Українська Служба

Література як зброя і як мішень. «Російські тексти, російські цінності зникли з голів»

09.01.2023 17:21
Як війна Росії проти України змінила світ літератури? Як можна деколонізувати українську літературу? Література як зброя і як мішень. Ці теми Польське радіо для України обговорило з Вірою Агеєвою, українською літературознавицею, літературним критиком, доктором філологічних наук
Аудіо
  • Деколонізація української літератури
       ,
Українці співають різдвяні колядки у центрі Львова, несучи прикрашені зіркиEPA/MYKOLA TYS

«Авжеж, час новими очима перечитати російську літературу: "маскувальну сітку" для російських танків значною мірою виплела саме вона», - це цитата зі статті відомої української письменниці Оксани Забужко «Як читати російську літературу після Бучі», написаної у квітні для Times Literary Supplement та перекладеної в 22 країнах. Повномасштабне вторгнення Росії в Україну поставило під сумнів не лише цінність творів російських класиків XIX століття, а й моральність читання цих текстів зараз. Українські інтелектуали та літературні критики наголошують, що російський літературний канон заплямований імперіалізмом, а російська культура перейнята мотивами національної винятковості й зневаги до Заходу. У той час, як в українських літературних колах точить саме така дискусія, на Заході, здається, досі не готові критично оцінити твори Достоєвського та Пушкіна.

Польське радіо для України запитало відомого українського літературного критика Віру Агеєву, як вона вважає, чи зараз українцям варто перестати говорити про Росію і росіян, бо існує така думка, «що з ними й так все зрозуміло», чи варто досліджувати імперський вплив Росії і її колонізаційні практики.


Віра Агеєва — українська літературознавиця, літературна критикиня, докторка філологічних наук Віра Агеєва — українська літературознавиця, літературний критик, доктор філологічних наук. wikipedia.org/Водник/CC BY-SA 3.0

Ми позбуваємося російського впливу, російських символів, якими був маркований культурний простір України. Нам нема де подітися, ми мусимо деконструювати російські міфи. Насправді хотілося б перестати говорити про Росію, але це просто неможливо. Нам потрібна своя русистика, навіть для державної безпеки. Ми мусимо розуміти російські міфи, ми мусимо їх позбуватися. На жаль, ще є частина населення, якій це треба пояснювати.

Віра Агеєва зазначила, що за останні десять місяців українське суспільство подолало значну відстань на своєму шляху звільнення від імперської спадщини. В інших умовах, додає співрозмовниця Польського радіо для України, на це пішло б набагато більше часу і зусиль.

Сьогодні кількість людей, які симпатизують російській культурі, зменшилася неймовірно. Російські тексти, російські цінності зникли з голів. Іде велика переоцінка цінностей. Коли говорити про процеси деколонізації, то, зрозуміло, що вони почалися не сьогодні. Вони дуже потужно прискорилися від початку ХХ століття, від доби Української Народної Республіки.

Впродовж усього ХХ століття Польща була тим мостом, який уможливлював для українських інтелектуалів в найгірші часи контакти з західним світом. Наші шістдесятники, скажімо Микола Бажан, читали західних філософів в польських перекладах. Я дуже люблю історію про те, як вже немолодому Максиму Рильському під час його візиту до Польщі анонімно лишили в готелі антологію «Розстріляне відродження», яку було видано з ініціативи Ґєдройця. Коли книжку прийшли забирати, Рильський плакав над тими сторінками. Я можу це зрозуміти, адже антологія «Розстріляне відродження» вперше відкрила проскрибовану літературу тих, кого було вилучено з літератури.

За ці 30 років ми дуже багато встигли зробити, але зараз відкриваються якісь інші сенси, які могла відкрити лише війна. Зараз зріс інтерес до видань класиків. Українську класику купують, про неї багато говорять. В ній можна побачити, зокрема деколонізаційні процеси, які відбувалися. Я думаю, що не буде перебільшенням сказати, що процеси формування української ідентичності за чужим, ворожим, іншим, адже завжди був москаль, росіянин, йшли від доби романтизму. Сьогодні вони лише прискорилися.

Я попросила Віру Агеєву пояснити, яке місце в сучасному літературному процесі займає постколоніальна література.

Від початку 90-х років минулого століття, від умовного 24 серпня 1991 року, проблематика постколоніалізму в українській літературі, в українській прозі була дуже потужною. Першим таким знаним популярним текстом були «Рекреації» Юрія Андруховича. «Рекреації» доносять настрій 1991 року, настрій повернення державності. Далі були «Польові дослідження з українського сексу» Оксани Забужко. Роман з такою екстравагантною назвою насправді не про секс, а про повернення ідентичності й про проблеми становлення української тожсамості. Далі був інтерес до історії. Можна згадати Юрія Винничука «Танго смерті», дуже популярне. Уже в останні роки доволі багато зосереджувалася українська література на проблематиці колективної пам’яті, культурної пам’яті, тому що травми були непроговорені в слух: непроговорена травма 33-го року — травма Голодомору, травма 37-го року. Зосередженість на травмах, може, навіть викликала читацький спротив, але сьогодні ми розуміємо, що ця настанова на жертовне протистояння завжди жила в цій культурі.

