповнюємо знання про структуру всієї радянської й навколо радянської безпекової системи, як ця система контролю над людьми працювала у ширшому контексті, ніж тільки у чехословацькій державі.

Книга «Великий терор в Україні 1937—1938 рр.: переслідування чеської меншини». Польське радіо для України/Дарʼя Юрʼєва

Анна Хлебіна є співавторкою книги «Великий терор в Україні 1937—1938 рр.: переслідування чеської меншини», що була видана чеською та українською мовами. Її презентація відбулася у Києві у березні цього року, а потім — в Празі. Це збірник документів з українських архівів, що стосуються переслідування чеської меншини в Радянському Союзі в роки Великого терору.

— У принципі робота над цією книгою почалася приблизно відразу після заснування нашого Інституту, але внаслідок адміністративних змін, потім політичних змін в Україні постійно щось нам перешкоджало. І лише в останні сім років ця робота стала дійсно інтенсивною, і ми отримали документи з ряду українських архівів, більшість з архіву Служби безпеки України, це також обласні архіви, спеціальні архіви, такі як Центральний державний архів громадських об 'єднань та україніки. Це різні документи, що ілюструють репресії, яких зазнала чеська меншина на території Радянської України. Це різні ілюстративні документи з архівних кримінальних справ. В результаті ми схарактеризували цю книгу як роман у документах. Він відстежує долі окремих людей на різних етапах слідства, чи потім — реабілітації. Хоча це люди, які походять з різних соціальних прошарків, чи територіально з різних місць, але можна простежити їхні долі, сформувати якусь картину того, що відбувалося. Здавалося б, що чеська меншина не була для України дуже значною. На території України йшлося про близько 25 тисяч осіб чеської національності. Це менше, ніж німців чи поляків, це менш значна меншина. Однак все одно була спланована спеціальна «чеська акція». Ніколай Єжов її запланував, але вона не була реалізована, і більшість цих людей була засуджена в межах польської операції НКВС.

Це були шпигунство і контрреволюційна діяльність. Ви знаєте, що у роки Великого терору будь-яка людина могла бути засуджена взагалі ні за що. Тобто закон був так створений, що будь-яку діяльність людини можна було підвести під статтю. А чехи, нащадки колоністів, що селилися, наприклад, на Волині, в південних областях України, мешкали у більш-менш закритих комунах у своїх селах. Вони одружувалися між собою, у них були спілки, якісь релігійні організації. Був чеський «Сокіл» — це спортивна, фізкультурна організація. В роки Великого терору фактично кожен чех був членом тієї чи іншої організації, а в роки Великого терору, якщо це не була офіційна радянська організація… Тобто кожен, хто був членом «Сокола» чи релігійної організації, був членом антирадянської та контрреволюційної організації. Тобто засудити й розстріляти, чи відправити на роки примусових робіт у Сибір, в принципі, могли кого завгодно.

Чеська меншина на собі відчула всі види репресій, які були в той час у Радянському Союзі. Тобто були члени Комуністичної партії, були селяни, що не хотіли віддавати свій маєток при колективізації, були їхні діти, нащадки злісних куркулів, які не хотіли ділитися з Радянським Союзом.

Ця чеська меншина застосовувала у своєму господарстві дуже передові технології на ту добу. Багато виробників сільськогосподарської продукції й добрив  (чого завгодно) — це були чеські маленькі заводики, пивоварні. Чехи вирощували хміль. Тобто людина, яка піднялася і з родиною поїхала за кордон обживати порожній степ, — це був підприємець, дуже активна людина, тому на початку ХХ століття таким людям було багато чого втрачати. Якраз вони постраждали через маєткові причини, бо були розкуркулені.

