«Заняття літературою від початку передбачає, що автор має справу з абстракціями. Щонайменше – цікавиться ними. Можливо навіть знається на них. Письмо надає тобі можливість писати про речі, не лише не бачені тобою, але часто навіть тобою не усвідомлені», - написав у досить вже далекому 2014 році Сергій Жадан у своєму тексті «Свобода як відповідальність», виголошеному у циклі «Філософських медитацій», організованих Фондом задля мислення ім. Барбари Скарґи в Королівських Лазєнках у Варшаві. «Я чудово усвідомлюю, - продовжив він, - що в більшості випадків маю справу з абстракціями, з речами максимально суб’єктивними, приватними, вигаданими, відчитаними в улюблених книжках і популярних журналах. Такими речами легко ділитися, проте ними важко керуватися в реальному житті. Їм важко знайти практичне застосування. Свобода, рівність та братерство виграшно виглядають у поетичному тексті, проте мало надаються до використання, скажімо, в комунальному господарстві. Гадаю, більшість письменників рано чи пізно стикаються з цією жахливою неприлаштованістю власних метафор у довколишньому світі».
І ще один фрагмент: «Що насправді втілює людина, котра в суспільному уявленні "втілює свободу"? Насамперед, вона втілює речі, самому суспільству не надто притаманні: небажання сприймати світ таким, яким він дається в користування, неготовність уживатися з несправедливістю, нездатність сприймати утиски, пресинг та обмеження як звичний стан речей, як частину загальної угоди».
Тоді, коли писалися і виголошувалися ці рядки, це був початок тієї війни, яку ми, після повномасштабного вторгнення Росії до України, спостерігаємо сьогодні. Війни, в котрій сам автор цих слів бере участь вже не лише, як письменник, поет, музикант, але й як волонтер і громадянин.
Днями Сергій Жадан знову завітав до польської столиці, аби розповісти тут про життя обстрілюваного росіянами українського Харкова, про боротьбу цього міста і всієї України за свободу. Як би це патетично не звучало – це сьогодні до болю конкретна правда, а не суто абстрактне поняття. З цієї нагоди я мав змогу запитати його, чи сказане ним вісім років тому залишається актуальним. До Вашої уваги наша з ним розмова.
- Пане Сергію, ми з вами зустрічалися вісім років тому, на початку війни, коли ви приїхали до Варшави і представили лекцію «Свобода як відповідальність».
- Було таке, так.
- І Ви говорили тоді про те, що свобода – це абстрактне поняття, яким займаються письменники, і це щось не надто потрібне суспільству. Щось, що також малопомітне, що у житті не придається. Чи щось змінилося у вашій інтерпретації за цей час?
- Ні, нічого не змінилося. Єдине, що я би міг уточнити: свобода є абстракцією, абстрактним поняттям, абстрактною ідеєю доти, доки ти не стикаєшся особисто з загрозою її втрати. Доти, доки вона в тебе є, ти не усвідомлюєш її конечність, ти не усвідомлюєш її ніби присутність, і, в принципі, не думаєш про якісь ризики. Щойно її в тебе намагаються забрати, ти тоді, власне, розумієш вагу цього поняття, його конкретність і його присутність в реальності. Я думаю, це те, що зараз ми, українці, відчуваємо. Одна річ, коли ця війна, яка тривала на Донбасі, тебе не стосується. Одна річ, коли ти живеш в Харкові, який є мирним тиловим містом. Інша річ, коли в Харків входять російські танки. Ти раптом розумієш, що ця абстрактність, свобода як абстракція, раптом набувають зовсім іншого сенсу, зовсім іншої ваги, і, відповідно, вимагають від тебе зовсім інших якихось вчинків, зовсім інших якихось жестів.
- Ви про це теж, зокрема, говорили у тому тексті, посилаючись на Маркса, про те, що наші супротивники змушують нас боротися, і шукати її і розуміти її.
- Безперечно.
- Натомість, чи це індивідуальна боротьба? Чи, однак, можна боротися за свободу цілим суспільством?
- Розумієте, в чому річ: насправді іноді обставини складаються таким чином, що твоя особиста територія є частиною території суспільства. І, так чи інакше, займаючи певне місце в цьому суспільстві, ти несеш відповідальність не лише за себе, а й за того, хто знаходиться поруч з тобою. В цій війні, яка зараз ведеться, росіяни не прийшли знищувати когось конкретно. Вони не прийшли знищувати умовних бандерівців, умовних націоналістів, умовних прихильників Зеленського чи умовних прихильників Порошенка. Вони прийшли знищувати українців. Це справжній геноцид. А для того, щоб стати російською мішенню, достатньо просто мати в кишені паспорт громадянина України. Вони не дивляться на ці паспорти, для них достатньо того, що ти є громадянином цієї країни, що ти тут живеш. Отже, ти є потенційним ворогом. І в цій ситуації твоя особиста свобода вплітається в оце велике полотно свободи цілого народу, цілої країни. І ти розумієш, що твоя приватна територія так само є частиною території загальної. Мабуть, це так зараз відбувається у нас.
