Про свободу
«Свобода перестала бути абстракцією, ефемерністю. Це справді та цінність, яка сьогодні захищається, за яку сьогодні тримаються люди в Україні».
O wolności
„Wolność przestała być abstrakcyjna i efemeryczna. Stała się właśnie tą wartością, której dziś bronimy, której chwytają się ludzie w Ukrainie”.
Чому «Арабески»?
«Бо Микола Хвильовий це одна з емблем української культури і всього українства останніх 100 років. Його зараз відкривають для себе багато молодих українців, аде також українці старшого віку. Його перечитують, ним захоплюються, його засуджують, за його комуністичні ілюзії. Його цитують.
Українська література пробувала за допомогою слова певну автономність. Якщо це не вдавалося зробити на державному рівні, то письменники перебирали на себе функцію націєтворців та державотворців.
Харків зараз дуже гостро звучить саме з огляду на те, що він мав в собі цілий ряд таких персон, які багато чого про нас пояснюють».
Dlaczego „Arabeski”?
„Ponieważ Mykoła Chwylowy należy do ikon kultury ukraińskiej i całego narodu minionych stu lat. Obecnie odkrywa go dla siebie zarówno wielu młodych Ukraińców, jak i ludzie starszego pokolenia. Jest czytany ponownie, podziwiany, potępiany za komunistyczne iluzje. Cytowany. Literatura ukraińska próbowała przy pomocy słowa osiągnąć pewną autonomię. Kiedy nie udawało się tego osiągnąć na poziomie państwowym, pisarze przejmowali funkcję twórców narodu i państwa. Charków jawi się dziś jako bardzo wyrazisty ośrodek, bo miał w sobie całą gamę takich wymownych postaci”.
Повага, ніжність і... динозаври...
«Я чудово розумію, що для 20-літніх письменників є динозавр. Вони на мене дивляться як на людину з минулого. Це цілком нормально. Я пам'ятаю, коли мені було 17 років, я на класиків теж дивився трішки з подивуванням. І лише з віком з'явилась якась справжня повага і справжня ніжність».
Szacunek, czułość i... dinozaury...
«Doskonale rozumiem, że dla dwudziestoletnich pisarzy jestem dinozaurem. Patrzą na mnie jak na człowieka z przeszłości. To normalne. Pamiętam, że kiedy miałem siedemnaście lat, też trochę dziwnie patrzyłem na klasyków. Dopiero z wiekiem pojawiły się prawdziwy szacunek i prawdziwa czułość».
Буденність війни
«Війна може стати буденністю, це — жахливо. І те, що атрофуються якісь рефлекси, зокрема рефлекс безпеки, свідчить про емоційну втому, про емоційне вигорання.
Постійна загроженість, постійна наближеність смерті, вона людину втомлює, виснажує, а з іншого боку, робить деякі речі просто неважливими. Смерть перестає бути просто абстракцією, просто метафорою, її можна побачити. Ти починаєш більше цінувати своїх та більше цінувати можливість висловитися, можливість допомогти, можливість когось врятувати».
Wojna jako codzienność
«Wojna może stać się codziennością, to przerażające. A fakt, że zanikają pewne odruchy, zwłaszcza instynkt bezpieczeństwa, świadczy o zmęczeniu i wypaleniu emocjonalnym.
Nieustanne zagrożenie, nieustanna bliskość śmierci dręczy człowieka, wyczerpuje go, ale sprawia również, że pewne rzeczy stają się po prostu nieistotne. Śmierć przestaje być jedynie abstrakcją, metaforą, można ją zobaczyć. Zaczynasz bardziej cenić swoich bliskich i bardziej doceniać możliwość wyrażenia siebie, możliwość niesienia pomocy, możliwość uratowania kogoś».
Запрошують Яна Стемпнєвич i Marcin Gaczkowski