Зараз відомо про 660 чехів, що були розстріляні на території Радянського Союзу. Мова йде про період Великого терору. Якщо ж ми говоримо про кінцеве число, то ми його не знаємо, тому що ми ще не отримали документи з усіх джерел, з яких ми хочемо їх отримати. На разі у нас у базі даних близько 13-14 тисяч осіб чеської чи словацької національності, чи якимсь іншим чином повʼязаних з Чехословаччиною і репресованих на території Радянського Союзу.

Адам Граділек є керівником проєкту «Чехословаки в ГУЛАГу», тож він більш детально розповів про свою роботу:

— Наш проєкт так називається, але це зовсім не означає, що ми фокусуємося тільки на чехах чи словаках. Ми фокусуємося на дослідженні та вшануванні памʼяті усіх жертв радянського режиму на території СРСР, що повʼязані з Чехословаччиною. Тож це переважно чехи, що жили на території Радянського Союзу під час існування СРСР, або громадяни Чехословаччини, а це означає, що це не лише чехи та словаки, а також німці, угорці, українці, росіяни — представники усіх націй, що жили на території Чехословаччини, а потім переїздили до Радянського Союзу з політичних чи ідеологічних причин, або просто у пошуку роботи під час Великої депресії, або вони втікали від нацистського режиму на Схід. Більшість з них закінчила в трудовому таборі ГУЛАГ.

Книги та публікації підготовлені Науково-дослідним відділом Інституту, що досліджує репресії, яких зазнавали громадяни Чехословаччини під час 1938—1989 років. Польське радіо для України/Дарʼя Юрʼєва

Перш за все, ми фокусуємося на зборі свідчень вцілілих вʼязнів ГУЛАГу. Потім ми концентруємося на пошуку документів НКВС та КДБ. Звичайно, ми натрапили на скарб в українських архівах. Ми почали ще у 2011 році, але, як ви можете здогадатися, лише після Євромайдану, у 2014 році, двері усіх архівів були відкриті для нас. Тож ми також могли почати більш тісно співпрацювати з нашими українськими колегами. Ми маємо довгостроковий проєкт цифровізації документів. Ми долучилися до цифровізації документів з архівів НКВС та КДБ, що зберігалися в Україні та були повʼязані з Чехословаччиною та репресіями стосовно громадян цієї країни та чехів, зокрема. Ми опублікували декілька книг на основі документації, що ми зібрали не лише під час роботи в архівах, але також під час спілкування з вцілілими, родичами. Ми зняли документальний серіал для чеського телебачення, провели декілька виставок.

Я б сказав, що одна з найцінніших частин нашої роботи — це той момент, коли ми можемо поділитися нашими знахідками з родичами померлих в Радянському Союзі. Їх діти, онуки лише через десятиліття можуть дізнатися, чи їх рідні померли, чи зникли. Вони можуть дізнатися про долю своїх батьків, дідусів та бабусь. Це є найбільшою нагородою за нашу роботу.

Адам Граділек розповідає, що родичі репресованих звертаються до Інституту кожного разу після якогось медійного заходу:

— Після того, як ми опублікуємо книгу, чи дамо інтервʼю на телебаченні або радіо, чи в газеті, до нас звертаються люди з такими проханнями. Ми дуже раді допомогти їм. В більшості випадків нам вдається це зробити, тобто знайти необхідні документи в архівах. Звичайно, раніше, до 2022 року, ми працювали з російськими архівами. Звичайно, зараз це неможливо. Ми принципово офіційно відмовилися від співпраці з російськими офіційними установами.

Скріншот з сайту cechoslovacivgulagu.cz

Це тривалий процес. Це також важливо для нас, адже це надає більшої цінності нашій роботі. Ми щасливі, що можемо надати родичам інформацію, фотографії чи документи, що були конфісковані у їх рідних радянськими спецслужбами. Вони також надають матеріали, документи з вʼязниць чи ГУЛАГу, які зберігалися їхніми родинами. Дуже часто це спільна пригода — скласти докупи історію їхніх рідних. Це дуже важливо для нас.

Дарʼя Юрʼєва