Розмовляю з тобою тихо — Рафал Воячек

У рубриці «Українсько-польські поетичні діалоги» три вірші легендарного польського поета Рафала Воячека в перекладах Дмитра Павличка. Рафал Воячек (1945–1971) — культовий автор, зразковий «проклятий» поет, один з найбільш таємничих польських поетів двадцятого століття: провокатор і скандаліст, життя закінчив передчасно, залишаючи тексти виняткової експресивності. Воячек народився у містечку Міколові, вчився на філологічному  факультеті Ягеллонського університету, згодом переїхав до Вроцлава, де працював техніком на станції обслуговування автомобілів. Як поет дебютував 1965 року. Автор чотирьох поетичних збірок, дві з яких вийшли посмертно.

Ілюстраційне фото

Pxhere.com - CC0 Domena publiczna

Rafał Wojaczek / Рафал Воячек

 

Mówię do ciebie cicho

 

Mówię do ciebie cicho tak cicho jakbym świecił

I kwitną gwiazdy na łące mojej krwi

Stoi mi w oczach gwiazda twojej krwi

Mówię tak cicho aż mój cień jest biały

 

Jestem chłodną wyspą dla twojego ciała

które upada w noc gorącą kroplą

Mówię do ciebie tak cicho jak przez sen

płonie twój pot na mojej skórze

 

Mówię do ciebie tak cicho jak ptak

o świcie słońce upuszcza w twoje oczy

Mówię do ciebie tak cicho

jak łza rzeźbi zmarszczkę

 

Mówię do ciebie tak cicho

jak ty do mnie

 

11/12 VI 1966

 

Розмовляю з тобою тихо

 

Розмовляю з тобою тихцем так ніби я сяю

І квітнуть зорі на луках моєї крові

Стоїть мені в очах зірниця твоєї крові

Розмовляю так тихо аж тінь моя власна біліє

 

Я холодний острів для тіла твого

Що гарячою краплиною падає в ніч

Розмовляю з тобою тихцем неначе крізь сон

Палають губи твої на моїй шкірі

 

Розмовляю з тобою тихцем ніби птах

На світанку сонце впускає у твої очі

Розмовляю з тобою тихцем

Так сльоза вирізьблює зморшку

 

Розмовляю з тобою так тихо

Як ти зі мною

 

Gwiazda

 

I znów jesteś bogatsza ode mnie – o tę śmierć

którą Ci wymyśliłem i już się stała ważna:

w zalążniach Twoich piąstek dojrzewają chrabąszcze.

 

I jesteś ironiczna jak piszący się wiersz

a ja mam dłonie smutne jak opuszczone gniazda

i każda cząstka myśli znów Ciebie żywą zmyśla.

 

I próbuję z warg zlizać niechcianą szorstką rosę

– rdza mówi językowi i język „nie” powtarza

Dłonie nie moje... Nagle gwiazda przez dłoń przecieka.

 

I choć zamknąłem oczy ugina się powieka

więc wiem już, że ta gwiazda jest Twoją krwią, co rośnie

aż do nieba, najdłuższe spojrzenie Twego serca.

 

Зірниця

 

І знову ти багатша за мене — тією смертю

що вигадав я тобі і вже стала вона важливою:

в зародках твоїх кулачків дозрівають хрущі.

 

Ти іронічна як вірш який щойно пишеться

а в мене сумні долоні як покинуті гнізда

і кожна частина мислі знову тебе вигадує.

 

Я пробую з губ злизати необачну шорстку росу

— іржа говорить язикові і язик «ні» повторяє.

Руки не мої... Раптом крізь долоню протікає зірниця.

 

І хоч закрив я очі під повіками зір ятриться

отже знаю що та зірниця — то кров твоя що росте

аж до неба — найдовший серця твойого погляд.

 

Mówię, dziwię się

 

Śpiąc z kamieniem pod głową przez sen kruchy

Czuję ziarenko grochu uwiera pod językiem.

Ze starej Ziemi przemyciłem skrycie

Kamień węgielny pod nową kulturę.

I budzę się zaraz po nieskończonym polu

– słupy horyzontu stoją zawsze dalej –

Chodzę na czworakach szukam miejsca pod zasiew.

Pług i oracz, językiem żłobię bruzdę głodną

I kładę w nią ziarenko już nabrzmiałe chęcią

Rośnięcia w znakomitą kromkę przyszłej strawy.

Taki wątły że jeszcze prawie niewidzialny

Już ze wzruszonej gleby wynika mądry pręcik.

Mówię do niego lecz czemu po polsku

– chwilę się dziwię językowi głodu.

 

Промовляю, дивуюсь

 

Сплю з каменем під головою і крізь ламкий сон

чую що зеренце гороху муляє під язиком.

Зі старої Землі взяв я з собою потай

вугільний камінь під нову рослину.

Прокидаюся швидко й по безмежному просторі —

стовпи горизонту завжди далі стоять —

ходжу навкарачки язиком вижолобую борозну

і кладу в неї зерно що вже набубнявіло жадою

проростання в чудову скибку майбутньої страви.