Насправді розвалюється імперія, очевидно, що вона розвалюється зі страшними зусиллями, жертвами. Однак сьогодні, я думаю, можна говорити про те, що сучасна українська література зробила дуже багато для деколонізації.

Розвінчування міфу про велику російську літературу, як зазначає Віра Агеєва, займає багато років. При цьому вона додає, що цим мають займатися не лише українці, але і європейці.

Я з тих, хто стверджує, що без Пушкіна не було б і путіна, тому що російський месіанізм, російська антизахідна настанова була завжди. Українці завжди були для них були об’єктом зневаги й ненависті. Чому в ХХI столітті ця війна йде за історію? Тому що російська література – це література, в якій не було ренесансу і бароко, в них не було свого XVII століття. Вони збудували свій національний міф на українській культурі, на українській складовій. Вони привласнили безвідносну до них київську спадщину.

Я запитала у Віри Агеєвої, як вона вважає, чи українці повинні цілковито відмовитися від російського літературного канону, припинити читати ці твори, чи ми маємо продовжувати його читати, але пам’ятаючи при цьому про деколонізаційну оптику.

Цього року зі шкільної програми було вилучено всі російські тексти. Це політичне рішення. Це рішення лише до кінця війни. Я вважаю, що саме зараз це правильно, тому що пояснювати в школі дітям, в яких загинули батьки на фронті, чому вони мусять читати тексти російської мовою, очевидно, неможливо. Як бути пізніше? По-перше, російської літератури стане значно менше. Звільниться дуже місця, тому що диспропорції, принаймні в шкільних українських програмах були неймовірні. Ми дуже погано знали польську літературу. Ми дуже погано знали польську культуру. Ми погано знали чеську культуру. Натомість ми просто перегодовували наших школярів російською літературою. Очевидно, так не має бути, і так ніколи більше не буде.

Російська література частково залишається, але це відбудеться з часом. Русистика як така нам потрібна швидше в контексті національної безпеки. Нам потрібно деконструювати їхні міфи і розуміти, що в них в головах, бо географію не зміниш.

Є ще одна складова усіх імперських культур: російська імперська культура творилася не лише росіянами. Вона творилася в XVIII-XIX століттях і українцями, і поляками. Про це теж треба говорити, і це треба деконструювати.

Питання у тому, як нам бути з митцями, письменниками, яких Росія привласнила собі, з тим самим Миколою Гоголем...

Забирати — все просто. Дискусія про Гоголя триває вже понад 100 років. Я думаю, що Гоголь завжди буде для українців українським письменником, а для росіян — російським письменником. Але не Гоголем єдиним. Так званий славетний російський малярський авангард — це переважно авангард харківський та одеський. Малевич ідентифікував себе як українця. Оце ми мусимо переосмислювати, що так, це наші митці.

Найбільш показова історія — це, звичайно, історія з Григорієм Сковородою. Тільки місяць тому святкували ювілей Григорія Сковороди. Це найвидатніший український філософ доби бароко, постать, яка центрує всю потужну культуру українського бароко. Сковорода не мав жодного стосунку до Росії. Він вчився в Києві. Він народився на Слобожанщині. Він багато подорожував на Захід. Однак Росія – це імперія, яка гребе все, що можна загребти. Можна зрозуміти їх, в них не було свого XVIII століття. Вони творили свою спадщину XVIII століття навколо імені Сковороди. Отже, Сковорода, невідомо чому, російський філософ. В ювілейний рік, в рік 300-ліття Сковороди, вони прицільно вцілюють своєю балістичною ракетою в Музей Григорія Сковороди. Оце, як на мене, символ остаточного краху міфу про гуманізм російської культури.

Дар'я Юр'єва

«Культура як головна ціль російської війни в Україні»

29.05.2022 22:25
26 травня відбулася дискусійна  панель-онлайн, присвячена темі боротьби  Росії проти української культури та ідентичності. На заході також обговорювалася роль російської  культури у війні, яку РФ розпочала  проти України

Креативна директорка Українського інституту: українці відриваються від імперії тільки зараз, виборюючи свою свободу ціною власних життів

07.09.2022 13:00
Креативна директора Українського інституту та культурна активістка Тетяна Філевська в інтерв'ю Українській службі Польського радіо розповіла про стирання та віднайдення памʼяті, про те, як працює культурна колонізація та чи закінчиналися вона в Україні

«Світ відкриває для себе Україну». Деколонізація української культури — чому це важливо

02.01.2023 15:05
Російська повномасштабна війна проти України вивела деколоніальний дискурс у мейнстрим. Від України до Грузії та Киргизстану деколоніальний дискурс швидко набуває популярності. Однак чому це важливо? Війна Росії проти України є колоніальною війною — і такою була завжди, але саме після широкомасштабного вторгнення в лютому 2022 року українське суспільство повністю це усвідомило, а також необхідність деколонізації своєї культури