- Боротьба за свободу, особливо під час війни, змінює – змінює людину, змінює суспільство. І ви, – знову ж, я постійно посилаюся на цей текст, – ви посилаєтеся на Геґеля і його визначення свободи як усвідомленої необхідності. Так само Геґель сказав одну страшну річ, але, можливо, важливу і правдиву: він бажав кожному поколінню пережити війну, бо кожне покоління завдяки цьому може відкрити щось особливе в собі і світі. Чи ви з ним згоджуєтеся?
- Ні, я з ним категорично не згоджуюся. Я би не бажав жодному поколінню пережити війну. Я не думаю, що це той досвід, який вартує тієї ціни, яку сьогодні от ми, українці, платимо. Мені здається, що це абсолютно неспівмірні речі. Жодне людське життя не варте якогось прозріння, навіть якщо це колективне прозріння. Мені здається, вартість людського життя є абсолютною. Але я можу, хіба що, погодитися вкотре із визначенням класика про те, що свобода – це є усвідомлена необхідність. Тому що, фактично, зараз саме це відбувається, коли тебе ставлять перед вибором: або ти здаєшся і капітулюєш, або ти втрачаєш себе і відмовляєшся від себе, або ти, все-таки, відстоюєш свої принципи, свої цінності, свої ідеали. Так чи інакше, ця війна, яка відбувається, – це війна цінностей. Це війна народу, який цінує свою свободу, який цінує право, який має гідність, і народу, який, в принципі, нехтує свободою своєю і абсолютно не зважає на свободу інших. Який байдуже ставиться до своєї незалежності, до своїх прав, і абсолютно ігнорує права інших. Який, в принципі, не приймає чужої суб’єктності, який, в принципі, не відчуває меж своєї присутності і меж своєї правомірності. Це насправді такі речі, які, мабуть, важко було уявити в 21 столітті в центрі Європи. А натомість от ми маємо справу саме з таким. І це якесь дивовижне відкочування назад, в минуле, від якого ми, здавалося би, вже давно відмовилися, яке ми, здавалося би, давно подолали. Виявляється, ми далі… Ну, ми, я маю на увазі – люди Європи, люди, які тут живуть, різні суспільства далі здатні скочуватися в шовінізм, в ксенофобію, в якесь шалене мракобісся, і, в принципі, не бачити суб’єктності іншої людини. Те, що зараз робить Росія, - це, фактично, таке порушення оцієї хиткої конструкції, яка вибудовувалася з часів Другої світової, яка базувалася нібито на ідеях лібералізму, демократії, права, свободи, поваги до іншого. Виявилося, що все це така хитка ефемерія, яка для цілої країни, для цілого суспільства, великого суспільства, яке налічує більше ста мільйонів громадян, - це просто фікція. Воно нічого не важить для них. Чужа свобода, чужа гідність, чуже право, чужі кордони, чужі закони – для них це ніщо.
- Українці, тим не менш, поставлені перед цим жахливим вибором, вони мають платити цю ціну. Вони платять не лише за себе, але, маємо надію, теж платять за інших. Чи ця платня щось дасть?
- Ну, нам вона безперечно дасть. Нам вона, щонайменше, має забезпечити перемогу. Якщо ми не будем опиратися, про жодну перемогу ми не можем говорити. Ми можем говорити про що? Про знищення? Про знищення, про втрату себе як країни, як суспільства, як держави. Тому що, якщо припустити варіант, за якого Росія перемагає у цій війні… Ну, в концепції «русского міра» немає місця Україні. Себто, в кращому випадку ми там просто приречені на існування в якості колонії, в якості якогось сателіта, в якості людей, позбавлених власної ідентичності. В гіршому випадку нас просто всіх буде знищено, як це відбувається на окупованих росіянами територіях. Тому, звичайно, для нас це все має сенс і для нас все це має змінити. Саме ця боротьба – це єдине, що може забезпечити нам перемогу, а отже збереження самих себе.
- А світу?
- А світ. Я можу сказати, звичайно, я можу повторити всю цю фразу, для мене вона очевидна. Що ця війна ведеться не просто між Україною і Росією. Сьогодні, фактично, Україна захищає весь цивілізований і нормальний світ. Інша річ, що світ не завжди це усвідомлює, мені здається. Або не до кінця усвідомлює. Ось, мені здається, поляки це усвідомлюють. Можливо, тому, що вони знають, що таке російська тиранія, що таке влада Росії і що таке позбавленість своєї держави, відсутність своєї державності і, в принципі, залежність від окупанта, залежність від чужої метрополії. Литовці це чудово розуміють, тому що в них цей досвід от ще є в цьому поколінні, яке сьогодні живе. А, я не знаю, західні суспільства, більш західні суспільства, можливо, десь трошки про це забули. Можливо, забули правдиве значення понять «свобода», «гідність», «незалежність». Можливо, для них це дійсно звучить, як певна абстракція, про що ми говорили на початку нашої розмови.
Із Сергієм Жаданом розмовляв Антон Марчинський