Такий худесенький ще майже незримий

із розпушеного грунту зринає мудрий кільчик.

Промовляю до нього але чому по-польськи

Rafał Wojaczek / Рафал Воячек

 

Mówię do ciebie cicho

 

Mówię do ciebie cicho tak cicho jakbym świecił

I kwitną gwiazdy na łące mojej krwi

Stoi mi w oczach gwiazda twojej krwi

Mówię tak cicho aż mój cień jest biały

 

Jestem chłodną wyspą dla twojego ciała

które upada w noc gorącą kroplą

Mówię do ciebie tak cicho jak przez sen

płonie twój pot na mojej skórze

 

Mówię do ciebie tak cicho jak ptak

o świcie słońce upuszcza w twoje oczy

Mówię do ciebie tak cicho

jak łza rzeźbi zmarszczkę

 

Mówię do ciebie tak cicho

jak ty do mnie

 

11/12 VI 1966

 

Розмовляю з тобою тихо

 

Розмовляю з тобою тихцем так ніби я сяю

І квітнуть зорі на луках моєї крові

Стоїть мені в очах зірниця твоєї крові

Розмовляю так тихо аж тінь моя власна біліє

 

Я холодний острів для тіла твого

Що гарячою краплиною падає в ніч

Розмовляю з тобою тихцем неначе крізь сон

Палають губи твої на моїй шкірі

 

Розмовляю з тобою тихцем ніби птах

На світанку сонце впускає у твої очі

Розмовляю з тобою тихцем

Так сльоза вирізьблює зморшку

 

Розмовляю з тобою так тихо

Як ти зі мною

 

Gwiazda

 

I znów jesteś bogatsza ode mnie – o tę śmierć

którą Ci wymyśliłem i już się stała ważna:

w zalążniach Twoich piąstek dojrzewają chrabąszcze.

 

I jesteś ironiczna jak piszący się wiersz

a ja mam dłonie smutne jak opuszczone gniazda

i każda cząstka myśli znów Ciebie żywą zmyśla.

 

I próbuję z warg zlizać niechcianą szorstką rosę

– rdza mówi językowi i język „nie” powtarza

Dłonie nie moje... Nagle gwiazda przez dłoń przecieka.

 

I choć zamknąłem oczy ugina się powieka

więc wiem już, że ta gwiazda jest Twoją krwią, co rośnie

aż do nieba, najdłuższe spojrzenie Twego serca.

 

Зірниця

 

І знову ти багатша за мене — тією смертю

що вигадав я тобі і вже стала вона важливою:

в зародках твоїх кулачків дозрівають хрущі.

 

Ти іронічна як вірш який щойно пишеться

а в мене сумні долоні як покинуті гнізда

і кожна частина мислі знову тебе вигадує.

 

Я пробую з губ злизати необачну шорстку росу

— іржа говорить язикові і язик «ні» повторяє.

Руки не мої... Раптом крізь долоню протікає зірниця.

 

І хоч закрив я очі під повіками зір ятриться

отже знаю що та зірниця — то кров твоя що росте

аж до неба — найдовший серця твойого погляд.

 

Mówię, dziwię się

 

Śpiąc z kamieniem pod głową przez sen kruchy

Czuję ziarenko grochu uwiera pod językiem.

Ze starej Ziemi przemyciłem skrycie

Kamień węgielny pod nową kulturę.

I budzę się zaraz po nieskończonym polu

– słupy horyzontu stoją zawsze dalej –

Chodzę na czworakach szukam miejsca pod zasiew.

Pług i oracz, językiem żłobię bruzdę głodną

I kładę w nią ziarenko już nabrzmiałe chęcią

Rośnięcia w znakomitą kromkę przyszłej strawy.

Taki wątły że jeszcze prawie niewidzialny

Już ze wzruszonej gleby wynika mądry pręcik.

Mówię do niego lecz czemu po polsku

– chwilę się dziwię językowi głodu.

 

Промовляю, дивуюсь

 

Сплю з каменем під головою і крізь ламкий сон

чую що зеренце гороху муляє під язиком.

Зі старої Землі взяв я з собою потай

вугільний камінь під нову рослину.

Прокидаюся швидко й по безмежному просторі —

стовпи горизонту завжди далі стоять —

ходжу навкарачки язиком вижолобую борозну

і кладу в неї зерно що вже набубнявіло жадою

проростання в чудову скибку майбутньої страви.

Такий худесенький ще майже незримий

із розпушеного грунту зринає мудрий кільчик.

Промовляю до нього але чому по-польськи

— хвилину дивуюся мові голоду.

 

пелеклав Дмитро Павличко

 

Дмитро Павличко (1929 року народження) – український поет, перекладач, літературний критик, публіцист, шістдесятник, колишній посол України в Республіці Польща.

Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Марцін Ґачковський і Яна Стемпнєвич

МҐ