жінка у всьому чорному
Жінка у всьому чорному, в попелі волосся,
Чи згадує вона, як ми йшли садом,
Чи згадує в м’якість білого бузку різкі набіги ялин,
Чи згадує горобців на стежці, яких ми сполохали, проходячи,
Чи згадує — згадати це пережити ще раз,
Чи згадати це пережити в минулому, в майбутньому,
Це пройти ще раз, і вперше, так, через сад,
Це пройти не проходячи, може, не пройти взагалі,
Це пройти попри все, це пройти повз лавку, повз ялини,
повз / попри смерть,
Почути спів птаха, після якого не залишилося навіть
дрібки пилу,
Просто навіть іскри звуку, навіть крихітного вітрильця
пір’їнки
В повітрі, взагалі не вірнішому ніж земля.
Чи знаєш, чи пам’ятаєш ще, чи захочеш,
Пам’ятати по-справжньому — це пригадати більше,
ніж може пам’ять,
Чи ти чуєш мене знову? Я йду садом, яким ішли ми, йдемо,
Будемо йти і ще — поза логічною конструкцією часів —
Ти кажеш, казала, що я живу з помилки, що самочинно
називаю
Речі, які не можна назвати словами — як хмара — як вода —
А після замикання життя на власне ім’я, на хрест або камінь,
Стає воно вже тільки вогнем, що намагається вирватися
з-під землі.
кінь у соборі
Кінь, введений до чорного собору,
Бачить зелені квітучі луки,
Вітражі, плескає підковами в камінь
Підлоги. Тиша згущується в ліс голок
Навколо стрільчатої храмини, навколо
Скам’янілих ялин, модрин.
Демони відкривають пащі на верхотурі,
Ящери, плазуючі хтиві чудовиська
(адже зло — поблизу найвищого добра,
воно в самій середині колосу, безплідне мов ріжки).
Списоносець з коня впав. Брязкіт важкої зброї.
Тисяча свічок палає на похороні короля.
Дрож зморшкує шкіру коня, світло громниць
Дивиться йому в зуби й рахує століття,
Коли він втрачає третій вимір і стає пласким,
Як святі на вітражах, не трясе гривою.
— Коню, — прошепотіла свята Катажина з власною
Головою в руках поруч із Богом на хмарах, —
Коню, яка ж свіжа трава на луці
Біля срібної Сієни. Хочеться мені пити, де струмок?
— Коню, — промовив святий Антоній, — ти загубив
Золоту підкову, помолись, я пошукаю.
— Коню, — промовив з-під кам’яної плити капелюха
Кардинал, — чи не варто задуматися,
Чому з такою ніжною прихильністю
Данте в пеклі наближається до содомітів?
— Re t r o S a t a n a ! Мчи, королівська тварино,
До Присцилліана, серед олив Іспанії
Під темно-синє небо —
Затрусилася земля.
З вежі впав дзвін з оглушливим гуркотом.
Це час перемістив гострі кути і вставив у рівнину
Озеро. В човні рибалка. В сітях плюскоче срібло.
Узбережжя повні гомону юрм, дороги —
Рипіння возів. І з місця рушив
Собор. Свічки згасли. Трава на руїні.
15:19 Яструн: «все почалося з дерева»
все почалося з дерева
Все почалося з дерева пізнання добра і зла,
Зі змія, з бентеги, зі страху, з
Мислячої тростини, з
Недовіри до форми, з
Віри у всемогутність розуму,
Зневіри в розумі.
Проти історії, проти самого себе
Той, хто вивільнює зло з матерії,
Той, хто посилює зло до сили сонць,
Він, роздертий собою мов подземним вибухом,
Укладає союз із власною смертю.
Проти немоти всесвіту,
Проти простору, що вийнятий з часу,
Проти часу без плоті —
З вікнами, замкненими на повіки
Тисячі ночей.
В канаву все це,
В канаву дурнів, у безодню стариганів, у прірву
Молодості.
Модель долі різна для всіх,
Але рукі ті самі.
Від руки, від каменя, від молота, від колеса
Виникли дії в бездіяльності —
І дерево дослужилося до хреста.
українською переклала Наталія Бельченко
Kobieta w gęstej czerni
Kobieta w gęstej czerni, w popiele włosów
Czy przypomina jak szliśmy ogrodem,
Czy przypomina w miękkość białych bzów godzące ostro wypady świerków,
Czy przypomina wróble na ścieżce, które spłoszyliśmy przejściem,
Czy przypomina – przypomnieć to przeżyć raz jeszcze,
Czy przypomnieć to przeżyć w przeszłości, w przyszłości,
To przejść raz jeszcze, a po raz pierwszy, tak, przez ogród,
To przejść nie przechodząc, może nie przejść wcale,
To przejść mimo wszystko, to przejść mimo ławki, mimo świerku, mimo śmierci,
Usłyszeć śpiew ptaka, po którym nie została nawet szczypta prochu,
Ot, taka nawet iskra dźwięku, nawet maleńki żagiel piórka
W powietrzu, wcale nie wierniejszym niż ziemia.
Czy wiesz, czy pamiętasz jeszcze, czy zechcesz,
Prawdziwie pamiętać to odpomnieć więcej niż może pamięć,
Czy mnie słyszysz znów? Idę ogrodem, którym szliśmy, idziemy,
Będziemy szli i jeszcze – poza logiczną konstrukcja czasów –
Mówisz, mówiłaś, że żyję z błędu, że nazywam bezprawnie
Rzeczy nie do nazwania słowami jak obłok – jak woda –
A po zamknięciu życia na własne imię, na krzyż lub kamień
Staje się ono już tylko ogniem próbującym wydostać się spod ziemi.
Koń w katedrze
Koń wprowadzony do czarnej katedry
Widzi zielone i rozkwitłe łąki
Witraży, klaszcze podkowami w kamień
Posadzki. Cisza gęstnieje w las igieł
Wokół strzelistej budowli, wokół
Okamieniałych świerków, modrzewi
Demony otwierają paszcze u szczytu,
Jaszczury pełzające lubieżne potwory
(bo zło jest blisko nawet najwyższego dobra,
jest w samym środku kłosu jałowe jak sporysz).
Kopijnik z konia spadł. Chrzęst ciężkiej zbroi.
Tysiąc świec płonie na pogrzebie króla.
Dreszcz marszczy skórę konia, blask gromnic
Zagląda mu do zębów i liczy stulecia,
Gdy on traci wymiar trzeci i już płaski
Jak święci na witrażach nie potrząsa grzywą.
– Koniu, szepnęła święta Katarzyna z głową
Własną w rękach rojaca Boga na obłokach –
Koniu, jak świeża musi być trawa na łące
Przy srebrnej Sienie. Chce mi się pić, gdzie strumień?
– Koniu, rzekł święty Antoni, zgubiłeś
Złotą podkowę, pomódl się, poszukam.
– Koniu, rzekł spod kamiennej płyty kapelusza
Kardynał, czy to nie warte zastanowienia,
Dlaczego z takim tkliwym pobłażaniem
Dante w internie zbliża się do sodomitów?
– Retro Satana. Pędź królewskie zwierzę,
Do Priscilliana, między oliwki Hiszpanii,
Pod granatowe niebo –
Zatrzęsła się ziemia.
Z wieży runął dzwon z hukiem, tętentem.
To czas przestawił kąty ostre i wstawił w równinę
Jezioro. W łódce rybak. W sieci pluszcze srebro.
Nadbrzeże pełne gwaru tłumów, drogi.
Skrzypienia wozów. I z miejsca ruszyła
Katedra. Świece zgasły. Trawa na ruinie.
Zaczęło się od drzewa
Zaczęło się od drzewa wiadomości dobrego i złego,
Od węża, od niepokoju, od strachu, od
Myślącej gałęzi, od
Niewiary w formę, od
Wiary we wszechmoc rozumu,
Niewiary w rozum.
Przeciw historii, przeciw sobie
Wyzwalający zło z materii,
Potęgujący je do siły słońc,
Rozdarty sobą jak podziemnym wybuchem,
Sprzymierza się z własną śmiercią.
Przeciw niemocie wszechświata,
Przeciw przestrzeni wyjętej z czasu,
Przeciw czasowi bez ciała –
z oknami zamkniętymi na powieki
Tysiąca nocy.
W rynsztok to wszystko,
W rynsztok głupców, w otchłań starców, w przepaść
Młodości.
Model losu nie jeden dla wszystkich,
Lecz ręce te same.
Od ręki, od kamienia, od młota, od koła
Potoczyły się dzieje w bezdziejach –
I drzewo dosłużyło się krzyża.
Оригінали за виданням: Mieczysław Jastrun, Poezje zebrane, t. 1, Warszawa 1984 (Polona).
Запрошуємо послухати передачу в звуковому файлі — читають Яна Стемпнєвич і Марцін Ґачковський
МҐ
